— Михайлику, що ж будемо робити? Відмовлятися від спадщини чи все ж іти до нотаріуса? Вітькові бабусин будинок не потрібен, я йому телефонувала, він сказав: щоб привести його до людського вигляду, потрібно вкласти купу грошей і зусиль.
Брат готовий відмовитися від частки. Може, ми хатинку на літню дачу перетворимо? А що, з водою проблем не буде — у бабусі свердловина в дворі пробита.
Коли підуть діти, будемо їздити відпочивати. Ремонт своїми силами зробимо за кілька років.
Катя зовсім нещодавно стала щасливою власницею будинку в невеликому селі, хоча будову складно й будинком назвати.
Бабуся останні роки доживала в її квартирі, а будинок без догляду зовсім занепав: у Каті не було можливості їздити в село, бабуся після всіх своїх болячок лежала паралізована, Катя не могла її залишити навіть на хвилину.
Старший брат Катерини, Віктор, жив за закордоном давно, в Іспанії. Коли постало питання, хто доглядатиме бабусю, чоловік одразу ж відхрестився:
— Я, Катю, не можу бабусю до себе сюди взяти, працюю, сама розумієш. Та й тут все чуже для неї, зовсім інший менталітет. А дружина моя нізащо не погодиться за нею доглядати, вона ж їй, виходить, чужа баба.
— Не можна ж так, Вітю, вона нас виростила, одна піднімала. Невже ти не пам’ятаєш, як мати-пияка нас до неї привезла й кинула?
— Все я пам’ятаю, Катрусю, але й ти мене зрозумій: у мене навіть кутка для неї вільного немає! Квартира двокімнатна, у нас із дружиною троє дітей, самі одне в одного на головах сидимо.
Ти тільки нещодавно заміж вийшла, дітей у тебе ще немає, живеш із чоловіком у двокімнатній квартирі, тобі простіше буде за бабусею доглядати.
Я одразу попереджаю, що мені ніякої спадщини не треба, ні на що претендувати не буду. Я тут собі зароблю. Ти доглядай — ти собі її майно й забирай.
Катя усміхнулася: з майна в бабусі був тільки старенький будинок, шість курей і коза. Живність продали сусідам, а будинок Катя зачинила.
Чоловік жінки, Михайло, забив вікна дошками, щоб у житло не влізли й не розграбували.
Прожила після переїзду до внучки баба Олена всього три роки, пішла з життя через два дні після свого вісімдесят третього дня народження.
Віктор і тут нічим допомогти не зміг: коли Катя зателефонувала йому й повідомила про те що близької людини не стало, чоловік зітхнув:
— Ну, Царство їй небесне, відмучилася, всі ми там рано чи пізно будемо. Вибач, Катрусю, приїхати на прощання не зможу, з роботи ніхто не відпустить, та й, якщо чесно, грошей зовсім немає — я ж по вуха в кредитах. На ремонт квартири шалені гроші нещодавно взяв.
Прости, але матеріально нічим допомогти не можу.
Катя особливо й не розраховувала на участь Віктора в похованні: брат із дитинства був дуже жадібним. Про таких кажуть: взимку снігу не випросиш. І що тільки він там заробляв? Тільки на словах…
— А що робити з будинком, Вітю?
— А мені байдуже, роби що хочеш. Якщо потрібна буде відмова, я тобі її поштою надішлю. А що робити з цією руїною?
Продати не вдасться, грошей за цей будинок не виручиш. Загалом, вирішуй сама, мені майно бабусі не потрібне. Та я і не повернуся напевне на батьківщину ніколи.
Катя подумала й вирішила отримати спадщину.
Будинок вона з чоловіком планувала перебудувати. Бабуся жила зовсім поруч із річкою, за двадцять хвилин ходьби від лісу — чим не природна зона?
Підремонтують будинок, проведуть туди опалення, воду, і буде Катя влітку там фрукти й овочі вирощувати.
Збирали на ремонт довго: і Катя, і Михайло в усьому собі відмовляли майже чотири роки.
Будівництво затіяли грандіозне, роботи йшли з весни до осені.
Результат жінку порадував: зі старого будиночка вдалося зробити справжню садибу.
Катрусю навіть відзначила новосілля, в гості приїхали її подруги та родичі Михайла.
Аліна, старша сестра чоловіка Катрусі, побачивши будинок, свиснула від захвату:
— Нічого собі, Катюхо, от це ви собі хатину відбудували! Любо-дорого глянути. Слухай, а можна я до тебе влітку з дітьми в гості приїду хоча б на тиждень?
Не хвилюйся, Катю, заважати тобі не будемо, усі витрати я компенсую.
— Та що ти, Аліно, приїжджай, звичайно. Ще не вистачало, щоб я з близьких людей гроші за постій, як у готелі, брала.
Єдине до тебе буде прохання — допомагати мені по господарству. Ти траву полоти вмієш?
Аліна засміялася:
— Катрусю, ти що, забула, що ми з Мишком у селі виросли? Це я зараз у столиці живу, а все дитинство, між іншим, сама корів доїла й мамі город у чистоті тримати допомагала.
Руки ж усе пам’ятають. Не хвилюйся, впораємося.
Наступного літа Аліна справді приїхала разом із дітьми в гості.
Увечері, перед вечерею жінка принесла Каті конверт, поклала на стіл і сказала:
— Ось, Катюхо, тут рівно п’ять тисяч гривень, це тобі компенсація за наш відпочинок.
Катя обурилася:
— Аліно, ти що, з глузду з’їхала? Негайно забери гроші, я їх не візьму.
— Візьмеш ще й як, а то я ображуся! Хоч ми з тобою родички, але це не привід тобі саджати мене з дітьми на свою шию.
Ми тут будемо їсти, спати, купатися, комунальні послуги зараз зовсім недешеві. Бери, Катю, я знаю, якою працею вам дістався цей будинок. Візьми, будь ласка, не ображай мене.
Катя обійняла невістку й щиро подякувала:
— Дякую тобі, Аліно. Дякую за те, що цінуєш нашу з Мишком працю.
— Та ну тебе… Може, допомогти чим? Давай я хоч картоплю почищу.
— А давай, я якраз м’ясо наріжу.
Гостювала Аліна в Каті з Мишком майже місяць, їхала з дітьми відпочилою та посвіжілою.
Прощаючись із родичами, жінка сказала:
— Ти уявляєш, Катрусю, мої хлопці вимагають тепер щороку до вас сюди приїжджати, кажуть, ніяких закордонних курортів не треба.
Фрукти солодкі, парне молоко, річка. Вимагають, щоб ми наступного року знову до вас приїхали.
— Приїжджайте, я буду вам тільки рада! Які в тебе хлопчаки молодці, відра мені щодня носили, город поливали. Мишко забув, що таке курник чистити. Будемо чекати, обов’язково приїжджайте!
Дрібне господарство на зиму Катя довіряла доньці подруги бабусі — та після відходу матері теж жила сама й не відмовлялася від підробітку.
Катя знала, що Євгенія Борисівна й квіти поллє, й курей з індиками нагодує, й за опалювальним котлом догляне.
Сама ж Катерина з Мишком на дачу навідувалися щовихідних: у суботу вранці приїжджали, а в неділю ввечері їхали.
Новий рік планували відзначити в місті.
Катя дуже здивувалася, коли за дві години до Нового року їй зателефонував старший брат:
— Привіт, Катюхо, зі святом вас! Як справи? Як здоров’я? Щось зовсім телефонувати перестала.
— Здрастуй, Вітю, і тебе теж зі святом. Та зовсім часу немає, я ж на роботу вийшла. Все добре, дякую. Як твої справи?
— Та потихеньку… Я хотів тебе запитати: ти будинок той бабин продала?
— А чого ти цікавишся?
— Та старший у нас до інституту збирається вступати, а грошей взагалі немає. Знаю свого телепня, ніколи він на бюджет не пройде, доведеться нам, батькам, його навчання оплачувати.
Я отут згадав про будинок бабусі, думаю, якщо ти його продала, то половину ж відстебнеш, я теж спадкоємець.
Катя на хвилину навіть перестала дихати від нахабства старшого брата:
— Хто ти? Спадкоємець? Ніякий ти не спадкоємець, ти ж відмову мені надіслав. За бабусею я доглядала, ховала я її за свої гроші.
Я, звичайно, не хвалюся цим, це мій обов’язок, але ти, як онук, Вітю, теж міг би взяти участь, а я від тебе жодної копійки не дочекалася, хоча ти постійно хизувався, що заробляєш там дуже добре. І тепер ти телефонуєш і претендуєш на половину бабусиного майна?
— А що такого? Мене, між іншим, життя змушує в тебе просити, не справляюся я один. Ну то що, продала будинок?
— Ні, не продала, собі залишила, на дачу перебудувала, влітку там живу.
— Ну й чудово! За облаштовану дачу набагато більше дадуть, ніж за руїну. Я після свят до тебе приїду, будемо бабусин будинок продавати.
Катя не витримала й закричала:
— Послухай, Вітю, хто тобі дозволить продавати бабусин будинок? Це мій будинок, тепер я його господиня.
Від бабусиного будинку хіба що ділянка залишилася, я там усе заново перебудувала. Навіть не думай, ніхто нічого продавати не буде, і половину суми тобі теж віддавати не збираюся.
Ти до цього будинку не маєш жодного стосунку, від спадщини ти відмовився добровільно, я тебе не примушувала, у справі є твоя письмова відмова. Все, Вітю, розмову закінчено. Залишайся там, тут тебе ніхто не чекає.
— От ти яка! Рідному братові допомогти не можеш. Чи не хочеш?
— Не хочу. Нічого продавати не буду. Ти навіть не уявляєш, скільки сил, грошей і часу я вклала в бабусин будинок. Ця дача дістанеться моїм дітям.
— А про моїх дітей ти подумала? Твоїх дітей ще (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) навіть і в проєкті немає, а мої до школи ходять та до інститутів вступають. Гаразд, Катько, я так і знав, що допомоги від тебе чекати не варто. Бог тобі суддя.
Катя поклала слухавку й здивовано витріщилася на чоловіка. Михайло захопився:
— Нічого собі, який у тебе брат нахабний! Зібрався продавати чужий будинок, у який не вклав жодної копійки, та ще й хотів половину від вартості собі заграбастати.
З одного боку, Катю, я заздрю таким людям, от, напевно, в них самооцінка височенна. Недарма ж кажуть, що нахабство — друге щастя.
— Та він завжди таким був. Раніше, коли ми ще дітьми були, в їдальні в однокласників відбирав пиріжки, а їм тільки відкусити давав. Знаєш, що відповідав на претензії дітей?
«Я ж із тобою поділився!» Тобто дитина за свої гроші купувала пиріжок, а його з’їдав майже цілком Вітька, свято вірячи, що добру справу зробив.
— Так, добре, що твій брат від нас далеко живе, ми б із ним намучилися.
До чергового дачного сезону Катя вже забула про розмову зі старшим братом.
Аліна, сестра Мишка, зателефонувала й сказала, що з дітьми приїде ближче до кінця червня — цього разу відпустку раніше вибити не вийшло.
Катя цій новині навіть зраділа: у них із Мишком буде час побудувати сінник.
Катя через пару років планувала назавжди перебратися в село й зайнятися розведенням худоби, благо, працювала вона віддалено.
Будівництво було в самому розпалі, коли в гості до Каті несподівано заявився старший брат із дружиною та дітьми.
Того ранку Катя годувала курей, а Мишко возився з газонокосаркою, коли загавкав собака й у ворота хтось сильно постукав.
Катя, витерши руки об фартух, пішла відчиняти: на вулиці стояли родичі з валізами, засмаглі й широко усміхалися:
— Здоров, Катько! Скільки ж років пройшло, так… давно ж ми не бачилися. Давай хоч обіймемося. Що як не рідна?
Якби Віктор про свій візит попередив заздалегідь, то Катя знайшла б привід, щоб йому відмовити, але Віктор приїхав спонтанно.
Робити було нічого, довелося зайнятися розміщенням юрби родичів.
Віктор, як і вся його родина, в будинку Катерини поводився нахабно. Оксана, дружина брата, без дозволу лазила по шафах родички, носила її одяг та прикраси.
Катя, кілька разів побачивши Оксану у своїх футболках, промовчала, але, коли та вдягла абсолютно новий літній костюм із натурального льону, не стерпіла:
— Оксано, я вже котрий раз помічаю тебе у своєму одязі. Послухай, тобі хто дозволив лазити в моїй шафі?
— А що, хіба не можна? Я думала, ти сюди весь свій непотрібний гардероб звезла, речі, в яких не шкода в городі копатися.
Цей костюмчик побачила й думаю: дивно, виглядає як новий, а в непотрібних речах лежить. От я й забрала його собі. А що, він тобі потрібен?
— Ні, вже не потрібен, я після тебе його носити не буду. Гроші мені просто поверни — костюм був справді новий і в шафі в мене аж ніяк не непотрібні речі. Весь одяг куплений нещодавно, перед сезоном.
— Які гроші?! Нічого тобі віддавати не буду за костюм, немає зайвих! І взагалі, як не соромно з родичів гроші вимагати? Зовсім ти, Катю, з глузду з’їхала.
— Я тобі більше скажу, Оксано: кожен день вашого тут перебування обійдеться вам у кругленьку суму. Я рахую все. Платіть мені за продукти, електроенергію, воду, порошок, зубну пасту, шампунь, мило.
Фрукти й овочі зі свого городу вам теж дістаються (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) не безкоштовно, і за них доведеться заплатити.
Чи ви нахаляву хотіли погостювати?
Катя із задоволенням спостерігала, як колір обличчя жінки змінюється з блідого на буряково-червоний.
Оксана розвернулася й побігла до будинку.
За хвилину на подвір’я вискочив Віктор і закричав:
— Та ти що, за проживання з рідного брата гроші вимагати хочеш? У тебе совість є? Це й мій будинок теж, між іншим, ми обоє спадкоємці.
Та я до суду піду, будинок у тебе відсуджу, біля розбитого корита залишишся! Грошей тобі дати? А от не дам!
Віктор скрутив дулю й показав її молодшій сестрі.
На шум з городу вийшов Михайло й промовив:
— Так, вам пів години на збори, збирайте свої речі й забирайтеся звідси в свою сонячну Іспанію. Час пішов.
Ти, Вітю, ріс у селі, отже, знаєш, які тут особливі стосунки між сусідами. Я зараз чоловіків покличу на допомогу, й мало тобі не здасться. Даю можливість піти по-доброму.
Родина Віктора швидко зібрала речі й, вигукуючи на ходу прокльони, вирушила на автобусну зупинку.
Катя раділа: після такої образи Віктор більше ніколи сюди не з’явиться.
Жінка знала, що з непроханими гостями потрібно саме так і чинити, щоб у тих більше не виникло бажання сісти на шию привітним господарям.
Справді кажуть, як до тебе ставляться, так і ти стався, хай навіть і до родичів.
