— Маріє Сергіївно, та у вас тут справжня тиша та спокій! Хоч би онук приїхав, пошумів!
Сусідка Валентина стояла на сходовому майданчику з відром для сміття. Знову скаржилася — то в неї зверху тупотять, то збоку телевізор голосно.
— Приїжджають інколи, — Марія Сергіївна притиснула до себе сумку з продуктами.
— Інколи! У мене ось щовихідних — повний дім. Онуки горланять, зять з телевізором возиться. Спокою нема!
— Це добре, що приїжджають.
— Добре?! Та я від них відпочити не можу!
Валентина пішла буркотіти далі. А Марія Сергіївна зайшла у свою тиху квартиру. Поставила пакети на кухні, сіла на табуретку.
Тиша. Тільки холодильник гуде та годинник цокає.
Коли Світланка з Михайликом приїжджали востаннє? Місяць тому? Два? Дзвонила минулого тижня — швидко, на бігу. «Мамо, все добре, Мишко росте, Андрій на роботі пропадає. Зідзвонимося!»
Не зідзвонилися.
Марія Сергіївна дістала телефон. Фотографія на заставці — Світланка з Мишком у парку. Усміхаються. Щасливі.
Набрати? Ні, незручно. Може, зайняті. Вихідний же, свої справи.
Пішла готувати вечерю. На одного — звичка вже. Котлета, гречка, салатик. Увімкнула телевізор для фону.
Ввечері несподіваний дзвінок. Світланка. Голос дивний — приглушений, тихий.
— Мамо, можна ми до тебе приїдемо? З Мишком. Пожити трохи.
— Звісно, донечко! Що сталося?
— Потім розповім. Ми за годину будемо.
Відключилася. Марія Сергіївна застигла з телефоном у руці. Пожити? Що значить пожити?
Кинулася готувати кімнату. Постіль свіжу, рушники чисті. Щось сталося. Відчувала — біда.
Дзвінок у двері. На порозі Світланка з валізою. Мишко сонний на руках. А у Світланки… Господи, що з обличчям?
Права щока опухла. Під оком синець, замазаний тональником, але все одно видно.
— Світланко!
— Мамо, потім. Можна Мишка укласти?
— Звісно, звісно. Ідіть до кімнати.
Мишко заснув одразу — втомився, мабуть. Світланка вийшла на кухню, сіла. Мовчить.
— Донечко, що сталося?
І тут прорвало. Сльози градом, плечі трясуться.
— Він на мене підняв руку, мамо. Андрій. Прямо в обличчя.
Марія Сергіївна сіла поруч. Обійняла. Всередині все похололо.
— Боже милостивий, як? За що?
— Я… я сказала, що хочу до тебе з’їздити. На вихідні. Він розлютився. Сказав, що я занадто часто про тебе згадую. Що сім’я — це він і Мишко, а не ти. Я заперечила і…
Світланка закрила обличчя руками.
— Перший раз?
Мовчання. Довге мовчання.
— Ні. Але раніше… штовхав тільки. Або за волосся хапав. Я думала, саме минеться.
— Світланко! Чому ти мовчала?!
— Соромно було. Ти мене правильно виховала, хорошою дружиною бути вчила. А я… не впоралася.
— Дурниці! Це не твоя провина!
Марія Сергіївна встала, налила води. Руки тремтіли. Як вона не помітила? Чому не бачила?
— Давно це почалося?
— Після того як зʼявився Михайлик. Спочатку просто ревнував. До подруг, до тебе. Казав, що я занадто багато часу не з ним проводжу. Потім почав контролювати. Телефон перевіряти, розпитувати, де була.
— І ти терпіла?
— А що робити? Дитина маленька. Я в декреті, грошей своїх немає. Думала, перебіситься.
Марія Сергіївна сіла назад. Взяла дончині руки у свої.
— Розкажи все. З самого початку.
І Світланка розповіла. Як поступово Андрій відрізав її від світу. Подруги? «Що ти з ними робитимеш, пліткувати?» Робота? «Я заробляю достатньо, сиди вдома». Мама? «Вона тобі голову забиває всякою нісенітницею».
— Я хотіла на твої іменини приїхати. Пам’ятаєш, я скасувала? Він влаштував скандал. Сказав, що я погана дружина, раз хочу кинути чоловіка у його вихідний.
— Але ти казала, у Мишка температура була.
— Збрехала. Соромно було зізнатися.
Все встало на місця. Рідкісні зустрічі. Короткі дзвінки. «Все добре, мамо».
— А сьогодні що сталося?
— Оленка подзвонила. Подруга зі школи, пам’ятаєш? У гості покликала. Я зраділа, почала збиратися. Андрій прийшов з роботи раніше. Побачив, що я роблю собі макіяж. Запитав, куди. Я сказала. Він… він так спокійно підійшов. І як дав. Сказав, що по подругах вештаються тільки останні…, а нормальні дружини вдома сидять.
— Мерзотник! — вирвалося у Марії Сергіївни.
— Я схопила Мишка і втекла. Навіть речі до ладу не зібрала. Тільки документи і трохи одягу.
— Правильно зробила! І більше туди не повернешся!
— Мамо, але ж як… Квартира його. Речі там. Мишкові іграшки.
— До біса речі! Головне — ви цілі.
Телефон Світланки задзвонив. Андрій. Вона скинула.
Знову дзвінок.
— Не бери, — сказала Марія Сергіївна.
— А раптом…
— Ніяких раптом. Дай сюди.
Взяла телефон, відповіла.
— Алло.
— Маріє Сергіївно? Де Світланка? Нехай слухавку візьме!
— Світланка нікуди не піде і слухавку не візьме.
— Це сімейна справа! Не лізьте!
— Тепер лізу. Ти вдарив мою дочку. Це вже не сімейна справа.
— Вона вам набрехала! Я злегка штовхнув, вона сама впала!
— Не бреши. У неї пів обличчя синє.
— Поверніть мені дружину і сина!
— Спробуй забери. У мене, між іншим, у поліції знайомі є. Один дзвінок — і в тебе буде заява про побої.
— Ви… ви не посмієте!
— Посмію. І зроблю, якщо ще раз з’явишся.
Відключилася. Світланка дивилася на матір величезними очима.
— Мамо, у тебе правда в поліції знайомі?
— Ні. Але він не знає.
Обійнялися. Сиділи так довго, доки Світланка не заспокоїлася.
— Пробач мене, мамо.
— За що?
— Що рідко приїжджала. Що брехала. Що не розповіла раніше.
— Головне — ти тут. Жива, ціла. Решту переживемо.
Вночі Марія Сергіївна не спала. Думала. Як пропустила? Були ж дзвіночки. Світланка стала якась затиснута. На сімейних святах Андрій вічно квапив — пора додому, пора додому. А вона все списувала на зайнятість, на втому.
Встала, пішла на кухню. Світланка там — теж не спиться.
— Чай питимеш?
— Давай.
Сіли пити чай. Як раніше, коли Світланка підлітком була. Нічні посиденьки, розмови про все.
— Мамо, а чому ти не питала? Ну, чому рідко приїжджаю?
— Боялася нав’язливою здатися. Думала — доросла, своя сім’я. Не хотіла лізти.
— А треба було лізти. Може, раніше б наважилася піти.
— Не вини себе. Це я винна. Мати повинна відчувати, коли дитині погано.
— Тобі шістдесят років, мені тридцять. Яка я дитина?
— Для матері завжди дитина.
Помовчали. За вікном починало світати.
— Що робитимемо? — запитала Світланка.
— Жити. Ти поки побудеш тут. Роботу знайдеш. Мишко в садок піде — тут поруч є хороший. А там видно буде.
— Розлучення?
— Обов’язково. І аліменти вимагатимемо.
— Він не дасть розлучення. Буде скандалити.
— Дасть. Не вперше заміжня за п’яницею і бешкетником, який б’є дружину.
Світланка здригнулася від цих слів. Але вони були правдою.
Вранці прокинулися від Мишкового голосу.
— Мамо! Бабо! Де ви?
Прибіг на кухню — розпатланий, у піжамці з машинками.
— Бабусю Марія! Ми в тебе в гостях?
— У гостях, любий. Надовго в гостях.
— Ура! А тато де?
Світланка напружилася. Марія Сергіївна взяла онука на руки.
— Тато на роботі. А ми з тобою млинці робитимемо. Хочеш?
— Хочу! З варенням!
Відволікся. Діти швидко переключаються.
День минув спокійно. Гуляли в парку, годували качок. Мишко носився, сміявся. Світланка потихеньку відтавала.
Ввечері знову дзвінок від Андрія. Марія Сергіївна відповіла.
— Я сказав — поверніть мені сім’ю!!!
— А я сказала — спробуй забери! І додам: ще раз подзвониш — заява в поліцію. Не тільки про побої. Про систематичне домашнє насильство. Знаєш, яка за це стаття?
— Ви блефуєте!
— Перевір.
Більше не дзвонив. Але за два дні прийшов. Стояв під вікнами, горлав.
— Світланко! Виходь! Поговорити треба!
Сусіди висувалися, Валентина та взагалі на балкон вийшла.
Марія Сергіївна відкрила вікно.
— Іди геть, поки поліцію не викликала!
— Я за сином прийшов! Маю право!
— Ніяких прав у тебе немає! Іди геть!
Валентина з балкона:
— Маріє Сергіївно, може, й справді поліцію?
— Зараз викличу!
Андрій зрозумів, що не жартують. Покричав ще трохи й пішов.
Минув місяць. Світланка подала на розлучення. Влаштувалася на роботу — поки на пів ставки, але початок.
Мишко ходив у садок. Перші дні плакав, просив тата. Потім звик.
Марія Сергіївна забирала його, поки Світланка на роботі. Гуляли, читали книжки, ліпили з пластиліну.
Квартира ожила. Дитячий сміх, іграшки всюди, мультики по телевізору.
Валентина зустріла на сходах.
— Маріє Сергіївно, що у вас коїться? Щодня тупіт, сміх!
— Дочка з онуком живуть тепер.
— Надовго?
— Сподіваюся.
Дивно, але Валентина посміхнулася.
— Правильно. Чого самій нудитися? А цей, колишній зять, більше не з’являвся?
— Ні. Адвокат з ним спілкується тепер.
— І слава Богу. Бачила я, яка Світланка до вас приїхала. Одразу ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, зрозуміла — бив, гад.
Минуло два роки.
Розлучення оформили. Аліменти Андрій платив — зі скрипом, але платив. Світланка зустріла чоловіка. Максима. Привела знайомитися.
Марія Сергіївна дивилася уважно. Як з дочкою розмовляє? Як на Мишка реагує?
Начебто нормальний. Але тепер вона напоготові.
— Мамо, ну що ти його роздивляєшся? — сміялася Світланка.
— Перевіряю.
— Він хороший, правда.
— Подивимося.
І дивилася. Запрошувала частіше. Дзвонила дочці щодня — як справи, як настрій?
— Мамо, ти стала прямо нав’язлива! — жартувала Світланка.
— І буду. Краще нав’язлива, ніж байдужа.
Максим виявився дійсно хорошим. Мишка прийняв, зі Світланкою ласкавий. Але Марія Сергіївна все одно не розслаблялася.
Неділя. Вся родина у Марії Сергіївни. Світланка з Максимом готують обід, Мишко з дідусевими інструментами возиться
— Максим вчить.
Валентина на майданчику.
— Знову у вас шумно! Прямо спокою нема!
Марія Сергіївна посміхнулася.
— Вибачте, Валентино Петрівно. Родина зібралася.
— Щотижня збираються! Інші бабусі відпочивають, а ви…
— А я радію. Нехай шумлять.
Валентина хмикнула і пішла. А Марія Сергіївна повернулася до квартири.
Мишко біжить назустріч:
— Бабо, дивись! Я цвях забив! Сам!
— Молодець, онучку!
Світланка на кухні сміється з якогось жарту Максима. Жива, щаслива.
Правильно, що тоді втрутилася. Правильно, що тепер не відпускає далеко.
Нехай Валентина скаржиться на шум. Нехай вважає її нав’язливою матір’ю.
Головне — родина поруч. Жива, справжня, гамірна родина.
А тиша… Тиша зачекає.
***
Ось такою історією поділилася наша дорога читачка, про те, як іноді тиша в домі може бути тривожнішою за будь-який гамір. І як важливо вчасно розпізнати біду та не боятися втрутитися, навіть якщо здається, що не варто «лізти не в своє діло».
Бо чи є щось важливіше за щастя і безпеку рідних?
Іноді любов треба доводити не словом, а ділом, і тоді, навіть попри всі труднощі, все буде добре.
А як ви думаєте, чи завжди треба втручатися в доросле життя дітей, чи варто дати їм самим набити гулі?
І як знайти ту золоту середину, щоб не бути нав’язливим, але й не пропустити біди?
Буду рада почути ваші думки, адже кожен з нас має свою мудрість.
