Я виросла в невеликому містечку на сході нашої країни. Моя сім’я – це мама, бабуся і мій дядько. Так вийшло, що сім’ю мій дядько дозрів завести досить пізно, у 42 роки.
Збіглася ця подія з іншою – мою маму перевели по службі в Львів, я якраз закінчувала університет, і ми обидві вирішили переїхати. Бабуся переїхала слідом за нами, сказавши, що без нас не може.
Підсумок такий: я, мама і бабуся живемо у Львові. Дядько з дружиною і вже двома дітьми 4-х і 5-ти років залишився вдома.
У нас у всіх хороші, теплі стосунки, немає матеріальних проблем. Але проблема стала зростати з появою у дядька першої дитини. Я не розчулююся дитячим фото, нескінченним відео, «агуканням» у слухавку.
Вони приїздять до нас приблизно раз на рік, але на місяць одразу. Квитки ж доволі дорогі на всю компанію, а в дядька тут матір усе ж таки, хочеться побачитися. І ось у цей місяць починається шоу: мама і бабуся скуповують іграшки та подарунки, чекають на них із кулями, водять на атракціони, влаштовують екскурсії містом, вигадують розважальну програму.
Я не перебільшую, вони реально з ранку до вечора з ними весь місяць. Ну гаразд, це їхня добра воля. Проблема в тому, що я так не хочу. Мені цілком вистачає побачитися з ними на 2 години на тиждень. І це привід для образ щодо мене з боку рідних. І ці образи накопичуються і множаться.
— Я, напевно, неправильно тебе виховала, – висловила мама вкотре. – Це треба, яка ти черства, в тобі ні крапельки любові до двоюрідних, до свого дядька! Так само не можна, це ж родичі, найближчі. Ми їх цілий рік не бачимо, коли приїжджають, треба ж проявити увагу!
Дядько теж ображається, бо в моєму дитинстві він був замість батька, вовтузився зі мною, грався, залишався зі мною сидіти, стосунки між нами були справді теплими. Але я не прагну проводити стільки ж часу з його дітьми. Не виходить, не відчуваю такої душевної потреби.
Та й, зізнатися чесно, абсолютно не відчуваю себе винною перед рідними. Ну ось так, над почуттями своїми ніхто не владний. Я дуже втомилася виправдовуватися, пояснювати, що мені не цікаво, що не потрібно мене змушувати, але ні, все глухо.
Мені 27 років. Я працюю, багато працюю, у мене є хлопець, кіт, машина, фітнес і, яке блюзнірство на погляд рідних, своє життя. У відпустці я хочу сходити на тренування, у комп пограти, у кав’ярні посидіти, але на мене ображаються, коли через три години гулянь із дітьми дядька я йду.
Там два дуже рухливих хлопчака, чесно, у мене болить голова вже через годину. А мені кажуть: «А ми як з ними уяви?»
Та мені все одно. Якщо ви хочете весь день із ними сидіти, значить, сидіть. Дядько хотів двох дітей – його воля. У який такий момент у мене мала виникнути любов до дітей, які зʼявилися після мого від’їзду, яких я бачу раз на рік? У бабусі й мами є, у мене не виходить.
Намагаюся робити, що повинна – не виходить, усі ображені. Намагаюся говорити чесно – ще гірше. А змусити себе сидіти з родичами весь день і всю відпустку – не можу. Що робити, поки що теж не дуже розумію. Просто хочеться виговоритися і почути думки читачів.
