— Вона думає, що допомагає. — Допомагає? Вчора вона сказала, що у мене в очах туга. Запитала, чи все у нас гаразд у ліжку. При тобі, Світлано! Я ледь зі стільця не впав. — Я пам’ятаю. — А позавчора? Свічки в тумбочці? «Для розпалювання пристрасті»? Твоя мати обирає нам свічки для інтиму

— Павле, це ж ефірна олія! Лавандова олія! Вона поклала її на мою тумбочку! У нашій спальні!

Світлана стояла посеред кімнати з пляшечкою в руці. Обличчя червоне, очі блищать від сліз. Павло сидів на ліжку, уткнувшись обличчям у долоні.

— Я більше не можу, — тихо сказав він. — Світлано, я справді більше не можу.

— Павле…

— Ні, послухай. Твоя мати була тут три години тому. Три години! Я прийшов з роботи, хотів просто лягти, відпочити. Заходжу — а тут все переставлено. Мої шкарпетки лежать не там, де я їх залишив. Футболки складені за кольорами. За кольорами, Світлано! І ця олія…

Він підняв голову. В очах — втома і злість навпіл.

— Вона взагалі розуміє, що лізе не в своє життя?

Світлана сіла поруч. Пляшечка все ще в руці. На етикетці — «Для гармонії в спальні». Господи.

— Вона думає, що допомагає.

— Допомагає? Вчора вона сказала, що у мене в очах туга. Запитала, чи все у нас гаразд у ліжку. При тобі, Світлано! Я ледь зі стільця не впав.

— Я пам’ятаю.

— А позавчора? Свічки в тумбочці? «Для розпалювання пристрасті»? Твоя мати обирає нам свічки для інтиму!

Світлана здригнулася. Грубо сказав, але правда.

— І ти мовчиш. Завжди мовчиш. Посміхаєшся, киваєш. А в мене дах з глузду їде!

Двері грюкнули. Вони обоє здригнулися.

— Дітки, я тут пиріжки принесла! — голос Людмили Аркадіївни з передпокою. — З капустою, як Павлик любить!

Павло встав.

— Все. Досить.

— Павлику, не треба…

Але він уже вийшов зі спальні. Світлана — за ним.

Людмила Аркадіївна стояла на кухні, викладала пиріжки на тарілку. У новому платті, зачіска свіжа. Усміхається.

— Павлику, ти вже вдома! Як робота? Втомився, мабуть. Світлано, що ж ти чоловіка голодним тримаєш? Я ось учора помітила — холодильник майже порожній.

— Людмило Аркадіївно, — голос Павла рівний і грубий. — Нам потрібно поговорити.

— Звісно, милий! Про що?

— Про кордони.

Мати завмерла з пиріжком у руці.

— Що за слово таке? Які кордони? Ми ж сім’я!

— Саме так. Сім’я. Наша сім’я — це я і Світлана. А ви — гість. І гості не лізуть у чужі спальні.

— Павлику! — Світлана смикнула його за рукав.

— Ні, Світлано. Досить. Людмило Аркадіївно, ви переставляєте наші речі. Даєте поради про наше інтимне життя. Кладете олії та свічки в спальню. Це неприпустимо.

Обличчя Людмили Аркадіївни стало кам’яним.

— Я дбаю про вас! Про свою доньку! Бачу ж — щось не так! Світлана ходить як у воду опущена, ти злий постійно…

— Я злий, тому що ви не даєте нам жити!

— Павлику! — Світлана вже кричала.

— Так, — Людмила Аркадіївна випросталася. — Зрозуміло. Налаштував доньку проти матері. Я так і знала.

— Ніхто нікого не налаштовував…

— Світлано, збирайся. Поїдеш зі мною. Нічого тобі тут робити.

— Мамо, що ти говориш?

— Що чуєш! Чоловік тобі мізки запудрив. Сидиш тут у цій орендованій квартирці, щастя ніякого. Поїхали додому!

— Це мій дім, мамо.

— Який дім? Це клітка! Я ж бачу — ти нещасна!

— Я нещасна, тому що ти не даєш мені дихати!

Тиша. Людмила Аркадіївна дивилася на доньку, як на зрадницю. Світлана стояла між чоловіком і матір’ю — розгублена, але вперше не відводила погляд.

— Мамо, я люблю тебе. Але Павло має рацію. Ти переходиш кордони. Не можна так.

— Не можна піклуватися про доньку?

— Піклуватися — можна. Лізти в наше ліжко — не можна.

— Я не лізу! Я просто… просто хочу, щоб ви були щасливі!

— А ми були щасливі. Доки ти не почала вчити нас, як правильно займатися любовʼю!

Людмила Аркадіївна ахнула. Пиріжок випав з рук, гепнувся на підлогу.

— Як ти смієш! Я твоя мати!

— Саме так! Мати! Не сімейний психотерапевт. Мати! І я хочу, щоб ти залишалася матір’ю, а не перетворювалася на… на це!

Павло мовчки підняв пиріжок, викинув у сміття. Повернувся до дружини, встав поруч. Не обіймав — просто був поруч.

— Ви змовилися, — прошепотіла Людмила Аркадіївна. — Проти мене змовилися.

— Мамо, ходімо на балкон. Поговоримо спокійно.

— Не хочу я з тобою говорити! Зраднице!

Вона схопила сумку, пішла до дверей. Зупинилася.

— Коли він тебе кине — не приходь до мене!

— Мамо…

Двері грюкнули так, що затремтіли шибки.

Світлана сіла на підлогу просто посеред кухні. Павло опустився поруч, обійняв.

— Пробач.

— За що?

— Не знаю. За все.

— Ти правильно зробила.

— Вона моя мама, Павле. Єдина.

— Вона не померла. Просто образилася. Пройде.

— А якщо не пройде?

— Пройде. Ти ж її знаєш.

Світлана знала. Мама ображалася часто, але ненадовго. День-два — і дзвінок: «Світланочко, як ви там? Може, пиріжків спекти?»

Але зараз було страшно. Страшно, що цього разу все серйозно. Що мама не пробачить. Що доведеться вибирати.

— Знаєш, що найжахливіше? — тихо сказала вона.

— Що?

— Я перевірила тумбочку, поки ти з нею розмовляв. Там ще й книга.

— Яка книга?

— «Як зберегти пристрасть у шлюбі». Із закладками, Павле. Вона зробила закладки на важливих місцях.

Павло не витримав. Розсміявся. Спочатку тихо, потім голосніше. Світлана дивилася на нього і теж почала сміятися. Сиділи на підлозі й реготали, як навіжені.

— Уявляєш, — видавив Павло крізь сміх, — вона читала цю книгу і думала: «Оце Світланці знадобиться!»

— А закладки! Господи, закладки!

Сміялися, доки не заболіли животи. Потім затихли, все ще сидячи на підлозі.

— Що робитимемо? — запитала Світлана.

— Жити. Як уміємо. Без олій, свічок і книжок.

— А якщо вона прийде?

— Поговоримо. Пояснимо ще раз. Спокійно, без криків.

— Вона не вміє спокійно.

— Навчитися. Якщо захоче нас бачити — навчиться.

Телефон Світлани задзвонив. Мама. Вона подивилася на чоловіка.

— Бери.

— Алло?

— Світлано, я забула сказати. У холодильнику в контейнері — салат. І котлети в морозилці. Розігрійте на вечерю.

— Мамо…

— І ще. Я подумаю над вашими словами. Але це не означає, що я згодна. Просто… подумаю.

— Добре, мамо.

— І скажи своєму… скажи Павлові, що пиріжки я робила з любов’ю. Навіть якщо він їх викинув.

— Один упав, мамо. Решта цілі.

— Ну ось і добре. Все, мені пора.

— Мамо?

— Що?

— Я тебе люблю.

Мовчання. Потім тихо:

— І я тебе, донечко. Дурна ти, звісно. Але я тебе люблю.

Гудки.

Світлана подивилася на телефон. Усміхнулася.

— Що вона сказала? — запитав Павло.

— Що подумає. І що любить. І що в холодильнику салат.

— Ну ось бачиш. Вже прогрес. Хоча б не про спальню.

Вони піднялися з підлоги. Світлана пішла ставити чайник, Павло накривав на стіл. Звичайний вечір. Їхній вечір.

— Павле?

— Мм?

— Книгу все-таки викинь. І олію. І свічки, якщо знайдеш.

— А може, залишимо? Раптом знадобиться? — він підморгнув.

— Па-а-авлику!

Він обійняв її зі спини.

— Все буде добре. Правда. Вона розумна жінка, твоя мама. Вперта, але розумна. Зрозуміє.

— Сподіваюся.

— Я знаю. А поки… Поки давай просто повечеряємо. Без порад, повчань і закладок.

— Давай.

Вони сіли за стіл. Пиріжки і справді були смачні. З любов’ю, як мама сказала.

За тиждень Людмила Аркадіївна зателефонувала знову. Запитала, чи можна ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, зайти. У гості. З попередженням.

Прийшла з квітами — Світлані. Без пиріжків, без порад. Сіла на кухні, пила чай. Мовчала.

— Я думала, — нарешті сказала вона.

— І?

— Важко мені. Звикла я за тобою доглядати. Оберігати. А ти виросла.

— Давно, мам.

— Знаю. Але для мене ти завжди маленька. Якій потрібна допомога.

— Мені потрібна мама. Не помічниця — мама.

— Я постараюся. Чесно. Але якщо зірвуся…

— Ми нагадаємо, — вставив Павло.

Людмила Аркадіївна подивилася на зятя. Усміхнулася несподівано.

— Нагадуйте. Тільки обережно. А то я образлива.

— Помітили, — усміхнувся він у відповідь.

З того часу минуло три місяці.

Людмила Аркадіївна приходила раз на тиждень. Телефонувала заздалегідь. Приносила пиріжки — але не вчила жити. Іноді зривалася, починала радити. Світлана зупиняла: «Мамо, кордони». Ображалася, але ненадовго.

Інколи пряма розмова дає шанс розставити все на свої місця.