— Мені просто не подобається, що в сина через мене в родині скандали, — каже подрузі Олена Іванівна. — Нерви чоловікові у сорок років зайві ні до чого, і так вистачає.
— А я вважаю, що твій Семен молодець! Так і треба! Матір потрібно відстоювати, Яна добра не пам’ятає? Чудово, а живе вона досі в чиїй квартирі, цікаво?
Будь ласка, якщо ти така вся самостійна, якщо свекруха має справлятися сама, збирай валізи і їдь на свою територію. Свекруха це житло здасть і чудово справлятиметься, — гарячкує подруга.
Але Олена Іванівна хитає головою: Яна ж не сама в її квартирі мешкає, з Семеном, з дітьми, які Олені Іванівні взагалі-то рідними онуками доводяться.
І зовсім жінці не хочеться, щоб син із дружиною розлучився, став недільним татом, онуки ж ростимуть без батька.
— Та й куди вона піде? — розводить жінка руками. — Хто на неї чекає де, тим паче з двома дітьми? Але, чесне слово, вона зараз так і дивиться: на яку суму чоловік своїй матері допоміг, а потім мені висуває претензії, що я рідних онуків знедолюю, гроші з родини витягую.
Найцікавіше, що Семен, сорокарічний єдиний син Олени Іванівни, заробляє не так вже й погано. Зарплата в нього набагато вища за середню.
І Яна, дружина сина, теж уже давно працює. Останнього шматка без солі не доїдають, і машина є, і відпочинок собі дозволяють, і одягаються.
Так, це зараз і багато в чому завдяки тому, що немає в сина з дружиною боргів, кредитів та інших обтяжень.
Але ж так не завжди було, ще кілька років тому сім’ю Семена просто переслідували невдачі, кожна смуга була чорною, лише яскравістю й відрізнялися.
І ось тоді Олена Іванівна здорово родину сина підтримувала.
У жінки був колись і чоловік, і дітей було двоє. Але зі старшою донькою трапилося нещастя — розбилася на машині зі своїм молодим чоловіком, чоловік Олени Іванівни не зміг такого жаху пережити, через рік його не стало.
Залишилася Олена Іванівна лише з сином у трикімнатній квартирі, яку від батьків у спадок отримала колись.
Зібрала себе після втрат по шматочках, нову роботу знайшла, оскільки на старій усе нагадувало про чоловіка й не було сил виносити співчутливі погляди їхніх спільних з покійним чоловіком колег.
Семена вивчила, у гарне місце прилаштувала на стажування, справила йому шістнадцять років тому скромне весілля.
Яна була приїжджою, щойно задумалися про те, де жити молодим, як не стало дальньої родички Олени Іванівни.
Вони тоді з такою ж дальньою родичкою, з якою числилися ріднею якоїсь немислимо дальньої черги, здивувалися несподіваному багатству, що звалилося на них, поділили усе, що було, і Олена Іванівна змогла купити синові однокімнатну квартиру.
А потім у Семена з Яною первісток з’явився на світ, слідом же невістка дізналася, що при надії знову, різниця між онуком і онучкою лише рік і вісім місяців.
Зараз їм 12 і 10 років відповідно. Дізнавшись, що в сина скоро буде ще одна дитина, Олена Іванівна подумала, та й помінялася з ним квартирами. Вона — в однокімнатну, родина сина — в трикімнатну.
— От тоді Яна задоволена була, — посміхається літня жінка. — Як же, не штовхатися в однокімнатній вчотирьох, не душитися з кредитами. Її й не хвилювало зовсім, що обидві квартири на мені, а не на Семені, не вимагала нічого.
— Ще б їй вимагати! Стільки років живе на всьому готовому завдяки свекрусі, — каже подруга. — Але ти й потім їх здорово на собі везла, Олено, про це Яна теж воліє не пам’ятати?
Незабаром після появи у невістки другої дитини, буквально через пару місяців, Семен потрапив під скорочення, а під час пошуків нової роботи, коли допомагав другу з ремонтом даху на дачі, упав і серйозно зламав ногу.
У підсумку: працювати піти не зміг, з дітьми сидіти, щоб дружина на роботу вийшла, теж не зміг.
— Ой, тоді думала, що збожеволію, — згадує Олена Іванівна. — У сина дві операції було, а це, як не крути, як не допомагав йому друг, а гроші. А ще треба чотирьох людей фактично годувати й утримувати.
І памперси, і їжа, і одяг малюкам, і оплата комуналки. Що там допомоги в Яни було! А свати допомагали, так, але все більше — добрим словом.
Семен намагався підробляти з дому, але виходило погано, у нього не та професія, щоб віддалено працювати. Повне відновлення сина зайняло трохи менше року, весь цей час родину утримувала Олена Іванівна.
Звичайно, не шикували, але з голоду не вмирали, у боргах не потонули.
А ось їй самій дуже навіть доводилося утискатися. І новий одяг собі було купити не на часі, і на їжі старалася економити.
— Та й потім, коли Семен на роботу вийшов, все одно вони важко жили, зарплата в нього тоді була невелика зовсім, пішов туди, де взяли, він кульгав ще тоді. Яка там кар’єра, — продовжує Олена Іванівна.
— Я ще довго підкидала: то на комбінезон старшому, то на чоботи меншій, то одне купувала їм, то інше. І так, бувало, що й за квартиру платила, у них просто не було грошей і все тут.
З часом усе, звичайно ж, налагодилося.
Син роботу змінив, невістка з затягненого декрету вийшла. Семен на хорошому рахунку в начальства, підвищеннями його не оминають.
А Олена Іванівна три роки тому остаточно пішла на пенсію. З основної роботи вона пішла на неї ще до цього, а тут і підробляти перестала: здоров’я не те.
Як це буває, посипалося все й одразу: і в квартирі, і в організмі. Зуби стрімко руйнувалися, зір падав, поки не здогадалася перевіритися на діабет, який і підтвердився.
Пральна машинка зламалася, на кухні полетіла витяжка, та ще й сусіди зверху її залити примудрилися. Можна судитися, але як жити, поки щось висудиш? Плісняви чекати?
А там ще й багатодітна не зовсім благополучна родина. Одне слово, тепер в Олени Іванівни усе не дуже гаразд.
Семен матері, коли вона сіла вдома, почав допомагати. І ремонт оплатив, і машинку нову купив і сам підключив, і багато іншого робить і оплачує.
То на окуляри нові грошей дасть, то сам відвезе на аналізи до платної клініки, то наполяже на протезуванні зубів. З її цукром це довго, дорого й нудно, але робити ж треба.
— А Яна виходить із себе: «Я давно мрію про власну машину, але яка машина, якщо чоловік усі гроші на маму витрачає! Олено Іванівно, ви не забули, що у вашого сина двоє дітей і дружина взагалі-то? Треба якось дозувати свої «хотілки»».
— Ось же… Навіть і немає в мене цензурних визначень для твоєї невістки, — хитає подруга головою. — Машину вона хоче? А про власне житло вона не хоче подумати? Ти забула про онуків, яких рік годувала? Хотілки в неї? Їй би такі. Точно, добра зовсім не пам’ятає.
Олена Іванівна намагається відмовлятися від синової допомоги, мовляв, вам потрібніше, витрать на родину, але чоловік хмуриться й ображається на матір.
А вона знає, що через кожну витрачену на неї тисячу вдома на Семена чекає або скандал, або ображено підібгані губи.
Так, невістка — стерво. Але як тепер, якщо двоє дітей у сина від неї? Подруга радить взагалі не перейматися. Вдячний син платить? Чудово.
А що з цього приводу думає й каже Яна — не свекрушина справа. Дорослі, розберуться. Розлучаться? І що? Сама Яна й винна буде.
Семен — гарний син, напевно, він буде й гарним батьком, навіть у розлученні.
Ця правдива історія яскраво демонструє, як матеріальна незалежність може обернутися емоційною залежністю. Олена Іванівна роками інвестувала в добробут родини сина, віддаючи найцінніше — власне житло і фінансову підтримку у найважчі часи.
А тепер здорова невістка, що має роботу і живе на всьому готовому, дозволяє собі вичитувати свекрусі за кожну копійку, витрачену на її ж сина.
Чи має право Яна вимагати від чоловіка “дозувати” допомогу матері, яка фактично врятувала їхню родину від фінансової прірви?
