— Тепер вона нам пропонує ту квартиру здати або продати, бо переїжджати вона, бачте, передумала! — Зоя ледь стримує сльози гніву. — Не уявляєш, як я лютую і на неї, і на чоловіка.
— Та вже ж, втягнула вона вас у халепу, — хитає головою подруга.
— Не просто втягнула, а ще й скористалася нами, як безкоштовною робочою силою. Нам тепер знову затівати цілу історію з продажами, купуванням нової квартири та черговим ремонтом.
— А вона хоч якось це пояснює?
— А ніяк! Тепер каже: «Ой, не продавайте ту однокімнатну, залиште дітям на виріст». Ага, дітям вісім та п’ять років — кому залишати? А нам самим що робити? Локтями штовхатися у тісноті? І хто нам поверне ті шалені відсотки, які ми банку переплатили?
Нехай ми три роки ту іпотеку тягнули, але це ж купа грошей, випущених на вітер. Краще б ми за свою трикімнатну відразу платили й ремонт там уже закінчили, — бідкається Зоя.
Зої — 43, чоловікові — 44. Побралися п’ятнадцять років тому, але перші роки жили для себе, намагалися вирішити «житлове питання», бо обоє в столиці не місцеві.
У Зої рідня під Полтавою, у чоловіка мати — у невеликому містечку за сотню кілометрів.
Свекруха — пані поважного віку. У чоловіка був старший брат, але, на жаль, рано пішов із життя. Шість років тому не стало й свекра. Мати лишилася в рідному місті зовсім одна у великій трикімнатній квартирі.
І майже відразу почала плакатися: «Ось віддам Богу душу, і ніхто не дізнається, бо нікого ж поруч немає. Поки ви з тієї своєї столиці доїдете, то я тут уже й протухну».
Зої з чоловіком забрати матір до себе було нікуди. Їхня іпотечна двокімнатна була невеличка, з прохідною вітальнею — на що тоді грошей вистачило, те й купили.
До того ж, на час того як не стало батька, в подружжя вже підростав син — Зоя на первістка зважилася лише в 35, тож тягнути далі не було куди.
Вирішили так: затягнуть паски, Зоя знайде підробіток (вона добре знає дві іноземні мови), візьмуть для свекрухи окрему однокімнатну квартиру поруч із собою.
А потім продадуть її велику квартиру в містечку та свою двокімнатну — і куплять одну простору трикімнатну для себе, бо ж планували і другу дитину.
— Мама чоловіка на цей план погодилася відразу, аж у долоні заплескала від радості, — згадує Зоя. — Але як тільки ми купили ту однокімнатну і запропонували переїзд, почалися нескінченні «завтра».
То в неї подруга захворіла і треба допомагати, то вона надумала зуби вставляти, бо вдома це «по знайомству» і дешевше.
Потім свекруха заявила, що перед продажем у її квартирі треба обов’язково зробити ремонт, щоб ціну вищу поставити. А ремонт же треба контролювати, тому переїзд знову відкладається.
Весь час щось заважало. Подружжя ж старалося, у всьому собі відмовляло.
— Чоловік підвищення отримав, а ми тих грошей і не бачили, — гірко всміхається Зоя. — Усе йшло на іпотеку за ту нову квартиру. Свою двокімнатну наперед не гасили, бо розраховували на гроші з продажу свекрушиного житла.
Ще й мамі на ремонт відкладали. Я той час як у тумані пам’ятаю — майже не спала. Спробуй-но з двома малими дітьми працювати вдома! Повкладаю їх і сідаю за переклади та контрольні, поки голова сама на стіл не впаде.
Іпотеку за однокімнатну, яку готували для мами, вони закрили в рекордні терміни. Навели там марафет, освіжили косметику.
Навіть новий кухонний гарнітур у свекрушину квартиру купили, бо вона знову затягнула пісню: «Переїду, може, десь через пів року». Тут уже чоловік не витримав: — Мамо, ну скільки можна кота за хвіст тягнути? Через пів року в твоїй квартирі знову ремонт треба буде робити. Ми платимо комуналку за два житла, діти вночі в туалет бігають через нашу кімнату, нам незручно! Давай уже, збирай речі.
І тут свекруха зі сльозами на очах видає: нікуди вона не їде! Передумала!
Доживатиме там, де рідні могили, де кожне дерево знайоме. Чому раніше не сказала? Бо, бачте, душа в неї «противилася», але остаточно вона це зрозуміла тільки зараз.
У подружжя аж мову відняло. На питання, навіщо ж вони жили рвали, купували ту квартиру, робили ремонти та платили іпотеку, почули: «Та квартиру дітям залишите. Двом — одну кімнату. А собі купіть трикімнатну, як і хотіли».
— А я вже просто виснажена, — каже Зоя. — Я останні роки на двох роботах гарувала, а ще ж удома побут, уроки, діти. Від ремонтів мене вже нудить. Так, тепер вихід один: продавати все, купувати нове, знову затівати будівництво…
Але скажи мені, навіщо ми два тижні тому купували їй ту кухню? Я впевнена: вона нікуди й не збиралася. Їй просто хотілося, щоб ми навколо неї танцювали, щоб ремонт їй у хаті оновили.
А ми б уже давно могли жити як люди! Мали б окремі кімнати й спокійні ночі, а я б залишила собі лише одну роботу.
Чоловік присягається, що й сам не знав про материні сумніви.
Зоя вже і в це не вірить — думає, що він потайки її вмовляв, але не зміг.
— Я йому чітко сказала: моєї ноги в домі свекрухи більше не буде. Крапка. І її ноги в нашій новій квартирі — теж. Стане немічною? Хай як хоче, так і вирішує це питання, я й пальцем не поворухну, — обіцяє собі жінка.
А свекруха нещодавно по телефону синові заявила (Зоя чула, бо динамік був гучний):
— Ой, та що там такого страшного сталося? Нічого ви не втратили, все ваше при вас залишиться. Подумаєш, попрацювала невістка трохи більше — молода ще, не розвалиться!
Ця історія про те, як батьківська егоцентричність може висмоктати всі сили з молодої сім’ї. Життєва мудрість вчить нас допомагати старшим, але де межа між синівським обов’язком і відвертим використанням чужого ресурсу та здоров’я?
