— Я ходжу до батька. Там живе мій батько, а не коханець, — сказала Дарина. — Ах, батько? Ну, це зовсім інша річ. — Максим знову небезпечно хитнувся. — А хіба він живий? Ти ж казала… Чи я щось переплутав? — Казала. Тому що було соромно сказати правду. Я думала, його давно немає

Максим під’їхав до старої п’ятиповерхівки й припаркувався так, щоб номери не впадали в око. Похмуро подивився на обдерті незасклені балкони, сліпі вікна.

Сучасні склопакети виглядали, як нові латки. Загалом, будинок був схожий на безхатька — що знайшов на смітнику, те й одягнув.

Загублена серед кволих дерев й інших будинків, п’ятиповерхівка, що пережила не один десяток буремних років, доживала свій вік, як і господарі квартир.

На Максима будинок навіював тугу й нудьгу до ломоти в зубах. Саме в такому будинку провів він своє дитинство. І відчайдушно мріяв якнайшвидше вирватися звідси.

Треба сказати, не тільки мріяв, але й докладав усіх зусиль для цього. Добре навчався у школі, вступив на правильний університет й на правильний факультет, а після його закінчення вступив на економічний.

Побудувати успішний бізнес без знань економіки неможливо.

Коли він досяг усього, про що мріяв, перевіз батьків у більш престижний район. Купив їм невеликий, але сучасний будиночок з ділянкою, де біля фасаду росли рівно підстрижені кущі й яскраві квіти, а позаду будинку мама розвела город. Ну як без нього? Та й сидіти без діла не могла.

Жінки Максима кохали не тільки за гроші.

Був він гарний собою, не жадібний, умів красиво залицятися. Кілька разів він навіть мало не одружився на красунях, які успішно змоделювали свою зовнішність, не без допомоги пластичних хірургів.

А потім уявив, як приведе знайомити довгоногу наречену до своєї простої мами, як та загубиться, потьмяніє на тлі силіконової красуні, й передумав.

Дарина підкорила його непомітною природною красою й милою посмішкою. Він, звичайно, закохався. Вже через місяць познайомив її з батьками.

Мама подивилася на дівчину й схвально посміхнулася, ледь помітно кивнувши синові.

Та й хто встояв би проти природної краси й спокійного характеру? Звикши задовольнятися малим, Дарина була невимоглива й скромна. Батько в неї пішов з життя, а слідом згоріла від швидкоплинної болячки мама.

Максим оточив кохану турботою й ніжністю. Навіть через рік після весілля він усе ще ніяковів перед дружиною, як закоханий хлопчисько.

Одного разу його заступник по бізнесу й друг сказав, що бачив Дарину в цьому самому занедбаному районі, біля ось цієї обдертої п’ятиповерхівки.

Що вона могла тут робити? Ніяких справ у неї тут не могло бути.

— А ти там що робив? — у свою чергу запитав Максим.

— Випадково потрапив. Об’їжджав затор дворами, заблукав, виїхав до будинку.

«Зраджує? Дарина?! Не може бути!» — подумав Максим, але по хребту пробіг неприємний холодок, руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Може, я помилився, — пішов на задній хід друг, побачивши реакцію Максима. — Вона хоч і красива в тебе, але одна з багатьох. Вибач.

Вдома Дарина мило посміхалася, поводилася природно, ластилася до нього. На його думку, провівши час з коханцем, дружина-зрадниця мала б уникати близькості.

Але Дарина й не думала відштовхувати його. Навпаки, ще тісніше притискалася. Вся така податлива, довірлива, беззахисно віддавалася на його волю.

Ні, тут щось не так. Або вона хороша актриса, або друг помилився.

А може, він вводить Максима в оману, хоче посварити з Дариною? Тільки навіщо? Або це не зрада, а щось інше?

Таємниця дружини не давала Максиму спокою, й він вирішив простежити за нею.

В обідню перерву, саме в цей час друг зустрів Дарину, Максим під’їхав до п’ятиповерхівки й почав чекати. Щоб скоротати час й не думати, він увімкнув музику.

Коли, втративши терпіння, він хотів уже було поїхати, несподівано з’явилася Дарина.

Вона квапливо підійшла до одного з під’їздів, відкрила ключем кодовий замок дверей, заліплених обривками оголошень й розмальованих написами та знаками, озирнулася й шуснула всередину.

«У неї ключі є. Цікаво».

Серце Максима відбивало неначе барабани, як у собаки, що взяла слід здобичі.

Він рвонув було за дружиною, але вчасно схаменувся — ключа ж у нього немає. Поки буде продзвонювати по домофону квартири, сподіваючись, що хтось відчинить йому двері, Дарина сховається в одній із квартир. Не ломитися ж у всі двері.

І він залишився чекати, нетерпляче поглядаючи на вікна п’ятиповерхівки й постукуючи пальцями по керму в такт мелодії італійської групи «Іль-Діво».

Через сорок хвилин до під’їзду під’їхало жовте таксі, а ще через дві хвилини вийшла Дарина, сіла в таксі й поїхала.

Максим не став її переслідувати, поїхав на роботу. В офісі усе валилося з рук. З голови не виходила Дарина й старезна п’ятиповерхівка. Залишивши заступника вирішувати робочі питання, Максим завчасно поїхав додому.

Вдома він випив порядну порцію міцного напою. Зазвичай не дозволяв собі пити в такий ранній час, його могли зірвати на роботу. А тут не витримав, мозку потрібна розрядка.

«Ах, Дарино, Дарино. Навіщо? Чого тобі не вистачає? Здавалася такою надійною, скромною, а виявилася, такою ж, як усі…»

Максим метався по великому будинку, як ведмідь у клітці.

Грюкнули вхідні двері, дзенькнули кинуті на тумбочку ключі. Максим налив й залпом випив ще порцію. Він знав, що дружина ось-ось увійде на кухню, чекав.

І все ж таки, коли вона окликнула його, від несподіванки здригнувся.

— Ти чому сидиш без світла? — пролунав за спиною голос Дарини. Максим обернувся. — Ти п’єш? Що трапилося? На роботі? — запитала Дарина, побачивши в руці чоловіка склянку.

Максим помітив, як розширилися від подиву її очі. У них промайнув… страх?

— У мене все добре. А ти не хочеш мені нічого розповісти? — хрипко запитав він.

— Не розумію. Про що?

«Таке щире здивування не кожна актриса зіграє. Браво, дівчинко!» — Максим посміхнувся своїм думкам.

— Де ти була в обідню перерву? — він скосився на пляшку, чи не випити ще.

— Ти заїжджав до мене на роботу? Мені нічого не сказали, — трохи повагавшись, відповіла Дарина.

Максим не зводив з дружини очей. Вона раптом знітилася, опустила плечі, з обличчя зникли всі барви.

«Що, розгубилася? Давай, розкажи. Мені цікаво послухати, до кого ти ходиш. Добре б коханець пристойний був, але в жахливій пошарпаній п’ятиповерхівці можуть жити тільки безнадійно нещасні люди».

— Тільки не бреши мені, — вголос сказав він.

— Я давно хотіла тобі зізнатися… — Дарина дійшла до дивана й упала на нього.

Максим провів поглядом її згорблену спину. «Ага, продовжуєш грати? На жалість тиснеш? Не вийде».

— Чому ж не сказала? — холодно запитав він уголос й узяв у руку пляшку. — Як давно ти обманюєш мене?

— Я… Я хотіла від самого початку розповісти, але не змогла. А потім…

«Давай, продовжуй, не зупиняйся». — Максим хлюпнув порцію живильного напою в спорожнілу склянку.

— Не пий. Вранці болітиме голова, — попросила Дарина.

— Вона в мене вже болить. Ти краще за свою голову бійся, — різко відповів Максим й випив.

В очах дружини знову захвилювався страх. Вона відвернулася.

«Ні, так не піде. Я повинен бачити твоє обличчя, дитинко. Не позбавляй мене задоволення…»

Максим поставив на барну стійку порожню склянку, підійшов до дивана й із силою крутнув його, розвертаючи на коліщатках до стійки, разом із дружиною, що сиділа на ньому.

Дарина ойкнула й мало не звалилася на підлогу від несподіванки. А Максим як ні в чому не бувало повернувся до барної стійки. Серце від напруги билося у грудну клітку, голова паморочилася.

«Більше не пити, інакше втрачу контроль…»

— Я боялася. Якби ти дізнався правду, ти, можливо, вигнав би мене. Тому мовчала, — тихо додала Дарина, тримаючись руками за диван, немов це в неї паморочилася голова, а не у Максима.

— То ти зраджувала мені весь цей час, поки жила зі мною? Ось я попав, — дурнувато й п’яно посміхнувся Максим. — У тихому болоті чорти водяться чи як там…

— Будь ласка, не пий більше, — повторила прохання Дарина.

— Почни вже розповідати, нарешті. Я чекаю. — Максим хитнувся на високому стільці.

— Я ходжу до батька. Там живе мій батько, а не коханець, — сказала Дарина.

— Ах, батько? Ну, це зовсім інша річ. — Максим знову небезпечно хитнувся. — А хіба він живий? Ти ж казала… Чи я щось переплутав?

— Казала. Тому що було соромно сказати правду. Я думала, його давно немає. Не знала, що живий, поки мені не подзвонила одна знайома. — Дарина затиснула долоні між колін. — Він сильно пив. Мама мучилася з ним. Усі гроші пропивав. Одного разу вона не витримала й вигнала його з дому.

Потім страждала, навіть шукати ходила. Через рік вона захворіла й пішла з життя. — Дарина замовкла, подивилася на Максима.

— Я, правда, думала, що він помер. Нікуди йому було йти. На вулиці не вижити. А вже після нашого весілля мені подзвонила знайома. Вона раніше нашою сусідкою була, потім заміж вийшла, поїхала з чоловіком.

Тільки чоловік її кинув, відібрав квартиру, й опинилася вона в тій п’ятиповерхівці. Там у неї мати жила, нема її вже.

Вона працює в лікарні санітаркою. Якось до них привезли збитого машиною безхатька. Вижив, хоч й покалічився сильно. Знайшла мене, повідомила. — Дарина знову помовчала.

— Як я могла сказати тобі про це? Ти крутий, багатий, а мій батько пияка, безхатько. Я попросила знайому доглядати за ним, платила їй, купувала продукти. Один він жити не може.

Ти давав мені гроші, ніколи не перевіряв, на що я витрачаю… Ти не думай, зі твоїх грошей не давала ані копійки. Я віддавала всю свою зарплату.

Тепер настала черга Максима відвести погляд.

Він добре пам’ятав той вечір. Зима, темно, завірюха. Вітер кидав у лобове скло грудки снігу. Максим їхав вузькою темною вулицею, об’їжджаючи можливі затори.

Раптом навперейми йому метнулася чорна тінь. Машина немов спіткнулася об щось. Максим міг присягнутися, що за секунду до цього вулиця була абсолютно порожня.

Він вийшов з машини й під колесами побачив гору одягу. Не одразу зрозумів, що це людина. Нахилився до нього. У ніс ударив запах давно немитого тіла, перегару.

Йому навіть здалося, що той безхатько чекав його. Побачив фари, що наближалися, й кинувся під колеса. Напевно, він втомився від собачого життя й вирішив покінчити з ним.

Максим випростався, розмірковуючи, що робити.

Хотів залишити безхатька на дорозі. Але в останній момент подзвонив у «Швидку» й поїхав. Звідки він міг знати, що безхатько виявиться батьком Дарини? Звісно, він нікому нічого не розповів.

Максим підійшов до дивана й сів поруч із Дариною.

— Пробач. — Він взяв її руки у свої, стиснув між гарячими долонями.

— Значить, ти навідувала батька. Чим ще ми можемо допомогти йому? Потрібна операція?

Дарина знову здивовано подивилася на чоловіка.

— У нього проблеми з печінкою, серцем. Лікарі сказали, операція його вб’є. Скільки поживе. — Дарина опустила голову.

— У нас пустує флігель. Твого батька потрібно перевезти до нас. Тоді тобі не доведеться мотатися в той район, витрачати час. Потрібно найняти хорошу доглядальницю. А хочеш, нехай твоя знайома переїжджає сюди разом із ним? — Максим й сам не вірив, що говорить це.

— Ти не злишся? — здивувалася Дарина.

— Ні. Батько ж.

— Максиме, ти найкращий чоловік на світі! Я так кохаю тебе! — Дарина обвила його шию руками.

«Знала б ти, який я хороший. Адже це я збив твого батька й мало не кинув помирати. Колись я розповім про це. Але не зараз, кохана».

— Тільки звільни мене від зустрічі з ним, — сказав він, скривившись, як від зубного болю.

— Звісно. Дякую.

Іноді він бачив, як повна жінка вивозила на веранду флігеля коляску, дбайливо кутала чоловіка у плед. Максим не робив спроб підійти, поговорити.

Соромно? Можливо. Колишній безхатько не міг його впізнати, не бачив тоді. І все ж таки…

Через місяць Дарина сказала, що в них буде дитина.

До Максима не одразу дійшло, про що вона говорить. Не вистачало йому ще чужої дитини. І тільки коли побачив її сяючі щастям очі, він усе зрозумів.

— Син! У мене буде син! — кричав він, кружляючи на руках дружину.

Коли в Дарини помітно округлився живіт, помер її батько. Максим зітхнув з полегшенням. Йому здалося, що й Дарина також.

Немає людини, значить, немає його, Максима, провини перед ним.

Доля може тісно переплести життя людей ще до зустрічі одне з одним так сильно, що й не розплутаєш. Скелети у шафі — звичайна річ. Але таємниці мають властивість з часом розкриватися.

І що тоді?

Думаю, що той, хто пробачив, отримає й сам прощення. Свого часу.