На! Неси на стіл! А ось це нехай Марійка поставить на маленький столик. Хто захоче – візьме сам.
Света вручила блюдо з рибою і хлібний кошик доньці й оглянула кухню. Здається, все! Два дні метушні на кілька годин задоволення, а потім усі розійдуться, а їй залишиться гора брудного посуду і те саме почуття задоволення від того, що всі ситі-задоволені і вона знову виправдала очікування гостей, накривши гарний стіл.
У них у родині віднедавна всі свята зводяться якраз до ось цього. Їжі побільше, та не просто так, а з вигадкою, щоб жоден салат на столі не був повторенням того, що готували сестри, невістка або бабуся. Потім караоке, що горланитимуть усією родиною, від душі налягаючи на високі ноти, які ніхто не візьме, але це абсолютно не завадить усім пишатися своїми музичними даними. А ще… Обговорення протягом вечора всіх і вся з незмінним шліфуванням кожної «кісточки» по колу, щоб ніхто не подумав, ніби може приховати хоч щось від «сім’ї». Цей термін, як, утім, і завжди, викликав у Свети посмішку. Просто італійська мафія! Хоча куди їм до сімейства Леонтовичів! Такі пристрасті там і не снилися! Одна бабуся чого варта! Сяде зараз у своє крісло, складе будиночком тонкі пальці, огляне всіх суворо й запитає:
— Ну що? Є що розповісти? Чи мені самій питати?
І всі втупляться в тарілки, не бажаючи починати першими, доки Лариска, яка взагалі ніколи не вміла тримати язика за зубами, все-таки не пискне ледь чутно:
— А в Марії знову неприємності на роботі.
І понесеться! Спочатку Марійці на горіхи, що не вміє за себе постояти, а треба б зуби мати як у тигра. Потім Ларисці, щоб не базікала лишнього на сестру, а дивилася за своїм сином-неробою. А потім і до Светки справа дійде. І отримає вона по перше число, що купила нову машину, не порадившись попередньо з чоловічою половиною сімейства. Причому консультації потрібно було б вести цілодобово протягом року щонайменше. І взагалі, занадто багато вона витрачає, замість того, щоб відкладати на «чорний день».
Светка, звісно, до цього звикла. Так само, як і решта. Посміхатиметься, киватиме, погоджуючись, але бабуся її знає, як ніхто, адже сама виховувала, тож примружиться з хитрістю, підморгне, поки ніхто не бачить, а після того, як усі підуть, скаже:
— Молодець! Завжди розумницею була! Порядок розумієш. Якби я тебе не лаяла, то заздрість рано чи пізно дала б про себе знати. А так – усім потроху і жодних образ. Але про заначку все-таки не забувай, а то хіба мало що…
Тут Світлана з бабусею була абсолютно згодна. Якби не ця її порада, то чоловіка Светки, Сергія, могло б уже й не бути. Коли знадобилася термінова операція, не довелося бігати й шукати, де взяти грошей. Квоту, звісно, дали б, але чекати на неї потрібно було довго, а час підтискав. І Светка дістала свою заначку, а бабуся і сестри додали те, чого не вистачало. Усе пройшло успішно, і Сергій, живий і відносно здоровий, налагоджує зараз караоке у вітальні, базікаючи з чоловіками і загодовуючи дітей солодощами.
Звісно, всі обурюються, що діти після таких пустощів їсти нічого не стануть, але Сергій сам, як дитина, чекає на кожне свято, щоб витягнути мішок із цукерками й щедрими жменями роздати племінникам, які скакатимуть поруч у нетерпінні. Діти навіть кличку йому придумали – «Дід Мороз», а він і щасливий! Навіть донька, Настенька, незважаючи на свої сімнадцять, підійде до батька, понишпорить у мішку й витягне свою улюблену шоколадку, а потім поцілує Сергія в щоку, і той розквітне від щастя – вечір вдався! Усе-таки як мало іноді для щастя потрібно…
Світлана знала, що чоловік, готуючись до кожного свята, згадує власне напівголодне дитинство, в якому цукерки бували тільки на свята, а батьки настільки втомлювалися від роботи й клопоту, що на дітей часу й серця вже не вистачало. Тоді багато хто не жив, а виживав. І сім’я Сергія не стала винятком. Свекрів своїх Света поважала і навіть любила, хоч як би дивно з боку це прозвучало. Так, мамою вона Ганну Миколаївну ніколи не називала, але була дуже вдячна їй і за Сергія, який став для Свети такою скелею, за якою не страшно було нічого, і за спокійні ночі з Настею, яка немовлям такі концерти влаштовувала, що тільки тримайся… А ще вдячна Света була за те, що жодного разу за весь час шлюбу, мати Сергія не втрутилася в їхні з чоловіком стосунки, в яких далеко не все і не завжди було гладко. Обидва були емоційними і запальними, а Ганна Миколаївна на все, що стосувалося розмов про «розлучення і тумбочку між ліжками», відповідала завжди коротко:
— Дорослі. Самі розбирайтеся! Ламати – не будувати.
Світлана завжди в цих випадках дивувалася, як ця жінка могла зберегти таке мудре ставлення до життя і такий спокій після всього, що довелося їй пережити. Одного разу наважившись, вона набралася сміливості й запитала про це. І відповідь настільки вразила її, що вона мовчала потім більше доби, намагаючись переварити почуте.
— Світланко, та просто все. Розгубити легко – знайти складно. Адже ми стільки бачили. І повний крах усього, і злидні, і навіть голод, коли не знали, чим дітей годувати доведеться завтра. І вижити в таких умовах одній, хизуючись своїм гонором, майже неможливо.
— Так ви терпіли?
— Ні, не так. Нема чого було терпіти. Ми трималися одне за одного, бо розуміли – ось є ми, і поки ми разом – усе добре. Нехай небагато, але спокійно, бо всі поруч, усі разом… Наодинці важко… І добре – ми, а діти? Вам, слава Богу, такого не зрозуміти, та й не треба. Я день і ніч готова на колінах стояти, аби у вас усе добре було й не довелося б тобі ніколи вести зошит, у який записуєш усе – від хлібини до цукерки дитині на свято. І на цю останню ще спробуй – вигадай! Ось у такі моменти ти й розумієш, як багато значить, коли приходить з роботи чоловік, віддає тобі получку, а потім вибачається ще, що на чоботи нові поки що бракує тобі, але зате синові на куртку він «підшабашив». І якщо ти розумна, то обіймеш його, спасибі скажеш, а потім дістанеш свій зошит і покажеш із гордістю, що зуміла ще й на черевички Сергію викроїти. І нехай до чаю буде «печиво з нічого» на розсолі, а на вечерю порожні макарони, зв’язок між вами коштуватиме всього золота цього світу. Тому що немає скарбу дорожчого, ніж кохана людина поруч, яка думатиме про те, що тобі потрібні ці самі нові чоботи…
Для Свети, яка хоч і росла з бабусею, втративши батьків надто рано, багато чого в родині чоловіка так і залишилося таємницею за сімома печатками. У неї таких проблем не було, адже бабуся була професоркою, викладала в університеті і, попри те, що діда не стало дуже рано, ніколи не дозволяла собі опустити руки. Та й як це було зробити, якщо після того, як пішли улюблений син і невістка, на руках лишилися одразу три онучки та єдиний онук, якому на той момент було лише рік із невеликим? Часу на роздуми і жаль їй ніхто не залишив. Потрібно було піднімати дітей, а все інше Ірина Анатоліївна відклала в дальній кут, заборонивши собі плакати і вбиватися своїм горем. Лише іноді Света, яка була старшою з дітей і у свої п’ятнадцять уже багато чого розуміла, заставала бабусю, яка сиділа на кухні. Обіймаючи тонкими пальцями крихітну порцелянову чашечку з кавою, подаровану колись сином, вона мовчки дивилася в одну точку, а іноді тихо плакала, коли думала, що діти давно сплять і почути не зможуть. У такі моменти Света мовчки наливала собі другу чашку, сідала поруч, і вони з бабусею просто мовчали, зрідка переглядаючись. І цього виявлялося достатньо, щоб зрозуміти – ти не одна. Є хтось, кому ти потрібна…
Потім бабуся скаже Светі, що ці їхні посиденьки й утримали її на плаву, допомогли вирватися з того виру відчаю, в який її тягнуло страшною силою, імені якої вона не знала, але дуже боялася. Хотілося кинути все, пожаліти себе і піти далеко, щоб не чути більше слів співчуття, які нічого вже не могли змінити, і не бачити перед собою одразу чотири копії улюбленого сина, які дивилися його очима, сміялися так само, як і він, але не могли навіть на мить замінити свого батька… Вона відчайдушно сумувала за сином, який був для неї осередком усього в цьому світі.
Світлана батьків пам’ятала добре, на відміну від брата і двох молодших сестер. Пам’ятала мамині руки та спокійний голос. Пам’ятала батька, який завжди готовий був що-небудь «начудити» з дітлахами, за що нерідко отримував від дружини або матері. Света чудово пам’ятала, як він учив її лазити по деревах, насаджувати черв’яка на гачок і ставити намет. Батьки були завзятими туристами, мали розряд і намагалися вирватися кудись за будь-якої можливості. Один із таких походів став для них останнім. Безглузда випадковість, невелика помилка, допущена під час підготовки, коштувала життя відразу двом коханим людям. Світлана довго не могла зрозуміти, як такі досвідчені мандрівники, як батьки, припустилися подібного, поки бабуся не сказала їй:
— Це доля, рідна. Від неї не втечеш і не сховаєшся, як не старайся.
Фраза ця тоді налякала Светку до того, що вона якийсь час боялася навіть із дому виходити. Що це за доля така, яка вирішує, кому жити, а кому вже досить? А якщо її час теж уже настав? Що тоді? Чи можна якось змінити рішення цієї самої долі, відсунути від себе її чіпкі, недобрі руки, які хоч і невидимі, але здатні за одну мить змінити все?
До тями її привела тоді Лариска. Вона пробралася якось уночі до Світлани, яка ревіла, загорнувшись із головою ковдрою, і пристала з розпитуваннями так, що довелося їй розказати, в чому справа. Інакше відбутися не було жодної можливості.
—Або розповідай, чого ревеш, або я закричу! – Лариска витирала щоки старшої сестри долоньками і злизувала з них солону вологу.
— З глузду з’їхала? Усіх розбудиш! А Сашко потім плакати буде довго і спробуй його вклади потім!
— Тоді розповідай!
Вислухавши Свету, Лариска без жодних натяків покрутила пальцем біля скроні й заявила:
— От ти дурна, Светко! Бабусю б слухала уважно, тоді й ревіти б не довелося!
— Сама така! – огризнулася Світлана, але впевненість сестри чомусь заспокоїла її. – А що бабуся сказала такого, що я не почула?
— Те, що від долі не втечеш! А якщо це так, то й чого боятися? Все одно змінити ти нічого не зможеш! То що краще? Просидіти все життя як миша під віником, ховатися і боятися незрозуміло чого? Чи просто жити далі, поки час є?
Світлана задумалася. А потім обійняла сестру й укрила її тепліше.
— Спи! І… спасибі тобі…
Лариска повозилася, влаштовуючись зручніше, притулилася своїми вічно крижаними п’ятами до ніг сестри, від чого Светка завизгнула тихенько, а потім засопіла, зігрівшись. І вже не побачила, як перевернулася на спину Світлана, втупилася в стелю і прошепотіла тихенько, так, щоб не розбудити молодших:
— Треба жити…
Страх перед цією незрозумілою силою на ім’я «доля» так і залишився з нею, але замість того, щоб збити з пантелику, змусити боятися, перетворився тепер на двигун, що давав їй сили.
Ах, ти ось так зі мною? А я тобі ще покажу на що здатна! І нічого лякати мене! Страшніше зі мною вже навряд чи щось трапиться!
І дивна річ, чи то відчуваючи непокірність Світлани і шкодуючи її, таку ще тонку і здатну зламатися під будь-яким натиском, доля вирішила, мабуть, пом’якшитись і почала видавати «бонуси» один за одним, немов посміюючись над дівчиною. На тобі! Що скажеш? Хіба я погана? Хіба не здатна порадувати тебе?
Першим таким бонусом стало те, що бабуся, яка завжди вмовляла Світлану здобути «правильну» професію, пом’якшала раптом і заявила, що згодна на те, щоб онука спробувала вступити до театрального. Було найнято репетиторів, і Светка, яка не сподівалася вже, що її мрія колись здійсниться, ледве з глузду не з’їхала від щастя. Вступила вона легко, майже не запам’ятавши ні конкурсу, ні вступних випробувань. Вчитися їй подобалося, і вона викладалася на повну, поки бабуся не застерегла її:
— Дивись! Вигорання ніхто не відміняв. Прибережи сили. Вони тобі ще знадобляться.
Поступивши на службу в театр після випуску, Світлана задумалася про особисте життя, але «на горизонті» серйозних претендентів на її руку не спостерігалося.
І тут доля розщедрилася на другий бонус, та такий, що Світлана не втомлювалася дякувати за нього, дивлячись на свого чоловіка.
Із Сергієм вони познайомилися випадково. Вона йшла додому з ринку, як завжди переборщивши і нахапавши того, що купувати не думала. Але Марійка любила мандарини, Лариска – яблука, а Сашкові лікар порадив давати гранат, от і тягла вона зараз важкі сумки, умовляючи себе, що ще трохи і буде вдома.
До під’їзду вона не дійшла всього нічого. Крижана кірка, яка суцільним шаром вкрила від ранку тротуари, подекуди була посипана піском або сіллю, але Светі принагідно потрапити на ту ділянку, де зчеплення доріжки з поверхнею її новеньких зимових чобітків закінчилося, й вона, безглуздо змахнувши сумками, злетіла з усього маху на землю, приклавшись потилицею об асфальт. В очах потемніло, десь задзвенів голосно і наполегливо незрозуміло звідки взявся будильник, і Светка знепритомніла, так і не зрозумівши, що ж сталося.
Прокинулася вона від того, що хтось лупив її по щоках. Це було так боляче, а головне так прикро, що вона, не роздумуючи, махнула кулаком, відчувши, як зустріла несподівану перешкоду у вигляді щетини, що подряпала їй кісточки тонких пальців. Завизжавши від болю, адже та щелепа, куди влучив удар, була твердішою за кругляк, вона притиснула до себе руку і розплющила, нарешті, очі.
Хлопець, що схилився над нею, виглядав таким розгубленим, що Света мимоволі посміхнулася крізь сльози, хоча в голові ще дзвеніло, а потилиця пульсувала від болю.
— Нічого собі! Я їй допомогти хотів, а вона б’ється! Дівчина! Мила! Ви мене чуєте?
Він помахав перед обличчям дівчини долонею і тут же відсахнувся, коли вона знову стиснула пальці в кулак, зморщившись від болю.
— Знову битися будете? Може – не треба? Давайте я краще вас до дому проводжу, а? Чи краще швидку викликати? Ви встати хоч можете?
Встати у Свети вийшло, і вона, посидівши трохи на лавочці, спостерігаючи, як її рятівник збирає мандарини, що розсипалися, обережно встала, щоб дійти вже, нарешті, до будинку.
— Як ви? Голова не паморочиться?
— Є таке. Але йти ж мені все одно треба. Я замерзла. Якщо розхворіюся – буде погано. Голос пропаде, а це біда.
— Чому? Посидьте трошки вдома, вип’єте гарячий чай, відновитеся і знову за роботу.
— Не можу! Я в основному складі. А дублер хворіє вже тиждень.
Нічого не зрозумівши, Сергій тоді кивнув так серйозно, що Світлана вирішила, що він теж має якийсь стосунок до театру. Але вона помилилася.
Сергій був автомеханіком. Його здатність «перемурликати», як сам він це називав, будь-який двигун була просто приголомшливою. Він узагалі був схожий на великого кота. Такий самий теплий і дуже ледачий на перший погляд, але варто було тільки з’явитися якійсь справі, і Сергій перетворювався, стаючи вже не милим домашнім улюбленцем, а хижаком.
Бабуся Сергія зрозуміла і розгледіла відразу. Светка сама ще не зрозуміла нічого про своє ставлення до цього хлопця, який мовчки з’являвся біля театру щоразу, коли вона грала в черговій виставі, а та вже сказала:
— Це найкращий подарунок долі, який вона тільки могла піднести тобі, Світланко. Не прогав свій шанс стати щасливою, дівчинко!
Светка бабусю слухатися вже звикла і вирішила придивитися до кавалера серйозніше. Те, що вона побачила, їй сподобалося. І коли Сергій, червоніючи і заїкаючись, попросив її вийти за нього заміж, кивнула, а потім погладила, чомусь весь час колючу, щоку.
Настя з’явилася на світ через рік після весілля, і Світлана вирішила на деякий час піти з театру. Їй хотілося весь час бути поруч із донькою, але сидіти без діла було нудно. Вона завжди була занадто діяльною.
— Бабусю, я не знаю, куди себе подіти! – Світлана ставила в холодильник контейнери з готовою їжею, привезеною Ірині. Готувати та ніколи не вміла і не любила, а тому приймала допомогу онуки з радістю. – Ганна Миколаївна допомагає мені. Забирає Настю і гуляє з нею годинами, а мені що накажеш робити? Я вже всю квартиру відмила до скрипу і готую на невеличке село щоразу.
— Готуй не на село. – Ірина, похитуючи на руках правнучку, усміхалася, слухаючи Світлану. – Готуй на місто!
— Що ти маєш на увазі?
— Ти завжди любила готувати, так? Ось і застосуй свої таланти за призначенням.
Света кинула відчиненим холодильник, схопила зі столу немитий огірок, відкусивши відразу половину, задумливо прожувала його і видала:
— Бабусю! Ти – геній!
І вже за місяць два бізнес-центри поруч з будинком Світлани із радістю замовляли в неї обіди. А вона, вишикувавши в ряд на столі чотири мультиварки й організувавши собі зручний графік, найняла двох сусідських хлопчаків-підлітків, які за дві секунди розносили приготоване нею по офісах.
Сергій ідею схвалив, і скоро Світлана відклала достатньо для того, щоб відкрити свій перший невеликий цех. Далі – більше. На той час, як Насті виповнилося шість, у Світлани було вже чотири таких цехи, які працювали практично цілодобово, забезпечуючи гарячим харчуванням майже половину міських офісів, а також фірма, що організовувала весільні банкети та інші урочистості.
І тут Света посперечалася з долею, не боячись ризикувати і брати кредити на розвиток, а зв’язки Сергія, який став на той час кращим автомеханіком у місті, допомагали їй домовлятися з потрібними людьми швидко і без викрутасів.
Кілька років по тому вона зменшила темпи, вирішивши задовольнятися тим, що є, потихеньку розвиваючи ще кілька напрямків, а на запитання бабусі відповіла:
— Втомилася!
— То найми керівника або взагалі продай усе і повернися в театр.
Поміркувавши, Світлана від цієї ідеї все ж відмовилася.
— Не можу. Занадто багато людей від мене залежить. А якщо той, кому я продам усе своє господарство, почне змінювати все по-своєму? Звільнить тих, із ким я стільки років співпрацювала? А в них діти, іпотека, проблеми… Ні, бабусю. Це не справа. Вони всі пов’язані зі мною, а я з ними. Раз впряглася у все це, то мені й тягнути.
— Що ж, тягни. Тільки не забувай, що ти жінка, а зовсім не безсмертний поні.
Світлана тоді у відповідь тільки розсміялася, обійнявши бабусю. Хто б казав! Вона не розуміла, звідки в цій літній жінці стільки сил і енергії, щоб справлятися з усім сімейством, наглядаючи за дорослими вже онуками і воюючи помаленьку з неприборканим і шкідливим підлітком.
Сашко ріс тією ще кульбабою! Ні Світлана, ні Марія не мали на нього жодного впливу. І якщо Светка ще могла покарати його грошима, скасувавши дохідний струмочок, що перетікав з її кишені в Сашкову, то Марії залишалося тільки просити братика поводитися гідно. І тільки балакуча Лариска, яка, не соромлячись у висловах, розписувала Сашкові перспективи його сумнівних підліткових пригод, ні-ні, та й повертала до тями хлопця, що зазнався.
Дружніми зусиллями вони довели Олександра до закінчення школи, і Светка особисто простежила за тим, щоб в армію брат пішов як треба і вчасно.
Зі служби Сашко з’явився зовсім іншою людиною і сестри дружно видихнули, розуміючи, що якщо навіть щось і буде далі «веселого» з цього боку, то вже не в таких обсягах.
Ірина Анатоліївна здавала, але все ще міцно тримала в руках кермо влади сімейством. А тому, на всі свята, а інколи й без таких, просто у вихідні, збирала всіх «до купи», коротко командуючи по телефону:
— У Марії в неділю. Щоб були всі!
Чомусь із віком, вона стала вірити, що такі застілля, на які збирається вся сім’я, сприяють об’єднанню.
— Сидіти потрібно за одним столом. Усім разом сидіти. Щоб очі в очі і хліб навпіл. Тоді не загубитеся. Занадто багато всього зараз у вас. Проблеми, турботи, клопоти. Усе ніколи. Ніколи навіть одне на одного подивитися, щоб побачити. Телефон та інше – це, звісно, добре, але там ви далеко одне від одного, а треба, щоб були близько.
Света, та й інші, злегка сердилися на такі бабусині тиради, але ослухатися не сміли. Вони всі прекрасно розуміли, що ці посиденьки з грізним матріархом у незмінному кріслі, що стояло в кожному будинку, де з’являлася бабуся, можуть ось-ось припиняться. І крісло спорожніє… І їм залишиться тільки пам’ятати про ці дні, коли вони втупилися у свої тарілки, стримуючись, щоб не розсміятися в голос, коли бабуся зрушить брови, обведе їх усіх суворим поглядом і запитає:
— Є що сказати? Чи мені самій питати?
І вони, звісно, ткнуть одне в одного пальцем, хоча давно вже все обговорили й допомогли там, де потрібна була допомога. Але щоб не засмучувати свою «бабусю», будуть знову і знову вислуховувати її настанови, переглядаючись і крадькома погрожуючи пальцем дітям, які розпустувалися.
Але поки бабуся ще обіймає свою посаду, а значить, потрібно простежити за тим, щоб стіл було накрито, дітей нагодовано, а всі проблеми на кшталт купівлі квартири для Марійченої старшої доньки, яка виходить заміж менше, ніж за місяць, або оплати навчання для Ларискиного сина, було б вирішено як треба й у визначений термін.
Світлана розклала на блюдо пиріжки, заварила чай і прислухалася. Заспівали… Значить пора!
Вона поманила до себе дівчат, які зазирнули в кухню, попросивши накрити стіл до чаю, а сама підійшла до вікна.
Будинок, який вони з Сергієм будували майже п’ять років, стояв на пагорбі, і Світлані подобалося спостерігати, як у сусідів загоряються вечорами вікна, кажучи про те, що там теж є своє життя. З радощами й прикрощами, проблемами й турботами. А ще… зі своїм, особливим для кожної людини, щастям.
І дивлячись на ці вікна, Світлана гадала, чи багато таких сімей, як у неї? Щоб ось так, одним кланом, усі разом, незважаючи ні на що. Щоб без образ і заздрощів, із чітким розумінням того, що доля видала їм найголовніший бонус, на який тільки можна від неї розраховувати – рідних людей. Рідних навіть не за кров’ю, а по суті… І кинувшись поглядом за черговим прямокутником, що засвітився в темряві, Світлана хотіла сподіватися, що – так… їх багато… Нехай буде багато!
Щоб бодай іще хтось, як вона зараз, прислухався до сміху дітей, до голосних голосів рідних, що сперечаються про те, яку пісню співати наступною, вдихнув усіма грудьми свіжість, що йде від цього легкого, такого живого й теплого щастя, і сказав тихенько, поки ніхто не чує, бо таке треба тільки так, а не інакше, пошепки, щоб не злякати:
— Дякую… І бережи їх… Нехай будуть щасливі…
