Стою я тут, днями, під дощем, промокла, замерзла, зігріваюся, димлю. Від сірості й вогкості зажурилася, стою з деревʼяним обличчям, вдалину дивлюся.
Поруч димить красива молода жінка. Очі величезні, стильна коротка стрижка їжачком.
— Іди під дах, тут сухіше, – каже вона мені.
— Ага, дякую, – не відриваючись від свого похмурого внутрішнього світу, переміщаюся ближче до неї. Тут і справді не капає, хоч ніякого даху й не видно зовсім.
—Ти чого така сумна? Не сумуй! Я тобі зараз розповім дещо. Знаєш, мене в дитинстві мати здала в інтернат, мене вважали неповноцінною дитиною, я розмовляти не вміла.
Я забуваю про дощ і холод, про деревʼяне обличчя забуваю, піднімаю здивовані очі на мою сусідку… Яскрава, рум’яна, мова ллється плавно, товариська.
— Як це не могла говорити? Не можу в це повірити, чесно…
—Ось так, не могла. Я ходила в цьому інтернаті, мукала і нічого не розуміла. Там навкруги у всіх слинка текла з рота і я з ними. Мене дідусь забрав звідти. Виростив, я заміж вийшла і поїхала в Нідерланди. Там і живу. Знаєш, усе життя пропрацювала на заводі. Заробляла добре. Життя налагодилося, але нелюбов матері не давала мені ніколи розправити плечі. А в нас на заводі начальниця була, хороша жінка. Вона мені кожен божий день говорила: ти моя розумниця, ти моя красуня… І в мене крила виросли! Ось послав мені її Бог, і я розцвіла, бачиш?
— Бачу! – я вже стою, розплющивши совині очі, і не відриваю від неї погляду.
— Життя почалося інше в мене, щасливе. Чоловік, діти, достаток. А потім тяжка робота зробила свою справу. І лікар мені сказав: іди, прощайся з усіма, кінець тобі. Такий шок, ти не уявляєш! Я плакала-плакала, а потім вирішила – нічого подібного, я буду жити! Знаєш, ці хімії такі важкі й дорогі дуже, але я витримала. Я худорлява була, волосся все випало, у мене ж довге було, блискуче, до пояса. Зараз покажу фото.
— Тобі дуже личить ця стрижка, чесне слово! Ти така красива і модна! Я в цьому розбираюся, повір мені!
І тут я забуваю про все і вже не можу відірватися від цієї сильної красуні.
— Ні, я відрощу волосся! Я ще, знаєш, сина хочу, а лікар каже – забудь! Ну, він мене вже ховав, але він же потім і витягнув. Я йому дуже вдячна, він – Бог!!! Я на нього молюся.
— Господи, скільки ж ти натерпілася, мила моя! Як добре, що все позаду!
— Не факт. Бог сказав, що може статися рецидив. Але я себе чудово почуваю і сповнена сил, стою ось дощем насолоджуюся. Ну, мені вже час, мені ще майже 2 доби добиратися у свої Нідерланди. Ти тут не сумуй без мене, все буде добре! Мене, до речі, Наталка звати.
Ми обійнялися на прощання, як близькі подруги. І вона пішла.
Я стояла і думала: я вважала себе сильною, з заліза, а мені навіщось послали відважну і прекрасну Наталю.
Ми ніколи з нею більше не побачимося, але чомусь цього дощового вечора мені стало тепліше від того, що десь далеко є відчайдушний борець Наталка. Будь здорова, Наталко! Я буду молитися за тебе. І проситиму, щоб ти змогла мати сина.
Ти зможеш!
Так дивно, десять хвилин спілкування з незнайомою людиною, а ти думаєш про неї котрий день і подумки бажаєш їй щастя і здоров’я…
