— Як же, думала, ми ж сім’я, треба ж допомагати й підтримувати. Тільки, знаєш, мені ця допомога тепер боком виходить. Так образливо! — скаржиться Олена подрузі.
— А чоловік не розуміє, чи що, що ти через нього від маленької дитини рвешся гроші заробляти? — здивовано питає друга дівчина.
— Розумів перші місяці, — посміхається Олена. — А тепер, здається, для нього це стало само собою зрозумілим. Ходжу я на роботу й ходжу, подобається мені це, на його думку. І вишукувати можливість, щоб піти, я мушу сама. Мені ж це треба.
— А свекруха, яка слізно клялася, що сидітиме з онучкою? Зливається, чи що?
— О, ця ще швидше чоловіка забула про те, що обіцяла. Нещодавно взагалі сказала, мовляв, що там у мене за робота така, не робота, а суцільний відпочинок!
— Ну й до біса їх обох, сиди вдома, маєш право.
Саме це днями Олена чоловікові й сказала, що якщо такі труднощі з її виходами на роботу почалися, то легше їй не виходити. Нерви не витрачати, не скандалити, сяде вдома, дорогий чоловіче, впирайся — це твій обов’язок — дружину з дитиною в декреті утримувати. Чоловік, звісно, обурився.
— Нормально ти… Ми ж домовлялися. Чи ти вважаєш, що можеш сісти й ніжки звісити?
— Та ми багато про що домовлялися, — спалахнула Олена. — Тільки крім мене ніхто домовленостей не дотримується.
Молода жінка прекрасно усвідомлює, що її сімейне життя тріщить по швах і морально вже готова до будь-якого фіналу. Тому що — дістало все. А починалося, звісно, усе дуже навіть непогано. Одружилися 5 років тому, обоє багато працювали – збирали кошти на житло, перед появою на світ немовляти – купили однокімнатну, рік і 9 місяців тому з’явилася донечка.
Олена за професією майстер-колорист, непоганий, між іншим, і не дешевий. Працювала в салоні. Була на хорошому рахунку, її хвалили, до неї записувалися. Вона сама теж старалася: курси проходила, увесь час вчилася чогось нового.
Працювала майже до того щасливого дня, хоча важкувато було на ногах увесь день, ломило поперек. Але гроші ж родині потрібні. За два тижні до появи донечки на світ пішла в декрет.
Пів року тому чоловік Олени на своїй роботі потрапив у дуже неприємну історію: вляпався у відшкодування матеріальних збитків, та й роботу втратив. Олена постаралася підтримати чоловіка, хоча він і був винен.
Але це ж життя, чого тільки не буває. Одразу було зрозуміло: вони по грошах не вивезуть. Можна було б, звісно, здати квартиру, переїхавши до когось із батьків, але до кого?
— У мами з батьком ще й брат мій молодший, а свекруха нас до себе й не запрошувала. Та й запросила б, я б не пішла. Зі своїм статутом у чужий монастир не лізуть, а її цей самий статут мені не підходить. Не зжилися б усе одно, — пояснює Олена. — Зате вона допомогу запропонувала, коли я заїкнулася про те, що могла б спробувати попрацювати, виходити під запис.
— Ой, виручай, ти ж дружина, — мало не заблагала мама чоловіка, сина ж шкода, він роботу знайшов, але не таку вигідну, та й борги нікуди не поділися, і на життя треба. — А з онучкою я буду сидіти, до вас буду приходити.
Специфіка роботи Олени така, що одна клієнтка може провести в кріслі й 6 годин, і більше.
Вона одразу свекруху про це попередила, та була згодна.
Чоловік мало не руки цілував — в Олени цілком непоганий заробіток, взагалі, за відсоток вона працювала завжди.
Олена сходила в салон, поговорила з керівництвом, там погодилися: виходь, організуємо запис «під тебе». Спочатку все дуже непогано складалося. Якщо був запис на Олену, їй дзвонили, погоджували час, вона дзвонила свекрусі й передзвонювала клієнтці та в салон сама, щоб остаточно визначитися з годинами відвідування.
Пару місяців мама чоловіка без питань і нарікань приїжджала до них у квартиру, сиділа з онучкою, а Оленка заробляла гроші.
Чоловік був задоволений, він на новій роботі теж щось додаткове на себе взяв, віддавав борг, виходило розплачуватися по кредиту й не голодувати. А потім почалися складнощі.
— Ой, ні. Не можу на цьому тижні взагалі, вже вибач, спина дерев’яна, лікуюся, — видала мама чоловіка одного прекрасного дня. — Оленко, це ж вихідний, попроси хоч раз свою маму, чи що!
Олена попросила. Потім ще раз і ще.
Мамі їхати через усе місто, незручно, та й до чого тут мама? Вона не давала обіцянок Олені сидіти з онучкою, поки донька буде чоловіка виручати. Потім начебто все увійшло в норму, але через 4 виходи Олени на роботу, коли через день вона подзвонила мамі чоловіка, та відповіла:
— Я втомилася, ось просто втомилася й усе. Не по роках мені вже таке. Не хочу, у мене життя немає ніякого. Проси сваху, виходь якось зі становища, а я не зобов’язана.
І слухавку поклала.
Олена до чоловіка — що за справи. Той обіцяв із мамою поговорити, поговорив, у суботу сам із донькою залишився, у неділю свекруха з невдоволеним виглядом приїхала, а чоловік зірвався на підробіток.
— І так через раз було не раз, — роздратовано говорить Олена. — Я дзвоню, а мені сто відмовок, що вона свою дитину виростила, що не зобов’язана, що вона на пенсії хоче жити спокійно, а ми повинні няню наймати. А яка няня? Який сенс у роботі, якщо гроші віддавати няні?
Чоловік ще кілька разів вирішив проблему.
Олена йому сказала, що взагалі більше свекрусі з цим питанням дзвонити не стане. Йому потрібно, щоб Лена працювала? Нехай зі своєю матусею сам питання й вирішує. Логічно ж.
А не так давно на пропозицію подзвонити свекрусі й домовитися, щоб Олена могла вийти на роботу, чоловік відповів досить зло.
— Олено, я що, крайній? Сама подзвонити й нормально попросити не можеш? Або, знаєш що, теща теж якось повинна допомагати, я вважаю. Мама справді втомилася, давай хоча б у вихідні твоя мати сидіти буде?
Олена висловила чоловікові все, що думала із цього приводу, що вона не стане обтяжувати свою матір, що її робота потрібна чоловікові, що його мати обіцяла допомагати.
І взагалі, що за постановка питання?
Вона прекрасно може сидіти вдома. Тоді й прозвучало, що Олена норовить сісти чоловікові на шию.
— Не знаю, не хочу вже нічого. Є клієнти, але півтора тижня я не виходжу, віддаю замовлення колезі, — говорить Олена. — Чоловік мовчить, злиться. Як швидко моя допомога стала обов’язком, та я ще й сама мушу придумувати щось, щоб на роботу вийти.
Це не рахуючи того, що якось свекруха поскаржилася, що вона втомилася, а я їй відповіла, що теж втомилася, а вона мені: «Та від чого ти втомилася? Не робота в тебе, а хобі».
— Я б після таких слів точно не пішла б більше на роботу, поки маю можливість не ходити, — знизує плечима подруга. — Знахабніли твої родичі.
Олена й не пішла, але, здається, ще трохи й буде розлучення.
Оце так «виручила» чоловіка.
Виходить, Олена не просто допомогла родині в скрутний час, а створила прецедент, де її добровільна робота стала обов’язком, а її власні зусилля (налагодити графік зі свекрухою) — її особистою проблемою.
А свекруха, яка пообіцяла, а потім відмовилася, дала чоловікові ідеальний аргумент: «Ти сама можеш». Як вважаєте, має Олена зараз право просто «сісти на шию» чоловікові, нагадавши йому про його обов’язки, аби провчити його і його матір?
