Я пішла від з нестерпного шлюбу до чоловіка на 15 років старшого (йому 48).
Ще на самому початку наших відносин обговорили питання про дітей. У мене є дитина, у нього — ні, і він дуже хотів, але я за станом здоров’я просто не впораюся з виношуванням і вихованням ще однієї дитини, турбуюся, чи взагалі зможу виносити здорову дитину зі своїми проблемами.
Про все це йому прямо повідомила, він намагався вмовляти, подумати ще, знайти найкращих лікарів, взяти всі турботи про догляд за немовлям на себе, але я поставила умову: або забирай з готовою дитиною і без спільних дітей, або нам не по дорозі, здорових молодих дівчат багато. Він погодився закрити питання раз і назавжди. Ми одружилися. І так.
Я потрапила до казки! Переїхали до його будинку, для дитини в будь-який момент була доступна няня або лікар. Будь-які гуртки та педагоги, жодних закидів від чоловіка, жодних претензій.
Їздили неодноразово відпочивати за кордон, був час для себе і для нас двох. Романтика, розмови. Але ця вся казка тривала недовго.
Минуло близько року і чоловік почав знову потихеньку починати тему про дитину. Я акуратно тему гасила, але з кожним днем тиск з його боку наростав, став вселяти почуття провини, що я позбавляю його радості батьківства, що я вчиняю з ним егоїстично, що він сподівався, що гормони повинні були зробити свою справу і я мала захотіти дитину.
Але ж з іншого боку чоловіка також можна зрозуміти. Життя змінюється, змінюються обставини, змінюються сенси, потреби, навіть цінності можуть змінитись. І от людина одного дня прокидається і розуміє, що у нього з’явилась потреба в продовженні роду.
Але в цьому всьому мене бентежить інше, що він зрадив нашу угоду, про яку ми домовлялися на самому початку відносин. А я йому повірила. Прикро.
Майже щодня говорю йому про розлучення, але він звісно проти, йому потрібна дитина і крапка.
Я вже більше не витримую, він просто не хоче мене ні чути ні розуміти.
Дуже складна ситуація. Як мені бути?
