– До вісімнадцяти років я мала обов’язок його утримувати, – каже Люда. – Колишній чоловік платив аліменти. Теж – по обов’язку. А зараз – усе! Набридло. Якби Ярослав учився – інша справа, я б і далі його навчала, годувала та одягала. А так що? Годувати здорового лося, який нічого не хоче робити? І так, буде у мене друга дитина

– Щойно мати її, моя колишня сваха, «відійшла на вічний спочинок», Люда сина висселила в її однокімнатну квартиру. Ні, не подарувала її йому, а просто дозволила там жити, – скаржиться мені Оксана Дмитрівна.

– Оце так новина! А комуналку він чим платитиме? А жити на що? Він же у вас ще вчиться, чи не так? – аж за голову береться подруга.

– Комуналку, як сказав онук, Людмила платить. Принаймні, поки що платить. Дала йому з собою двадцять тисяч і заявила, що це «підйомні», а далі – сам. Уявляєш? Сам!

Хлопець, майже дев’ятнадцять років, студент коледжу! Ні роботи, ні досвіду, та й мати може його знову виселити будь-коли. Звісно, невістці тепер не до нього.

Вона на старості літ заміж вийшла і в декрет скоро йде. У сорок чотири роки! – Оксана Дмитрівна просто аж кипить від обурення. – Я, звісно, згодна допомагати, але в мене ж пенсія не гумова.

На місяць самих ліків виходить на кругленьку суму.

Строго кажучи, онукові, старшому онукові Оксани Дмитрівни, не вісімнадцять, а майже дев’ятнадцять. Людмила розлучилася з сином жінки, коли хлопчикові було вісім.

Не порозумілися, все невістці здавалося, що чоловік більше займається проблемами матері та своїх друзів, а не власною родиною.

– Але то – справа минула, – вважає Оксана Дмитрівна. – Син мій дитину свою не кидав, зустрічався з ним, аліменти платив до вісімнадцяти років.

Зараз у сина нова сім’я, донька росте, їй вісім. Із новою дружиною син купив у кредит двокімнатну квартиру, адже свого житла у чоловіка немає, лише частка в материній квартирі.

Коли був одружений з Людмилою, жили у двокімнатній, що належала колишній свасі. Та переїхала у квартиру, отриману в спадок від бездітної родички, – у ту саму, куди Людмила тепер відселила сина.

Онук, як вважає Оксана Дмитрівна, хлопчик спокійний, у погані компанії не ліз, здебільшого – сидить удома, грає в ігри на телефоні чи ноутбуці.

Щоправда, вчився завжди так собі, але що поробиш, не всім же бути вченими. Після дев’ятого класу віддали його в коледж. У який взяли з його атестатом.

Три роки тому колишня невістка літньої жінки раптом привела до хати чоловіка. Не розписалася з ним, а просто почали жити. Але тепер, як припускає Оксана Дмитрівна, шлюб усе ж таки візьмуть – Людмила вирішила завести ще одну дитину.

– Не знаю, – із гіркотою хитає жінка головою. – Як онукові було з маминим співмешканцем, він не скаржився, але, думаю, що не дуже солодко.

А тепер він і зовсім для матері зайвий. Місце займає, а воно потрібне для нового дитяти від нового чоловіка.

А в Людмили теж є своя правда.

Відселити сина було давно назрілим рішенням, просто до вісімнадцяти років і до того, як не стало матері, жінка цього зробити не могла.

– До вісімнадцяти років я мала обов’язок його утримувати, – каже Люда. – Колишній чоловік платив аліменти. Теж – по обов’язку. А зараз – усе! Набридло. Якби Ярослав учився – інша справа, я б і далі його навчала, годувала та одягала. А так що?

Годувати здорового лося, який нічого не хоче робити? І так, буде у мене друга дитина. Це, взагалі-то, не справи моєї колишньої свекрухи. Я в декрет, а хто буде дорослого мужика годувати? Інший дорослий мужик, який йому навіть не батько?

– Ти могла б здати материну квартиру, якщо з грішми сутужно, – висловила колишній невістці Оксана Дмитрівна.

– Ага. І на ці гроші знову ж таки годувати Ярослава? На честь якого свята? Не хоче вчитися? Хай іде працювати. Не йде працювати? Ви, Оксано Дмитрівно, ще за часів царя народилися, мали б пам’ятати: «Хто не працює, той не їсть».

Ярослав, син Людмили, справді не бажає вчитися. Весь перший курс коледжу мати ледь не за руку сина туди водила, їй нескінченно телефонували, викликали: прогули сина, його «хвости».

До літніх іспитів хлопця не допустили, мати бігала, вирішувала питання, вмовляла, ледь не відрахували, складали «хвости», потім був рік академвідпустки, в яку сина посадили на прохання Людмили, знову ж таки, через стійке небажання ходити на заняття.

За літо він мав здати борги, щоб відновитися.

Ярослав навіть ходив, казав, що на іспити, а по факту у відновленні йому відмовили – втомилися слухати обіцянки хлопця та його матері. І Люда втомилася боротися. Не до цього зараз.

Вона чесно утримувала сина в цей вимушений рік академвідпустки, вмовляла Ярослава хоча б працювати піти, але хлопець обіцяв, потім казав, що нікуди не беруть, зрештою, заявив, що мати й батько до вісімнадцяти років його зобов’язані годувати.

Коли вісімнадцять виповнилося, кілька разів сходив на роботу, потім звільнився, удавав, що вчиться, треба ж здавати заборгованості.

А тепер, коли нічого не здав і з коледжу його остаточно виставили, терпець Людмили урвався.

– В армію він не годний за станом здоров’я, працювати не хоче, вчитися й не думає. І що? Я до сивини, до його сивини зобов’язана тягнути дитинку на своєму горбу? З’явилася нагода відселити – відселила.

Хай скуштує самостійності, може, дійде до нього: щоб їсти, треба працювати, – каже жінка. – Усі нерви мені вимотав син, а тепер ще й свекруха колишня.

Людмила каже, що справа зовсім не в її новому чоловікові, просто син – ледар, а обов’язки стосовно нього вона виконала.

І так згодна платити комуналку та грошей дала на перший час.

Щоправда, комуналку Люда платитиме всю, за винятком електроенергії та інтернету. Інакше синові буде й далі дуже комфортно жити і нічого не робити.

– Свекрусі його шкода? Хай дає йому гроші, – рішуче налаштована жінка.

– А я навіть із сином говорила, мовляв, треба підтримувати Ярослава. Ну, може, аліменти йому платити, – хитає Оксана Дмитрівна головою. – Він згоден, але лише за умови, що Люда теж платитиме, а невістка не хоче.

Каже, що її аліменти – це можливість жити в однокімнатній свахи. І то, мовляв, якби вона її здавала, то мала б більше. Словом, кинули хлопця, нікому з батьків не потрібен.

Я? Я ж сказала, що просто не потягну.

Та й не повинна я на себе таку відповідальність брати, в онука є батьки!

Від редакції: Життя показує, що іноді пізно за розум братися, коли вже дитина на руках. І хоча батьківський обов’язок – річ свята, але коли дитина доросла й не хоче робити жодного кроку назустріч самостійності, чи є межа у батьківському терпінні?

Як думаєте, чи правильно вчинила мати, відправивши сина у «вільне плавання» за таких обставин, аби навчити його цінувати працю та гроші?