Ми одружені 23 роки, діти є, два сини — 21 рік та 10 років. Рідних у мене нема, я з дитячого будинка.
Із самого початку стосунки з чоловіком були не дуже, це зараз розумію, але тоді здавалося, що все налагодиться. Коли з’явилася перша дитина, мені було 19 років.
Не було кому навіть підказати, що робити, як вкладати спати, чоловік мені допомагав, але я втомлювалася, почалися крики, сварки, розладналося інтимне життя, я перестала звертати увагу на чоловіка, він мені почав зраджувати і я дізналася, бо він захворів.
Розмовляли довго, піти, не пішла, не було куди, але й пробачити не змогла, так і жили, лаялися, мирилися, з’явилася друга дитина. Чоловік працював, я у декреті, у чоловіка з’явилися нові знайомі, риболовлі, дні народження друзів.
Він працював 5 днів на тиждень, вихідні проводив із друзями. Сім’ю він забезпечує, я теж удома не сиділа, але зарплата була меншою, тому якщо діти хворіли, вдома з ними я, виходило чоловік на відпочинок, а я зробити все по господарству.
Я спочатку намагалася пояснити чоловікові, що мені прикро, весь час удома, на друзів гроші є, а на відпочинок сім’ї нема, діти у дворі, я з каструлями, а чоловік на відпочинку тому, що сильно втомлюється.
Почалися сварки, взаємні докори, коли аргументи закінчувалися, починав ображати. Востаннє заступився старший син, сказав, щоб не смів руки піднімати.
Я ніколи не кому не скаржилася, терпіла, для мене сім’я була важлива, я все робила, щоб зберегти її, а півроку тому чоловік висловив, що я життя йому зіпсувала, дістала, що я істеричка, сказав, що хоче жити для себе, але не йде, шантажує, дорікає, що рідних не маю.
Мені здається, я його ненавиджу, але піти мені нема куди, роботи зараз у мене немає, залежу від нього. Містечко маленьке, влаштуватися на роботу нікуди навіть підлогу мити, чоловік 5 днів у відрядженні, приїжджає на вихідні та виносить мозок.
Психологів у нас немає, а нерви межі. Що робити не знаю.