У шлюбі я вже 4 роки. І весь цей час мене мучить питання: свекруха справді така проста чи прикидається?
— Ми з батьком вирішили перебиратися жити за місто, – сказала моя мама ще до мого одруження, тож одружишся і буде в тебе своє власне сімейне гніздечко.
Чоловік мій із батьками добре порозумівся від самого початку, але завжди зважав на той факт, що він живе на чужій території. Наприклад, радився з батьком на тему ремонту в дитячій кімнаті.
Хоча це й нормально: у нього самого батька немає, а в тестя і досвіду життєвого в рази більше. А ось свекруха ніяк не могла або не хотіла прийняти факт того, що сім’я її сина проживає навіть не на своїй власній території.
Мама чоловіка родом із маленького містечка, а ми в обласному центрі живемо. В одні з вихідних дзвінок вранці:
— Синочку зустрічай – мама їде.
І все. До біса летять усі наші плани, треба терміново підриватися і їхати зустрічати маму. Коли чоловік зі свекрухою доїхали до нашого будинку, я якраз із дитиною гуляла. На майданчику вони мене і застали.
— Та я тут дізналася, що Ліза (двоюрідна сестра чоловіка з Миколаївської області) до столиці приїхала. Сто років племінницю не бачила, – пояснила свій раптовий приїзд свекруха.
— Мам, то якщо вона зі мною на зв’язок не виходила, то, може, й не хоче, щоб її чіпали? – цілком резонне запитання поставив чоловік.
— Я їй уже зателефонувала, через годину зустрічаємося, – каже.
— Ну гаразд, а де зустрічаєтеся? – уточнив чоловік.
— Ну як де? У вас, – округляє очі мама, ти давай по торт збігай, а невістка нехай швидше стіл накриває.
Ось так от. Кинь малюка, що реве, і біжи бігом на стіл накривати родичці чоловіка, про приїзд якої я ще 15 хвилин тому й не підозрювала. А дозволу запитати? Хіба мало, ми до батьків поїхали, захворіли, та що завгодно.
Чай ми з Лізою та її чоловіком попили. Вони швидко відбули милуватися красою міста далі, а свекруха зазбиралася додому. Чоловік увечері спробував згладити моє обурення:
— Мама проста, як п’ять копійок, але я їй пояснив уже, що так робити не можна. Вона зрозуміла і погодилася.
Погано чоловік знає свою маму! Не буде “так”, але вона щось інше придумає.
— Синочку, а ви ж зараз усі на дачі живете? – дзвінок влітку, – А квартира порожня? Пусти нас на вихідні. Онучці хоч місто покажемо.
Я піднімаю брову: свекруха, сестра чоловіка, її чоловік і їхня донька будуть на вихідних господарювати в нашій квартирі? Як це можна уявити? Без нас? Та знаючи його матір, я не сумніваюся, що всі полиці будуть перевірені, всі труси розглянуто і прокоментовано.
Мамо, – намагається пояснити чоловік, – ти зрозумій, що квартира не моя. Пускати пожити ми нікого не планували. Якщо дуже треба – я знайду пристойний готель, не дорого.
— Коли ж ти свій дім збудуєш, – ледь не плаче свекруха у відповідь, – а то в цьому – немає місця навіть для твоєї рідної мами.
Минулими новорічними святами свекруха напросилася в гості під казковим приводом: скучила за онуком.
Відкриваємо двері – на порозі стоїть свекруха з онукою (донькою сестри мого чоловіка). Мабуть, мій вираз обличчя ставив запитання навіть без слів.
— Ну, а що такого, треба онукам дружити, – каже моя друга мама, – спілкуватися. Та й місто так гарно прикрашене, треба Каті показати.
— Нашому синові 2 роки, – кажу, – і він ще не дуже рветься дружити і спілкуватися.
А боковим зором у цей момент я помічаю, що Катя носом шмигає. Ну з холоду, думаю, буває. Далі свекруха дістає хустку і шморкає онучці ніс: першокласні зелені соплі.
І жирний завершальний мазок у цій картині: Катя починає кашляти глибоким грудним кашлем.
— Ви що здогадалися хвору дитину до онука привезти? – стримуючись, щоб не тріснути свекруху по голові, запитую.
— Та вона з холоду і в горло щось потрапило.
— Тільки тому що Ви – мама мого чоловіка, а Катя ні в чому не винна, – кажу зловісним пошепки, зараз Ви знову одягаєтесь, а Сашко вас відвозить додому. Дорогою дитина з вікон автівки подивиться красу міста. І більше на порозі цього будинку Вас не буде.
Чоловік розповідав, що всю дорогу свекруха плакала на тему: невістка її ненавидить, сина від сім’ї відвадила, що так її ще ніхто не принижував.
Чоловік був засмучений, мама все-таки, але сам визнав, що мама слів не розуміє.
— Гаразд, – кажу, – визнаю, що я перегнула. Просто розлютилася сильно, треба ж голову вмикати! Куди тягти хвору дівчинку до рідного маленького онука?
Здавалося б, на цьому свекруха мала б образитися на мене і перестати рватися “в гості”. Але ні. Уже восени свекруха зібралася на великий ринок за товарами. І як ні в чому не бувало:
— Синочку, – дзвонить, як завжди раптово, вже з електрички, – зустрічай маму. Я на ринок і до вас заїду, за онуком скучила!
Ось у мене єдине актуальне запитання: свекруха справді така “проста” чи прикидається?
