Моя історія почалася, як у багатьох: син був моїм гордістю і надією. Ми завжди були близькими, довіряли одне одному, підтримували. Його батько пішов із життя ще коли Віктору було 10 років, і з того часу я робила все, щоб дати йому все найкраще, виховати справжнім чоловіком. Здається, у нас виходило — Віктор зростав розумним, уважним, завжди звертався за порадою і намагався підтримати мене у важкі моменти.
Але те, що сталося пів року тому, розбило мій світ на шматки.
Все почалося з того, що Віктор поїхав у велике місто шукати роботу. Здавалося, що це був правильний крок, він завжди мріяв про кар’єру, про самостійне життя.
Спочатку все йшло добре. Він дзвонив майже щодня, розповідав про свої перші успіхи, про колектив, про те, як важко адаптуватися на новому місці, але він був сповнений ентузіазму. Я відчувала гордість за нього, раділа його успіхам і підтримувала, як могла.
Одного разу я відправила йому посилку на день народження, зібравши там усе, що знала, йому сподобається — трохи домашнього тепла на відстані.
Він подякував, але відчувалося, що щось було не так. І ось наступного ранку, він подзвонив дуже рано, його голос був нервовим, злим, він обурювався через подарунок, казав, що це “не те”, що я не розумію його. А потім сказав слова, які мене паралізували:
— Не дзвоніть більше мені, забудьте про мене.
Я була в шоці. Не могла зрозуміти, що сталося. Це був зовсім не мій син, не той Віктор, якого я знала. Я намагалася зберегти спокій і відповіла йому:
— Вікторе, час подорослішати. Потрібно навчитися оцінювати ситуації тверезо і відповідати за свої слова та вчинки.
Але з того моменту зв’язок між нами обірвався. Він перестав відповідати на дзвінки, не відповідав на повідомлення, електронною поштою лише зрідка надсилав одне-єдине слово — “нормально”. Це слово стало моїм щоденним кошмаром. Я прокидалася ночами від того, що чула його поклик: “Мамо!”. Я підхоплювалася, наче від удару, але довкола була лише темрява і тиша. Це не життя, це муки.
Я пробувала говорити з ним, намагалася дізнатися, що сталося, але у відповідь чула лише образи та загрози. Це зовсім не схоже на мого сина.
Я стала відчувати, що за його словами ховається щось або хтось інший. У моїй душі панує впевненість, що ці грубі слова — це не його справжні думки. Але страх втратити його зовсім стримує мене від будь-яких рішучих дій.
Пробувала звернутися до знайомих, навіть до поліції, але там лише сміялися, кажучи, що це “родинні справи” і що нічого страшного не сталося.
Звертатися до приватних детективів — це дорого, а результат не гарантований. Я спробувала зв’язатися з його господарем квартири, але він не відповідав на дзвінки. У соцмережах теж нікого не знайшла, хто б міг допомогти.
Щоразу, коли я думаю про те, щоб поїхати до нього і спробувати розібратися на місці, мене охоплює страх. Що якщо я поїду, і це тільки погіршить ситуацію? Що якщо він зовсім зникне, якщо я втручуся? Але з іншого боку, чи є в мене ще щось, що можна втратити?
Щоночі, коли я прокидаюся від свого жахливого сну, я питаю себе: де знайти мудрість, як вирішити цю вічну дилему батьків і дітей? Як зрозуміти, що сталося? Як знову знайти шлях до серця мого сина? Ця невідомість розриває мене на частини.
Можливо, хтось із вас знає відповідь на мої питання. Можливо, хтось може дати пораду, яка допоможе повернути мій спокій. Бо те, що я відчуваю зараз — це не життя, це нескінченна мука. І хоча я не можу навіть уявити, що відчувають матері, які втратили своїх синів на війні, я точно знаю одне: коли рідна людина відвертається від тебе, це завдає болю не менш страшного.
