До п’ятдесяти шести років Степан міцно стояв на ногах. Усе в нього в житті було: бізнес, що приносив гарний дохід, величезний дім, дружина Світлана, старший син уже одружений і жив окремо з сім’єю. Донька Анжеліка навчалася за кордоном, теж зібралася заміж.
З дружиною Степанові пощастило. Світлана хороша мати і дружина, дбайлива, не скандальна, завжди спокійна, спілкується з усіма його друзями ввічливо.
— Светику, ввечері з друзями приїду, приготуй що-небудь, — говорив він вранці, їдучи у свій офіс.
— А що так, ви ж звикли в ресторані з друзями, — запитувала дружина.
— Набридає ця ресторанна їжа, Светику, а потім моїм друзям подобається, як ти готуєш. Ігор так прямо і каже: «божественна їжа» у твоєї Світлани.
Дружині не важко, тим паче не працює, не так часто завалюється з гостями чоловік. Тому особливо не напружується. Світлана вірить своєму чоловікові.
В молодості вони жили в двокімнатній квартирі, обидва працювали, але потім чоловік зайнявся бізнесом. Спочатку не дуже-то й виходило, але згодом усе налагодилося. І тепер уже ні в чому не мають потреби.
— Светику, наш будинок готовий, будемо переїжджати, — оголосив якось Степан дружині, — збирай речі, як усе буде готово, приїде машина.
Діти ще вчилися в школі. Світлана збирала в коробки речі, збирала не все, меблі залишили в квартирі, бо тут житиме свекруха. Перевезли із селища Ніну Захарівну. Самі жили за містом у величезному будинку.
— Можливо, переїдеш до нас, мамо, у нас для тебе є окрема кімната, — кликала до себе свекруха, але та відмовлялася.
— Ну що ти, доню, я вже звикла жити сама, важко мені звикати, та й ви недалеко… тепер в одному місті живемо, — говорила свекруха.
Минав час. Діти закінчили школу, інститут, син одружився, донька зібралася заміж. На відміну від чоловіка, Світлана ніколи не забувала про свекруху.
Це Степан вічно зайнятий, про матір рідко згадував, вважав, що живе вона в квартирі, все в неї є, не те, що у своєму будинку в селищі, де потрібно було топити піч і носити воду.
Що гріха таїти, Степанові жилося добре, про будинок не переймався, там дружина про все подбає. Ну якщо тільки потрібні чоловічі руки, тоді Степан сам підключався, і то наймав когось, усуваючи господарські неполадки.
— У дружини свої турботи, величезний будинок, двір доглянутий. Син за багато кілометрів, телефонує і приїжджає рідко, донька — за кордоном, — іноді за посиденьками з друзями, відверто розповідав він.
Але про матір забував. Ніколи про неї не говорив, тим паче знав, що Світлана тримає з нею зв’язок телефоном, а іноді й їде до неї.
Дружина не підозрювала, що чоловік жив подвійним життям. Коли життя вдалося, що потрібно від життя чоловікові з достатком, звичайно молоденьку жінку поруч, ну типу віддушини. Степан не виняток. Час від часу розважався.
Щоправда, він досить обережний у цьому питанні, не хотів, щоб до Світлани дійшли чутки. На квартиру до своєї пасії приїжджав, коли стемніє, і виходив від неї пізно вночі. Упевнений був, дружина не знає нічого і навіть не здогадується…
Початок сьогоднішнього дня був вдалим у Степана. Вигідна угода надавала ще більше впевненості в завтрашньому дні і від надлишку нахлинулих емоцій, вирішив розслабитися. Закрив кабінет і вийшов кинувши секретарю в приймальні:
— Якщо що, я на зв’язку…
Сівши в машину, Степан увімкнув легку музику, налаштовуючись на мажорний лад, а потім зателефонував своїй пасії.
— Сонечко, привіт, відпросися в шефа, ми з тобою поїдемо на природу. Ну ось так мені захотілося, настрій чудовий. Якщо що, можу твоєму шефу зателефонувати.
— Привіт, добре.
І вже випурхнула Сонечка з офісу і сіла поруч з ним, притискаючись,
— І куди ми?
— Я ж сказав, сонечко, на природу, бачиш чудова погода, послухаємо як пташки співають, вода в річці дзюрчить, — посміхався Степан.
«Сонечко» його на двадцять два роки молодше, з кричущим макіяжем, в ультракороткій спідниці, а іноді й шортиках. Вона ніжно щебетала й сміялася, а Степан розпливався в посмішці, смакуючи чудовий відпочинок на природі.
У місто поверталися ввечері, ще сонце світило, але година пік уже майже закінчилася. Містом їхав Степан повільно. Сонечка сиділа притихла і втомлена, насолоджуючись музикою у своїх навушниках, поглядаючи зрідка на свого обранця.
Перед світлофором зібралося багато машин, він дивився на всі боки. Пішоходи поспішали через перехід в обох напрямках. І раптом Степан вихопив поглядом із натовпу, стареньку згорблену, вона перейшла дорогу і зупинила перепочити.
Обличчя її розгледіти не міг, але щось знайоме у фігурці старої жінки здалося. Раптом серце занило, згадав про свою матір.
— Господи, я вже місяці чотири не телефонував і не спілкувався з матір’ю. Навіть не можу згадати останню зустріч. Ну який же я син… Посилався на зайнятість, коли вона зрідка телефонувала, багато не розмовляв з нею. А вона ж уже давно не дзвонила, а я якось цього і не помітив, — раптом згадав у невідповідний момент.
Чомусь не міг відвести погляду від втомленої старої жінки, яка стояла, тримаючись за стовп, а перехожі її обходили. Було видно, що вона почувається неважливо.
Машини рушили на зелене, Степан теж, і ще раз глянувши на стареньку, раптом зрозумів, що це його мати.
Ніна Захарівна йшла до будинку з аптеки, перейшла через перехід і зупинилася перепочити, все-таки нещодавно з лікарні, відчувала слабкість. Степан швидко зупинився, припаркувавши машину в стороні й кинувши погляд на свою молоденьку пасію, раптом різко промовив:
— Виходь з машини, доберешся сама.
— Але Стьопо, мені не хочеться пішки, довези…
— Я сказав виходь з машини, і щоб я тебе більше не бачив ніколи. Усе на цьому. Більше ніяких зустрічей.
Соня так нічого і не зрозуміла, надула губи й вийшла з машини, голосно грюкнувши дверцятами. Степан побіг до матері, та ще стояла.
— Мамо, мамо, що з тобою? Ти що тут робиш?
Почувши голос сина, Ніна Захарівна спробувала випростатися, але не дуже-то вийшло. Син підхопив її, як легеньку пір’їнку і посадив у машину.
— Синку, я йду додому з аптеки, — намагалася вона сказати йому, але Степан мовчав.
Хворобливий вигляд матері вразив його. Він думав про матір, про себе, негідного сина і невірного чоловіка. Йому стало соромно перед самим собою.
— Як так вийшло, що я став байдужим і неуважним до своїх рідних і близьких, адже вони люблять мене. Мати постаріла, я зовсім забув про неї, який же я син? Поселив її у свою квартиру, і думав, що все на цьому.
Адже Світлана неодноразово кликала мою матір переїхати до нас, але та не хотіла. А я і не наполягав. А тепер я розумію, чому мама не хотіла переїхати… Тому що не я — її син кликав до себе, а невістка.
Ніна Захарівна тихенько сиділа поруч і теж думала про своє.
— Не хотіла я турбувати сина, він завжди зайнятий своїми проблемами. Своїх турбот із бізнесом у нього вистачає, — виправдовувала вона сина. — Навіть і не стала турбувати Степанка, коли поклали мене до лікарні. А навіщо? Та й не допоміг би він мені нічим. Добре, що нікому не сказала, що була в лікарні. Не варто турбувати своїх рідних…
Під’їхавши до будинку, Степан допоміг матері вийти з машини:
— Мамо, вибач мене за все… тепер будеш жити з нами, тепер буде все добре…
Світлана, побачивши свекруху, дуже здивувалася і зраділа, обійняла, заметушилася. Допомогла роздягнутися і посадила в крісло.
— Мама тепер буде жити з нами, — промовив Степан і пішов у свій кабінет.
— Мамо, ти вже приїхала від родички? Коли? Я дзвонила, ти не відповідала. Приїхала в квартиру, а сусіди сказали, що ти поїхала до якоїсь родички в селище. Нічого зрозумілого не могли сусіди пояснити. Чому ти мені нічого не сказала?
Ніна Захарівна тихо промовила:
— Я зовсім нещодавно повернулася, — зніяковіла.
Вона не звикла брехати, але зараз говорила неправду. Вона сама просила сусідку не розповідати Світлані, якщо раптом вона приїде, що її поклали до лікарні.
Думала, якщо Степан не відповідає на дзвінки, значить дуже зайнятий. Образа на сина, що за стільки місяців не приїхав жодного разу до неї, давно пройшла. А душа заспокоїлася і прийняла байдужість сина.
Степан закрився в кабінеті, зателефонував знайомому лікарю, щоб той приїхав і оглянув його матір. Не подобалося йому, як виглядала Ніна Захарівна. І тільки після огляду лікаря, Степан дізнався, що мати нещодавно лежала в лікарні, а він ні про що не знав. До нього, свого сина не звернулася, не хотіла турбувати.
Степан зрозумів, як матері було боляче фізично, а ще болючіше душевно.
— Я більше нікуди не відпущу маму, — думав він злячись на себе. — Тепер я буду після роботи поспішати додому, в сім’ю, яка така дорога мені. Я мало не втратив сім’ю.
Степан зітхнув важко, і вийшов з кабінету, подивився на своїх рідних, Світлана накривала стіл і кивнувши йому, запросила за стіл.
Йому стало легко і радісно на серці в колі близьких. Він знав, що зробив правильний вибір і з цієї хвилини його життя і життя його сім’ї зміниться. Він зробить усе, щоб дружина і мати були щасливі, ну і діти теж. А не тільки він.
***
Кажуть, що справжнє щастя не купиш за гроші, але іноді потрібно втратити щось неважливе, аби знайти справді цінне.
Історія Степана — як дзвіночок: не можна забувати про тих, хто подарував нам життя, адже їхня любов — найцінніший скарб.
Цікаво, дорогі читачі, а чи був у вашому житті схожий момент прозріння, коли ви зрозуміли, що насправді важливо?
