— В батька є інша жінка, я сама перевіряла. Він з нею давно зустрічається, хочеш, і ти переконайся.
Мати стояла до вікна обличчям і нервово смикала плечима.
Зоя щойно повернулася зі школи, кинула рюкзак у своїй кімнаті і прийшла на кухню вечеряти.
Інна стала судорожно витирати обличчя, спочатку руками, потім фартухом.
— Мамо, ти чого? – донька підійшла до неї і зазирнула в обличчя. – Через двійку?
Донька отримала з фізики два, як їй здавалося ні за що, і ця оцінка впливала на оцінку четверті. Для неї, стабільної хорошистки 9 «б» класу, це було неприємно.
— А ти отримала двійку?
— Так, фізичка…
— Виправиш. Усе добре, – мати спробувала натягнути усмішку на обличчі, вийшло не дуже.
— А батько де? Вечеряти будемо?
— Батько? – підвела брови Інна, – а ось у нього й запитай. А краще сама подивися, чим він займається.
— Масаж робить, хіба ні?
— Офіційна версія така, так.
Донька нерозумно подивилася на матір.
— Я просто після роботи вирішила забігти до нього, залишити бутерброди, він сказав, що голодний, … а там… – мати заревіла ридма.
— Що там, мамо?
— А там, схоже, Марія з його роботи. А я йому вірила, Зоє! Я сама перевірила, що в батька інша, він із нею давно зустрічається, хочеш, і ти переконайся.
Марію Зоя не знала, жодного разу не бачила, і істерику матері теж не поділяла.
— Інша жінка?
— Так, Зоя, так. Ось так він працює там, на тій квартирі.
— Та не міг батько! – не вірила донька.
— Не міг! А я бачила на власні очі, – мати напружила вилиці, і обличчя її стало потворним.
Зоя не хотіла вірити в те, що сказала мати. Її батько не міг так вчинити. Зоя закусила губу і пішла у свою кімнату.
Мати з батьком навіть не лаялися прилюдно, що вже говорити про зраду.
— Вечеряти не будеш? – запитала мати, яка помітно заспокоїлася.
Зоя мовчки зібралася і, заглянувши на кухню, сказала:
— Я до Тані збігаю, зошит з алгебри заберу.
Зоя вискочила в коридор так швидко, як змогла. Боялася, що мати запідозрить щось і зупинить.
Зоя вважала себе дорослою і здатною самій ухвалювати дорослі рішення.
Де та квартира вона пам’ятала, вони з матір’ю заходили туди передати батькові одноразові простирадла.
Павло був зразковим батьком.
Принаймні в оточенні так вважали всі, і причин думати інакше ніколи не виникало.
Познайомилися Павло з Інною на вулиці, стояли в черзі за квасом у спекотний літній день.
І коли перед Інною квас у бочці закінчився, Павло поступився їй своїм напоєм.
А потім зʼявилася Зоя і все пішло своєю чергою. Працювали, виховували дитину. Останнім часом із грошима стало туго, і Павло вирішив узяти підробіток.
Була в нього друга професія, про яку він згадував тільки в потрібний час. Масаж робив чудово, немов відчував людину, допомагав не тільки розслабитися, а й біль знімав.
А після того, як одній дамі, яка безуспішно щодня відвідувала масажні кабінети, Павло вказав на справжню проблему болю в спині – запалення кишківника, і та швидко одужала, – чутки про прекрасного фахівця пішли в народ самі.
Клієнтів з’явилося багато, потрібно було думати про організацію свого кабінету.
Тут-то і запропонувала Марія, колега Павла, її кабінет, що простоював.
Марія займалася стрижками, але була не пунктуальна і недбала, тому клієнтську базу напрацювати так і не змогла. А кабінет залишився.
У своїй квартирі вона відгородила одну кімнату, зробила окремий вхід і тепер намагалася цю кімнату кому-небудь здати.
Павла кабінет влаштував. Нічого зайвого, є де розвернутися, ніхто не заважає, ванна кімната теж поруч.
Два роки батько успішно практикувався, а потім і зовсім пішов із роботи, щоб повністю зайнятися своєю справою.
До цього самого кабінету Зоя майже бігла.
І в під’їзд одразу зайшла, виходили мешканці і вона прошмигнула у відчинені двері. А тепер встала і стояла. Ноги на другий поверх не йшли. Гирі на них начепили.
Зоя видихнула кілька разів і зважилася. Раз уже прийшла, треба йти до кінця. Батько так учив.
Зоя, взагалі, більше до нього тяглася.
У матері вічно істерики: то не так, то не так, ледве що трапилося, одразу надривний голос, що переходить на крик.
А батько посміхнеться, вислухає, підкаже, та ще й так, щоб урок винесла з цієї ситуації, обійме, якщо потрібно, і все це спокійно.
Зоя підійшла до дверей у тамбурі – відчинено, зробила кілька кроків до двох дверей і завмерла перед одними з піднятою рукою, готова постукати.
Стукати не стала, притулилася, щоб послухати. Тиша. Нікого. Смикнула ручку, закрито.
Зоя подивилася на сусідні двері. Підійшла до них, постукала. Голоси за дверима явно давали зрозуміти, що вдома хтось є. Чекати Зоя не стала і постукала ще раз.
Двері несподівано відчинилися.
— Здрастуйте, – протараторила Зоя.
— Добрий вечір, – усміхнулася молода жінка в напівпрозорому коротенькому пеньюарі червоного кольору.
Зоя проковтнула слину і відкрила рота, щоб попросити вийти батька, але замість цього вказала на сусідні двері.
Через прозорі вставки в сусідній кімнаті було видно чоловічий силует.
— Крихітко, хто там? – молодий чоловік без футболки визирнув з-за тих самих дверей.
— Це на масаж, напевно, – відповіла Марія чоловікові і, повернувшись до дівчинки, додала, – Павло Андрійович уже пішов, телефонуйте йому.
Зоя нічого не відповіла, навіть не дослухала. Мати бачила у Марії зовсім не батька, вона бачила цього чоловіка.
Батько ні в чому не винен! Як же раділа Зоя, як било в усі дзвони її серце. Її татко! Він найкращий. А мама…
Вона знову була не права, як завжди. Істеричка.
Зоя летіла додому на крилах. Вона вирішила не чекати на автобус, а пішла пішки.
Проходячи тиху вуличку, краєм ока дівчинка звернула увагу на пару, що ховалася від чужих очей в арці. Чоловік тримав у своїх руках долоні супутниці і грів їх своїм диханням і поцілунками. Зоя різко зупинилася.
— Тату? Та-ту!
Чоловік повернувся на голос.
— Зоя?
Доньку він наздогнав швидко і міцно стиснув у своїх руках.
Зоя ридала.
— Як ти міг, зрадник! – вона стукала долоньками по його куртці. Рухи її ставали дедалі плавнішими, сили покидали, тоді дівчинка зупинилася.
— Мені шкода, що ти це побачила, вибач, люба. Мати не дає розлучення, а я не можу жити без Тані.
Невисока жінка в темно-синьому пуховику стояла віддалік. Вона трималася на відстані, не наважуючись підійти ближче.
— Твоя мати вважає, що ми зобов’язані зберегти сім’ю, поки ти не вступиш до вишу. Але ти доросла, ти маєш зрозуміти мене. Ще два роки без Тані я не зможу.
Зоя подивилася на жінку і відвернулася.
Тепер їй стали зрозумілі ці часті сльози і зриви матері.
Вона відмовлялася вірити, намагалася повернути батька будь-якими шляхами й утримати біля себе.
Такими чоловіками не розкидаються.
Батько виглядав зовсім розгублено і схвильовано. Зоя згадала, з якою ніжністю він тримав у своїх долонях руки цієї жінки і кивнула.
— Через мене не треба. Тепер ти підеш?
— Ми зможемо бачитися. У Тані є син, вона живе з ним і бабусею в маленькій квартирі, тому я не зможу запросити тебе жити з нами.
Але ти зможеш приходити до мене в будь-який час, завжди. Дорослі стосунки не завжди ідеальні, але навіть у розлученні батьків можна знайти плюси. Тетянко, йди до нас, я познайомлю тебе з дочкою, – махнув Павло.
Жінка підійшла і зніяковіло представилася.
— Вибач, що так вийшло, це було нерозумно з нашого боку як підлітки…
— Я проводжу Тетяну і повернуся додому. Або… хочеш, підемо з нами?
Зоя була здивована пропозицією, але кивнула. Дорогою розговорилися.
Тетяна виявилася спокійною і розважливою жінкою. Вона якось прийшла до батька на масаж, так вони й познайомилися.
А потім зрозуміли, що не можуть одне без одного.
Матері батько розповів усе одразу і запропонував розлучитися. Але мати відмовилася, стала знаходити все нові й нові причини.
На зворотному шляху додому Зоя довго розмовляла з батьком, вони домовилися зустрічатися частіше. Те, що вона не зможе його бачити щодня, бентежило найбільше.
Мати сиділа на кухні, де її залишила Зоя, коли втекла. Час немов зупинився на тому самому місці. Павло роззувся і пройшов до дружини.
— Зоя все знає, я познайомив її з Танею.
—Ах, із Танею. А мене ти не хочеш познайомити з Танею? – іронізуючи, висловилася мати і почала гриміти посудом у мийці. – Як ми будемо жити без тебе, ти подумав?
Який для дитини перед іспитами стрес ти взагалі собі уявляєш? Поманила спідниця і ти пішов за нею. А як же ми? На що ми будемо жити? На що Зойка вступатиме, ти подумав?
— Я працюю в цьому напрямку.
— Ах, працює він. Я б сказала, в якому напрямку ти працюєш, але не при дитині…
— Мамо! Я вже доросла. Я все розумію.
— Ні, донечко, не розумієш. Це йому буде добре, а нам буде погано.
— Нехай краще хоча б одній людині в нашій сім’ї буде добре, ніж усім погано, – Зоя стиснула кулаки й кинулася до себе в кімнату.
Вона грюкнула дверима, але навіть за зачиненими дверима було (розповідь спеціально для сайту – рідне слово)чути, як мати дорікала батькові, як вона звинувачувала його в усьому.
Вона просто не уявляла, як жити без чоловіка далі, не могла цього прийняти і змиритися.
Батьки розлучилися навесні. Тоді, коли Зої потрібно було складати іспити і вирішувати, йти в технікум чи переходити в десятий клас. І вона обрала друге.
Мати дедалі більше замикалася в собі й плакала ночами. Як і раніше, майже не розмовляла з донькою, все ще вважаючи її зрадницею, яка стала на бік батька.
Павло, переїхавши до Тетяни, теж тепер рідко виглядав щасливим, обличчя його було дедалі частіше задумливим, напруженим.
Зоя згадувала той самий момент, коли побачила їх із Тетяною в арці, і розуміла, що ці нові стосунки не принесли батькові тієї самої любові, якої він прагнув.
Труднощі наздогнали його і там. Дорослі стосунки виявилися не ідеальними, як і казав батько.
Все частіше Зоя згадувала своє дитинство, щасливе дитинство, безтурботне.
Поруч батько з матір’ю в радісних дорослих стосунках. І думала, що мати в чомусь мала рацію: продовжуючи ілюзію щастя, можна було хоча б свою дитину залишити щасливою якомога довше.
