Женя нікого не знав у новому будинку, куди вони переїхали нещодавно. Лише Ліза, яка жила з мамою на першому поверсі, сама підійшла до нього на подвір’ї і запитала:
— Ти новенький? Давай дружити. Моя мама тут двірником працює, і всіх мешканців знає, а я знаю всіх дітей, звісно, однолітків. Мені тринадцять років.
Ліза виявилася старшою за Женю на рік. Але виглядала як ровесниця, бо була невеличкого зросту і худенька. Кучеряве світле волосся робило її схожою на принцесу з казки, а зелені широко розкриті очі дивилися уважно і привітно.
Тепер вони завжди гуляли разом, і поступово Ліза познайомила нового друга з іншими дітьми на подвір’ї. Сусіди говорили про нових мешканців, що тато в Жені — начальник на заводі, має статки, тому й квартиру у них велика – трикімнатна.
Однак квартира у них велика тому, що з ними ще жила бабуся.
Ліза подобалася хлопцю, він раніше не дружив із дівчатами, соромився. А тепер йому стало здаватися, що з Лізою вони розуміють один одного з пів слова, і в них багато спільного і навіть смаки однакові. Женя часто виносив дорогі цукерки з дому і пригощав Лізу, коли вони каталися по черзі на його велосипеді.
— А в нас цукерки шоколадні тільки на свята, — сказала якось Ліза, — бо в мами зарплата невелика, але карамельки вдома завжди є. Я їх теж люблю, але мама не дозволяє виносити їжу на вулицю, каже, що їсти треба вдома, а перед їжею ретельно мити руки.
Але Женька все одно виносив цукерки, щоб пригостити свою подругу.
Якось він зайшов по Лізу перед прогулянкою, а вона відчинила йому двері в халатику і блакитному кухонному фартушку і махнула рукою:
— Заходь! Сьогодні мама звеліла мені самій приготувати обід, то я якраз картопельку смажу. Зараз швидко поїм і підемо гуляти.
Женька скинув черевики і пройшов на кухню. Він був вражений. Раніше ніколи не бачив, щоб дівчата самі ось так готували, по-справжньому, як мами чи бабусі.
— Ти що, сама вмієш готувати? — здивовано запитав він.
— А що тут уміти? Начистив картоплі і поклав на сковорідку, ось тільки олії треба налити, щоб не пригоріла і цибулі додати, — говорила з усмішкою Ліза. — І ще посолити в міру. А ти що, ніколи сам картоплю не смажив?
— Ні-і, — протягнув Женька. — Мені мама і бабуся не довіряють. Та я якось і не просив їх про це.
Він сів на стілець і дивився, як Ліза вправно перемішує картоплю, солить, і вона шкварчить на сковорідці, видаючи запаморочливий аромат.
— Зараз я тебе пригощу. А то ти мене все цукерками балуєш… А я тебе — своєю фірмовою картопелькою! — усміхалася Ліза, бачачи, з яким захопленням Женька спостерігає за приготуванням страви.
— Я люблю картоплю, але мама завжди робить пюре. Чомусь каже, що смажена картопля шкідлива для організму, — сказав Женька.
— Це якщо забагато з’їсти, а я олії норму ллю, багато не додаю, тому в мене не шкідливо, — відповіла Ліза і вимкнула газ.
Вона поклала в тарілки по гірці золотавої картоплі і дістала з холодильника банку зі свіжосольними огірками.
— А це на додачу, добре йдуть. Нумо, бери! — дівчинка дістала по огірку і поклала поруч із картоплею. Женька їв, і йому здавалося, що нічого смачнішого в житті він ще не куштував.
— Оце так смачно-о-о! — млів він. — А огірки ти теж сама солила?
— Цього разу — мама. Але і я зможу. Тут нічого складного немає. Головне — в міру солі та побільше кропу, петрушки, а ще часнику і листочків чорної смородини. Обожнюю… — зі знанням справи відповіла Ліза.
Вони з’їли порції, і Ліза швидко вимила посуд. Після цього діти побігли на подвір’я, де на них чекали приятелі.
Додому Женька повернувся пізніше, ніж зазвичай.
— Ти що це на вечерю запізнився? — запитала мама. — Невже не зголоднів?
— А я в гостях додатково пообідав, — заявив Женька.
— Це в яких таких гостях? — запитала бабуся.
— У Лізи, з якою я дружу. Вона мене такою смакотою нагодувала!
— І що ж це було? — все ще дивувалася мама.
— Картопелька. Смажена. Із цибулею та огірочком, ммм… — промукав Женька, погладжуючи живіт.
— Картопелька? — в один голос перепитали бабуся і мама. — Ти ж обідав удома. Хіба не наївся?
— Удома не так смачно. Я так давно не їв смаженої картоплі! — заявив Женька. Мама і бабуся перезирнулися і засміялися.
— Ліза, між іншим, сама її при мені смажила. Уже готує, як доросла. А ви мене до плити не підпускаєте.
— Правду хлопець каже, — втрутився в розмову батько. — Час йому теж готувати вчитися. Цезавждив життя пригодиться. І взагалі… Я теж хочу смаженої картоплі!
— Сергійку, у тебе гастрит. Яка смажена картопля? — захвилювалася бабуся.
— Яка-яка… з огірочком, — усміхнувся батько. — Хоч раз на тиждень можу я випросити улюблену страву?
— І я! — засміявся Женька.
— Ах, так? Вам не подобається, що я вам готую? Тоді готуйте наступну вечерю самі, чоловіки, — здалася мама, підморгуючи бабусі.
Наступного вечора, тато і Женька смажили картоплю.
Вони чистили її разом, потім різали соломкою, клали на розігріту шиплячу сковорідку і додавали ріпчасту цибулю, яку вперше чистив і різав, впустивши сльозу, сам Женька.
— Ну, що я вам скажу, — сказала мама, скуштувавши картоплі. — Смачно! Молодці! І молодець Ліза, натхненниця!
Женька розцвів, ніби здійснив щось геройське і дуже важливе для всієї родини.
Через тиждень у мами був день народження.
Женя з батьком пішли купувати їй подарунок. Вони обрали парфуми в барвистій високій коробці, а потім підійшли до квіткового кіоску.
— Без квітів жінкам подарунки не дарують. Навіть квіти — уже подарунок, напевно, найбажаніший, — пояснював тато. — А вже в день народження квіти — це закон. Твоя мама любить білі хризантеми.
Батько купив квіти і довірив нести їх синові. Женя подивився на букет, понюхав його і запитав:
— Тату, а можна квіти дарувати просто так? Не в день народження?
— Звісно, можна, — відповів батько і подивився на Женьку. Хлопчик, соромлячись, почав:
— А якщо ти ніколи не дарував ще цій людині квіти, то як подарувати їх уперше? Треба щось сказати? — запитав Женька, відвівши очі вбік.
— А знаєш, іноді й говорити нічого не треба. А подарувати просто так, — відповів батько, приховуючи усмішку.
— А знаєш, ось давай і ти подаруй хоч своїй подружці Лізі гілочку хризантем. Думаю, їй буде дуже приємно.
Він повернувся до продавчині квітів і сказав:
— Запакуйте ще одну гілочку, пухнастішу. В окремий пакетик.
Продавчиня швидко подала гілочку хризантем, і Женька взяв її і знову понюхав.
Вони йшли до будинку мовчки. Біля під’їзду батько взяв свій букет і сказав:
— Іди, одразу і даруй, нічого його додому тягнути. Потіш людину…
Він піднявся на третій поверх, а Женя постукав у двері на першому.
Ліза відчинила двері й побачила Женю з квітами.
— На, це тобі… — Женька подав дівчинці квіти і з насолодою дивився, як зелені очі розкрилися ще ширше і почервоніле личко потонуло в пухнастій білосніжній гілці хризантеми.
— Мені? — нарешті запитала вона. — За що? За картоплю?
— Ага. І за картоплю теж, — радісно кивнув Женька. — Бувай. Піду тепер маму вітати. У неї сьогодні день народження. До завтра!
— До завтра… Ой, спасибі, Женю! Спасибі! — чувся дівочий щасливий голосок на весь під’їзд, а Женька, не чуючи під собою ніг від почуття дорослішання, власної мужності та значимості, яке його охопило, пішов обіймати маму.
***
У житті часто буває так, що найпростіші речі стають найціннішими, а справжня дружба не потребує жодних слів. За яку просту, але щиру дрібничку ви найбільше вдячні, дорогі читачі?
