— Я хотіла на твої іменини приїхати. Пам’ятаєш, я скасувала? Він влаштував скандал. Сказав, що я погана дружина, раз хочу кинути чоловіка у його вихідний. — Але ти казала, у Мишка температура була. — Збрехала. Соромно було зізнатися

— Маріє Сергіївно, та у вас тут справжня тиша та спокій! Хоч би онук приїхав, пошумів!

Сусідка Валентина стояла на сходовому майданчику з відром для сміття. Знову скаржилася — то в неї зверху тупотять, то збоку телевізор голосно.

— Приїжджають інколи, — Марія Сергіївна притиснула до себе сумку з продуктами.

— Інколи! У мене ось щовихідних — повний дім. Онуки горланять, зять з телевізором возиться. Спокою нема!

— Це добре, що приїжджають.

— Добре?! Та я від них відпочити не можу!

Валентина пішла буркотіти далі. А Марія Сергіївна зайшла у свою тиху квартиру. Поставила пакети на кухні, сіла на табуретку.

Тиша. Тільки холодильник гуде та годинник цокає.

Коли Світланка з Михайликом приїжджали востаннє? Місяць тому? Два? Дзвонила минулого тижня — швидко, на бігу. «Мамо, все добре, Мишко росте, Андрій на роботі пропадає. Зідзвонимося!»

Не зідзвонилися.

Марія Сергіївна дістала телефон. Фотографія на заставці — Світланка з Мишком у парку. Усміхаються. Щасливі.

Набрати? Ні, незручно. Може, зайняті. Вихідний же, свої справи.

Пішла готувати вечерю. На одного — звичка вже. Котлета, гречка, салатик. Увімкнула телевізор для фону.

Ввечері несподіваний дзвінок. Світланка. Голос дивний — приглушений, тихий.

— Мамо, можна ми до тебе приїдемо? З Мишком. Пожити трохи.

— Звісно, донечко! Що сталося?

— Потім розповім. Ми за годину будемо.

Відключилася. Марія Сергіївна застигла з телефоном у руці. Пожити? Що значить пожити?

Кинулася готувати кімнату. Постіль свіжу, рушники чисті. Щось сталося. Відчувала — біда.

Дзвінок у двері. На порозі Світланка з валізою. Мишко сонний на руках. А у Світланки… Господи, що з обличчям?

Права щока опухла. Під оком синець, замазаний тональником, але все одно видно.

— Світланко!

— Мамо, потім. Можна Мишка укласти?

— Звісно, звісно. Ідіть до кімнати.

Мишко заснув одразу — втомився, мабуть. Світланка вийшла на кухню, сіла. Мовчить.

— Донечко, що сталося?

І тут прорвало. Сльози градом, плечі трясуться.

— Він на мене підняв руку, мамо. Андрій. Прямо в обличчя.

Марія Сергіївна сіла поруч. Обійняла. Всередині все похололо.

— Боже милостивий, як? За що?

— Я… я сказала, що хочу до тебе з’їздити. На вихідні. Він розлютився. Сказав, що я занадто часто про тебе згадую. Що сім’я — це він і Мишко, а не ти. Я заперечила і…

Світланка закрила обличчя руками.

— Перший раз?

Мовчання. Довге мовчання.

— Ні. Але раніше… штовхав тільки. Або за волосся хапав. Я думала, саме минеться.

— Світланко! Чому ти мовчала?!

— Соромно було. Ти мене правильно виховала, хорошою дружиною бути вчила. А я… не впоралася.

— Дурниці! Це не твоя провина!

Марія Сергіївна встала, налила води. Руки тремтіли. Як вона не помітила? Чому не бачила?

— Давно це почалося?

— Після того як зʼявився Михайлик. Спочатку просто ревнував. До подруг, до тебе. Казав, що я занадто багато часу не з ним проводжу. Потім почав контролювати. Телефон перевіряти, розпитувати, де була.

— І ти терпіла?

— А що робити? Дитина маленька. Я в декреті, грошей своїх немає. Думала, перебіситься.

Марія Сергіївна сіла назад. Взяла дончині руки у свої.

— Розкажи все. З самого початку.

І Світланка розповіла. Як поступово Андрій відрізав її від світу. Подруги? «Що ти з ними робитимеш, пліткувати?» Робота? «Я заробляю достатньо, сиди вдома». Мама? «Вона тобі голову забиває всякою нісенітницею».

— Я хотіла на твої іменини приїхати. Пам’ятаєш, я скасувала? Він влаштував скандал. Сказав, що я погана дружина, раз хочу кинути чоловіка у його вихідний.

— Але ти казала, у Мишка температура була.

— Збрехала. Соромно було зізнатися.

Все встало на місця. Рідкісні зустрічі. Короткі дзвінки. «Все добре, мамо».

— А сьогодні що сталося?

— Оленка подзвонила. Подруга зі школи, пам’ятаєш? У гості покликала. Я зраділа, почала збиратися. Андрій прийшов з роботи раніше. Побачив, що я роблю собі макіяж. Запитав, куди. Я сказала. Він… він так спокійно підійшов. І як дав. Сказав, що по подругах вештаються тільки останні…, а нормальні дружини вдома сидять.

— Мерзотник! — вирвалося у Марії Сергіївни.

— Я схопила Мишка і втекла. Навіть речі до ладу не зібрала. Тільки документи і трохи одягу.

— Правильно зробила! І більше туди не повернешся!

— Мамо, але ж як… Квартира його. Речі там. Мишкові іграшки.

— До біса речі! Головне — ви цілі.

Телефон Світланки задзвонив. Андрій. Вона скинула.

Знову дзвінок.

— Не бери, — сказала Марія Сергіївна.

— А раптом…

— Ніяких раптом. Дай сюди.

Взяла телефон, відповіла.

— Алло.

— Маріє Сергіївно? Де Світланка? Нехай слухавку візьме!

— Світланка нікуди не піде і слухавку не візьме.

— Це сімейна справа! Не лізьте!

— Тепер лізу. Ти вдарив мою дочку. Це вже не сімейна справа.

— Вона вам набрехала! Я злегка штовхнув, вона сама впала!

— Не бреши. У неї пів обличчя синє.

— Поверніть мені дружину і сина!

— Спробуй забери. У мене, між іншим, у поліції знайомі є. Один дзвінок — і в тебе буде заява про побої.

— Ви… ви не посмієте!

— Посмію. І зроблю, якщо ще раз з’явишся.

Відключилася. Світланка дивилася на матір величезними очима.

— Мамо, у тебе правда в поліції знайомі?

— Ні. Але він не знає.

Обійнялися. Сиділи так довго, доки Світланка не заспокоїлася.

— Пробач мене, мамо.

— За що?

— Що рідко приїжджала. Що брехала. Що не розповіла раніше.

— Головне — ти тут. Жива, ціла. Решту переживемо.

Вночі Марія Сергіївна не спала. Думала. Як пропустила? Були ж дзвіночки. Світланка стала якась затиснута. На сімейних святах Андрій вічно квапив — пора додому, пора додому. А вона все списувала на зайнятість, на втому.

Встала, пішла на кухню. Світланка там — теж не спиться.

— Чай питимеш?

— Давай.

Сіли пити чай. Як раніше, коли Світланка підлітком була. Нічні посиденьки, розмови про все.

— Мамо, а чому ти не питала? Ну, чому рідко приїжджаю?

— Боялася нав’язливою здатися. Думала — доросла, своя сім’я. Не хотіла лізти.

— А треба було лізти. Може, раніше б наважилася піти.

— Не вини себе. Це я винна. Мати повинна відчувати, коли дитині погано.

— Тобі шістдесят років, мені тридцять. Яка я дитина?

— Для матері завжди дитина.

Помовчали. За вікном починало світати.

— Що робитимемо? — запитала Світланка.

— Жити. Ти поки побудеш тут. Роботу знайдеш. Мишко в садок піде — тут поруч є хороший. А там видно буде.

— Розлучення?

— Обов’язково. І аліменти вимагатимемо.

— Він не дасть розлучення. Буде скандалити.

— Дасть. Не вперше заміжня за п’яницею і бешкетником, який б’є дружину.

Світланка здригнулася від цих слів. Але вони були правдою.

Вранці прокинулися від Мишкового голосу.

— Мамо! Бабо! Де ви?

Прибіг на кухню — розпатланий, у піжамці з машинками.

— Бабусю Марія! Ми в тебе в гостях?

— У гостях, любий. Надовго в гостях.

— Ура! А тато де?

Світланка напружилася. Марія Сергіївна взяла онука на руки.

— Тато на роботі. А ми з тобою млинці робитимемо. Хочеш?

— Хочу! З варенням!

Відволікся. Діти швидко переключаються.

День минув спокійно. Гуляли в парку, годували качок. Мишко носився, сміявся. Світланка потихеньку відтавала.

Ввечері знову дзвінок від Андрія. Марія Сергіївна відповіла.

— Я сказав — поверніть мені сім’ю!!!

— А я сказала — спробуй забери! І додам: ще раз подзвониш — заява в поліцію. Не тільки про побої. Про систематичне домашнє насильство. Знаєш, яка за це стаття?

— Ви блефуєте!

— Перевір.

Більше не дзвонив. Але за два дні прийшов. Стояв під вікнами, горлав.

— Світланко! Виходь! Поговорити треба!

Сусіди висувалися, Валентина та взагалі на балкон вийшла.

Марія Сергіївна відкрила вікно.

— Іди геть, поки поліцію не викликала!

— Я за сином прийшов! Маю право!

— Ніяких прав у тебе немає! Іди геть!

Валентина з балкона:

— Маріє Сергіївно, може, й справді поліцію?

— Зараз викличу!

Андрій зрозумів, що не жартують. Покричав ще трохи й пішов.

Минув місяць. Світланка подала на розлучення. Влаштувалася на роботу — поки на пів ставки, але початок.

Мишко ходив у садок. Перші дні плакав, просив тата. Потім звик.

Марія Сергіївна забирала його, поки Світланка на роботі. Гуляли, читали книжки, ліпили з пластиліну.

Квартира ожила. Дитячий сміх, іграшки всюди, мультики по телевізору.

Валентина зустріла на сходах.

— Маріє Сергіївно, що у вас коїться? Щодня тупіт, сміх!

— Дочка з онуком живуть тепер.

— Надовго?

— Сподіваюся.

Дивно, але Валентина посміхнулася.

— Правильно. Чого самій нудитися? А цей, колишній зять, більше не з’являвся?

— Ні. Адвокат з ним спілкується тепер.

— І слава Богу. Бачила я, яка Світланка до вас приїхала. Одразу ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, зрозуміла — бив, гад.

Минуло два роки.

Розлучення оформили. Аліменти Андрій платив — зі скрипом, але платив. Світланка зустріла чоловіка. Максима. Привела знайомитися.

Марія Сергіївна дивилася уважно. Як з дочкою розмовляє? Як на Мишка реагує?

Начебто нормальний. Але тепер вона напоготові.

— Мамо, ну що ти його роздивляєшся? — сміялася Світланка.

— Перевіряю.

— Він хороший, правда.

— Подивимося.

І дивилася. Запрошувала частіше. Дзвонила дочці щодня — як справи, як настрій?

— Мамо, ти стала прямо нав’язлива! — жартувала Світланка.

— І буду. Краще нав’язлива, ніж байдужа.

Максим виявився дійсно хорошим. Мишка прийняв, зі Світланкою ласкавий. Але Марія Сергіївна все одно не розслаблялася.

Неділя. Вся родина у Марії Сергіївни. Світланка з Максимом готують обід, Мишко з дідусевими інструментами возиться

— Максим вчить.

Валентина на майданчику.

— Знову у вас шумно! Прямо спокою нема!

Марія Сергіївна посміхнулася.

— Вибачте, Валентино Петрівно. Родина зібралася.

— Щотижня збираються! Інші бабусі відпочивають, а ви…

— А я радію. Нехай шумлять.

Валентина хмикнула і пішла. А Марія Сергіївна повернулася до квартири.

Мишко біжить назустріч:

— Бабо, дивись! Я цвях забив! Сам!

— Молодець, онучку!

Світланка на кухні сміється з якогось жарту Максима. Жива, щаслива.

Правильно, що тоді втрутилася. Правильно, що тепер не відпускає далеко.

Нехай Валентина скаржиться на шум. Нехай вважає її нав’язливою матір’ю.

Головне — родина поруч. Жива, справжня, гамірна родина.

А тиша… Тиша зачекає.

***

Ось такою історією поділилася наша дорога читачка, про те, як іноді тиша в домі може бути тривожнішою за будь-який гамір. І як важливо вчасно розпізнати біду та не боятися втрутитися, навіть якщо здається, що не варто «лізти не в своє діло».

Бо чи є щось важливіше за щастя і безпеку рідних?

Іноді любов треба доводити не словом, а ділом, і тоді, навіть попри всі труднощі, все буде добре.

А як ви думаєте, чи завжди треба втручатися в доросле життя дітей, чи варто дати їм самим набити гулі?

І як знайти ту золоту середину, щоб не бути нав’язливим, але й не пропустити біди?

Буду рада почути ваші думки, адже кожен з нас має свою мудрість.