— Сашку, мені треба донечці підгузки купити, — тихо, майже пошепки, обізвалася Лера, боязко зиркаючи на чоловікову спину. — Вони вже зовсім на денці, буквально кілька штучок лишилося.
— То купуй, — буркнув чоловік, навіть оком не моргнувши й не відриваючись від мерехтливого монітора. У нього там якраз віртуальний бій кипів, танчики стріляли, тож якісь там дитячі клопоти його зараз обходили найменше.
— Так у мене ж грошей немає… — ще тихше, ніби виправдовуючись, зітхнула дружина.
— Хай йому грець! — Сашко спересердя гепнув кулаком по столу. Гру було ганебно програно, і настрій миттєво злетів у прірву. — Леро, от скажи на милість, тобі обов’язково треба до мене сікатися саме тоді, коли я зайнятий важливою справою?!
— Але ж ти цілісінький вечір сидиш прикипілий до того комп’ютера, коли ж мені ще про це сказати? — з розпачем у голосі запитала Валерія, ледве стримуючи сльози.
— Колись іншим разом! І взагалі, що значить «грошей немає»?! Я ж тобі цілу купу дав… аж два тижні тому! — обурився Сашко.
— Вони розійшлися… — винувато промовила Лера, опустивши очі.
Хоча, щиро кажучи, картати їй себе не було за що. З тих копійок, що виділив їй Сашко, на власні потреби вона не витратила жодної гривні. Навіть продукти купувала винятково ті, до яких звик і які любить її благовірний. Жінка з гіркотою згадала, як учора стояла біля вітрини і ковтала слинку, дивлячись на свіжу здобу з вишнями.
Коштувала та булочка сущі дрібниці, та купити вона її так і не наважилася — економила кожну копійчину. Що вже й казати про якийсь новий одяг, косметику чи похід до перукарні — про такі розкоші вона вже давно забула.
— Розійшлися?! — Сашко аж підскочив на стільці. — Та я ж розраховував, що тобі цього багатства на цілий місяць вистачить!
— Сашку, рідний, але ж я продукти купую на всю родину, дитині все найнеобхідніше треба… — спробувала пояснити жінка.
— Та що там їй в один рочок необхідно-то? — зневажливо буркнув він. — Ох і марнотратка ти в мене, Лерко, гроші крізь пальці пускаєш.
— Та я ж зовсім нічого зайвого не беру, — ледь чутно промурмотіла вона. — Ти ж сам бачиш, чим ми харчуємося…
— А що я там маю бачити? — важко зітхнув Сашко, вдаючи із себе великого мученика. — Я бачу тільки те, що я гарую на сім’ю, як проклятий, а ти все тринькаєш. Добре, скину тобі на картку ще трохи, але викручуйся далі, як знаєш. І затям: до кінця місяця навіть не заїкайся про гроші.
Лера мовчки ковтнула образу й тихо вийшла з кімнати. Якраз і маленька прокинулася — треба було швиденько нагодувати крихітку та збиратися на прогулянку. Заодно й за підгузками в аптеку забіжить.
Доведеться брати найдешевші, від яких у дитини часом буває подразнення, але що вдієш…
Ще до того, як вони почали чекати на поповнення в родині, Лера неофіційно працювала в одній приватній фірмі. Коли ж вони із Сашком лише мріяли про маля, жінка пропонувала перейти на іншу роботу — нехай і з меншою зарплатнею, зате офіційну, де гроші не в конверті дають.
Але тоді Сашко став дибки: мовляв, у декреті все одно платитимуть копійки, краще зараз заробити більше, відкласти під перину, а потім він сам як справжній чоловік усе потягне і забезпечить їх від і до.
Заробляв чоловік і справді непогано. От тільки ділитися своїми кревними із сім’єю він ой як не любив. Кожного разу Лері доводилося ледь не з простягнутою рукою випрошувати в нього кожну гривню. А щойно виділені кошти танули (бо ж ціни в магазинах кусаються!), вона знову змушена була вислуховувати нудні нотації про те, яка вона непутяща господиня.
Поки Лера намотувала кола з візочком по парку, їй зателефонувала мама й тепло запросила до себе на вареники. Жінка зраділа такій нагоді, як дитина цукерці. Адже вдома чоловік лише клацав мишкою у своїх віртуальних світах, а з нею спілкувався хіба що короткими наказами.
Зачинившись у чотирьох стінах із немовлям, Лера страшенно тужила за простим людським теплом і розмовами. Їй так хотілося б походити з донечкою на якісь дитячі гуртки чи в басейн для малюків — там же стільки таких самих матусь, можна було б і душу відвести, і дитині користь!
Але ж усе знову впиралося у кляті фінанси. Лера наперед знала, що Сашко закотить очі і назве це дурною забаганкою, тому навіть не починала цієї розмови.
— Ну, як ви там, мої пташечки, поживаєте? — лагідно запитала мама, садовлячи маленьку онучку собі на коліна й цілуючи в пухку щічку.
— Та все добре, мамо, помаленьку, — якось аж занадто швидко і штучно бадьоро відказала Лера. Вона звикла тримати все в собі, не виносити сміття з хати і ніколи не скаржилася на чоловіка.
— Ой, дитино, ти ж змарніла зовсім, одні очі на лиці лишилися, — скрушно похитала головою мати. — Ти хоч щось їси там, чи тільки святим духом живишся?
— Звісно, що їм, мамо! — трохи обурилася Валерія, ховаючи погляд. — Просто біля нашої Ніки стільки сил треба: то ми гуляємо, то граємося, то по магазинах бігаємо, от і кручуся, як білка в колесі.
— Сашко ж сьогодні вихідний, удома сидить. Міг би й погуляти з рідною дитиною, дав би тобі хоч годинку спокою, — невдоволено підібгала губи матір.
— Ну, мамо, він же на роботі втомлюється, йому теж треба коли-не-коли відпочивати… — кволо спробувала захистити чоловіка жінка.
— А тобі не треба?! Леро, доню, ти ж знаєш, я ніколи не лізу у вашу сім’ю, але ж на тебе дивитися боляче — виснажена вся, мов та тінь. Вибралася б кудись із дівчатами на каву, розвіялася б. Якщо твій Сашко не має бажання з Нікою посидіти, то я з радістю прийду, побавлюся з онукою.
— Та до чого тут «хоче — не хоче», — гірко зітхнула Лера. — Просто… це ж усе зайві витрати. Та й, правду кажучи, вдягнути мені на люди зовсім нічого. Усе, що носила до появи Ніки, тепер висить на мені, як на вішаку.
— Зате зятьок наш, бачу, кожного разу в обновках хизується, — з докором похитала головою ненька.
— Ну… він же гроші заробляє, має право… — знічено промурмотіла Лера.
— А ти сидиш із вашою спільною дитиною! А це означає, доню, що ти маєш точнісінько такі самі права на ті зароблені гроші, як і він. Ви ж сім’я, а не сусіди!
— Мамо, ну прошу тебе, досить, — скипіла Лера. — Усе в нас гаразд. Самі якось розберемося.
Наступного вечора Сашко повернувся з роботи якийсь підозріло сяючий, наче начищений мідний п’ятак.
— І чого це ти такий щасливий, аж світишся? — з легкою посмішкою зустріла його в коридорі дружина.
— О, я собі таку круту ігрову мишку прикупив! — він гордо витяг із пакета яскраву коробку. — От тепер я тим усім нубам у грі покажу, де раки зимують…
— Ясно… — тільки й спромоглася протягнути жінка, відчуваючи, як усередині все опускається.
Поки чоловік із захопленням випробовував обновку, Лера тихенько зайшла з телефона в інтернет і пошукала ціну того «дива техніки». А коли побачила цифри на екрані, серце аж тьохнуло від болю. Майже десять тисяч гривень… Виходить, на забавки для себе коханого в нього гроші є, а на нормальні підгузки для власної дитини — зась?
Лера ніколи не була проти, щоб чоловік іноді тішив себе якимись приємностями. Але ж, Господи, як їй хотілося хоч зрідка побалувати себе чи власну дитину! Вона ж малій майже нічогісінько нового не купувала — усе здебільшого діставалося у спадок від родичів або знайомих.
Лера часто задивлялася на полиці з тими крихітними, наче ляльковими, мереживними платтячками для дівчаток, та лише ковтала сльози — дозволити собі таку розкіш вона не могла.
І в цей самий момент у голові в Лери ніби щось клацнуло. Може, мамині вчорашні слова проросли, як зерно в благодатному ґрунті. Вона раптом чітко усвідомила: вона не отримала декретних виплат по догляду за дитиною лише тому, що Сашко свого часу вперся рогом і не дав їй змінити роботу.
Заробляти сама вона зараз фізично не може, бо повністю віддає себе їхній дитині. Але ж і поява донечки, і ті солодкі обіцянки Сашка про те, що він буде надійною кам’яною стіною і забезпечить родину — усе це було їхнім спільним, свідомим рішенням!
Поки оця нова, незвична для неї рішучість не випарувалася, Лера глибоко вдихнула і пішла на серйозну розмову з чоловіком.
— Нам треба серйозно поговорити, — твердо промовила вона, ставши на порозі кімнати.
— Давай потім, у мене турнір от-от почнеться, — відмахнувся Сашко, не відриваючи очей від екрана.
— Ні, ми поговоримо саме зараз.
Він аж завмер і здивовано витріщився на дружину. Зазвичай тиха і поступлива Лера ніколи з ним так не розмовляла і не сперечалася.
— Ну добре, — неохоче здався він. — Що там стряслося?
— Сашку, мені катастрофічно не вистачає тих крихт, що ти мені виділяєш. Навіть на елементарні продукти не вистачає, ми рахуємо кожну копійку. Я вже навіть мовчу, що за останній рік я собі, вибач на слові, навіть білизни нової не купила. Нам треба сісти як дорослим людям і нормально розпланувати наш сімейний бюджет. Я можу сісти з зошитом, розписати всі наші витрати, вирахувати, що нам потрібно…
— Та-а-ак, стоп-стоп-стоп! — обурено перебив він її, аж почервонівши. — Тобто, ти надумала рахувати МОЇ гроші? А ти часом не знахабніла, люба моя?
— НАШІ гроші, Сашку. Ми — сім’я. І це твій прямий чоловічий обов’язок — утримувати нас, поки я тимчасово не можу працювати. Як тільки наша Ніка піде в садочок, а я вийду на роботу — будь ласка, можемо хоч кожен свій гаманець мати. Але зараз ми мусимо розумно розподіляти кошти. Щоб більше ніколи не було так, що на підгузки власній дитині в нас грошей нема, зате на твої іграшки за десять тисяч — завжди будь ласка.
— От що! — Сашко різко підскочив зі стільця, нависаючи над дружиною. — Це я горбачуся і заробляю гроші! І тільки я буду вирішувати, скільки я маю тобі відстібати, а скільки можу зі спокійною душею витратити на себе! Тобі це ясно?!
Леру всю аж тіпало від образи й несправедливості. До горла підступив гіркий клубок, хотілося розридатися вголос, але вона стиснула зуби й витримала.
— Ну що ж… Тоді я просто завтра ж подам до суду на аліменти, — сухо, крижаним тоном відрізала вона. — І знаєш, я більш ніж впевнена: навіть офіційні аліменти — а це лише чверть від твоєї зарплати — будуть значно більшими за ті подачки, що ти мені зараз жбурляєш. Але май на увазі: в такому разі я ще й подам на розлучення.
Я не збираюся пускати гроші на вітер, як ти кажеш. Я просто хочу жити як людина: купувати ще щось, окрім картоплі, кільки, макаронів та підгузків. І бодай інколи балувати нашу дитину і себе… Повір, далеко не такими шаленими сумами, якими ти балуєш себе!
— Та ти цього ніколи не зробиш, — зверхньо гмикнув Сашко, криво посміхаючись.
Лера не сказала більше ні слова. Вона мовчки розвернулася, пішла до спальні, витягла з шафи велику дорожню сумку й почала рішуче складати свої та дитячі речі.
— Гей, ти що це вигадала? — стурбовано кинув чоловік, тупцюючи в дверях за її спиною.
— Поїду жити до мами. Подам заяву на розлучення і відразу на аліменти. Не переживай, із голоду не помремо, якось проживемо. А ти лишайся тут і зможеш абсолютно спокійно й без докорів сумління спускати всі свої гроші на що тільки душа забажає.
Сашко щось незадоволено пирхнув під ніс і демонстративно повернувся до комп’ютера. Та гра чомусь не клеїлася. Танки не їхали, вороги перемагали, а в голові роїлися зовсім не ігрові думки.
Врешті-решт, він здався, вимкнув свій дорогоцінний монітор і тихенько, наче кіт, підійшов до дружини, яка саме пакувала останню дитячу кофтинку.
— Гаразд… давай сядемо й усе порахуємо, — неохоче, ніби роблячи велику ласку, пробурмотів він.
Лера розгорнула перед ним історію оплат у банківському додатку на телефоні. Сашко сидів і мовчки кліпав очима — він і справді був трохи шокований нинішніми цінами на елементарні харчі та дитячі товари, хоч і дуже старався не показувати свого здивування.
Потім вони вперше за довгий час сіли поруч і разом склали реальний бюджет на місяць. Лера акуратно вписала туди ще й невеличку суму «на шпильки» — для власних жіночих дрібничок.
Після місяців суцільної економії і повної відмови від усього, ця скромна сума здавалася їй справжнім багатством.
Сашко почухав потилицю і мовчки, без зайвих коментарів, переказав на картку дружини всю суму, якої не вистачало. Потім тихо поплентався до свого комп’ютера, хоча думками був уже геть не в грі.
А Лера відчувала небувале полегшення. Вона раділа, що відтепер не доведеться трястися над кожною копійкою і купувати дитині найдешевші речі. Тішилася, що знайшла в собі сили відстояти власну гідність.
А ще десь у глибині душі жевріла тепла радість від того, що її чоловік, попри всю свою впертість, таки почув її і зрозумів свою помилку. Хай навіть для цього і довелося вдатися до такого невеличкого жіночого шантажу.
Ось такий відвертий лист-сповідь надіслала нам наша читачка. Правду ж бо кажуть у народі: чоловік — голова, а жінка — шия, і щоб родина міцно трималася на ногах, іноді доводиться проявляти твердість.
А як у ваших родинах заведено розподіляти сімейний бюджет, щоб ніхто не почувався обділеним і всім вистачало на маленькі радощі?
