Жіноча пристрасть до покупок та обновок давно стала притчею. Вже анекдоти на тему складені, і книги написані, і зняті фільми.
Ну люблять жінки нові сукні, помади, туфельки та все інше. Але не всі. І далеко не на останні гроші, особливо якщо жінки обтяжені сім’єю та дітьми. Але, виявляється, і сильна стать у цьому плані від нас не відстає.
— Коли ми тільки починали зустрічатися, – каже 26-річна Поліна, – я такої пристрасті за Глібом не помічала. Хоча, звичайно, звернула увагу на те, як добре одягнений мій шанувальник, весь такий модний, на побачення – різні сорочки, джемпери.
Спочатку дівчина думала, що Гліб із дуже забезпеченої сім’ї, але, познайомившись із майбутніми родичами ближче, зрозуміла, що батьки не могли допомагати синові одягатися з таким розмахом. Звичайна сім’я, мама провізор, тато в органах служив, молодший брат ще ріс у сім’ї.
— Гліб працював, – розповідає Поліна, – непогано заробляв. Розмір окладу я не питала, та й у той період, коли в животі метелика, не сильно замислюєшся про те, що в голові можуть бути й інші комахи. Доглядав гарно, натяки робив на серйозність намірів, манерами підкорив усю мою родину.
-Треба брати, – радила заміжня подруга, – дивись який охайний: на штанях ні цятки, за одягом стежить сам, до тебе ставиться, як до королеви. Я у свого Левка джинси з бійкою у прання відбираю, а вже, якщо до светра прив’яжеться – труба, носить без скиду всю зиму. А на твого Гліба – подивитися приємно.
Поліна не розгубилася: узяла. Штамп у паспорті, скромний вечір у колі близьких, орендована квартира та новий побут. Складнощі почалися буквально відразу після того, як подружжя почало будувати сімейне життя.
— Він не одразу всі свої речі перевіз, -згадує Поліна, – та й я не одразу. Але приблизно через 2 тижні виявилося, що мені свої шмотки привозити вже й нікуди: шафа-купе і навіть шафа в прихожій була буквально забита речами Гліба. А мої сукні та блузки по три-чотири штуки вмістилися на 3-х плічках.
— Ну просто я люблю, – сказав молодий чоловік, – щоб кожна річ висіла на окремих плічках. Давай у коридор ще одну шафу придбаємо, тоді й твої речі влізуть.
Чи не влізли. Придбана додаткова шафа буквально відразу заповнилася речами Гліба, які вона фанатично скуповувала на кожному розпродажі, щотижня.
— Не було жодної потреби, але купував, тому що “такої в нього ще немає”, -згадує Поліна, – а найкращим видом відпочинку у вихідний день Гліб вважав час у торговельно-розважальному центрі. Ми могли в кіно сходити, але якщо чоловік нічого собі не купив, то в нього помітно падало настрій: хоч футболку, хоч ремінь, байдуже.
Поліна зрозуміла, що вона буде мамою практично за кілька місяців після весілля. Задумалася: ось зараз вони платять за квартиру, харчування, а невдовзі вона має піти в декрет, як тоді жити з чоловіком-транжирою та шопоголиком?
— Місяця до 5-го, – продовжує Поліна, – я зрозуміла, що ми нічого не зможемо відкласти на декрет, нічого не зможемо купити майбутньому малюкові. Бюджет ми вели спільний, але майже весь він йшов на покупки чоловіка та плату за квартиру. Бувало, що до зарплати ми й дрібницю на проїзд збирали по кишеньках сумок та курток, і на макаронах сиділи. Проте шафи перестали закриватися.
Поговорити із чоловіком Поліна пробувала. І неодноразово. Він погоджувався, що гроші треба економити, що час перестати так і стільки витрачати на одяг, але поведінки своєї не змінював.
— А як я бюджет поділю, – дивується молода жінка, – у мене незабаром і зовсім бюджету свого не стало! Пробувала відкладати заначки. Не допомогло. Коли син зʼявився, чоловік почав просто ходити за покупками без мене. Витратить усі гроші з картки, а за квартиру платити треба, їсти теж щось треба, та на дитину гроші йдуть – тільки в дорогу.
— Так ви ніколи на власне житло не накопичите, – похитала головою мама, – гірше за бабу твій Гліб, потонув уже в ганчірках. Це не є життя. Ти зароблятимеш і годуватимеш сім’ю все життя, а чоловік скуповуватиме сорочки та джинси, бо саме таких у нього ще немає, і тому, що ось зараз, зараз такі величезні знижки!
Батьки Гліба теж намагалися сина навчити, на якийсь час допомагало. Він переставав ходити в магазин, сідав у вихідні вдома і незмінно починав сумувати.
— Ми навіть до психолога зверталися, – каже Поліна, – не допоміг нам фахівець. Все випробувала я: гроші на свою карту переказувала, відносила до мам. Але тоді чоловік просто брав кредитну картку або позичив.
Зрештою Поліна забрала півторарічного сина та пішла з ним жити до батьків. Умова її тільки одна: чоловік перестає так бездумно витрачати гроші та поповнювати свій гардероб. Вона вважає, що і половини вже наявних у чоловіка речей можна позбутися і він навіть не згадає про те, що вони в нього були.
— Одягне річ раз чи два, – каже вона, – а потім вона просто бовтається в шафі, а Гліб дивиться у бік обновок. Я вже себе поруч із ним обірванкою відчувала, але не можу ж я теж почати купувати тряпки, щоб від чоловіка не відстати. Нам тоді просто їсти не буде чого. І так останнім часом я не могла довірити чоловікові навіть переказати гроші господарці квартири на картку, були випадки, коли він їх витрачав. Не все, але витрачав.
Поліна вже 3 місяці живе у батьків, чоловік приходить до сина грати, двічі приносив гроші, присягався, що переглянув свої пріоритети, просив дружину повернутися. Але на Новий рік Поліна знову помітила на ньому нові джинси та джемпер.
— Ну свято ж, – виправдався Гліб, – належить зустрічати у всьому новому.
Що робити і як перемогти пристрасть чоловіка до марнотратства Поліна не знає. Їй не хочеться розлучатися з чоловіком та батьком її дитини, але й повертатися немає сенсу. Знову рахувати копійки?
Нові сорочки на вечерю не подаси, тим більше дитині. Мама Гліба намагається заспокоїти Поліну, мовляв, бабусина квартира в перспективі буде у них із чоловіком, та й Гліб зміниться. Чи зміниться?
