— Мама моя ну просто нас з чоловіком дошкуляла. Як же, зять тепер є, допомагати повинен. І так навесні від городу відмазався тим, що відпустки не дали, та ми ще й не одружені, – розповідає Надя.
— У нас у селі адже як, – застерігала мама по телефону, – навесні та восени – усім світом. Всіма родичами картоплю і садять, і викопують. До сестри двоюрідної ціла команда приїхала: любо-дорого дивитися. За дві години впоралися.
Надія клану родичів не має. Мама, батько, старший брат у Києві. Тепер і вона у Києві. Заміжня. Розписалася вона із Женею на початку червня, тож наречений справді у весняних городньо-дачних радощах участі не брав. Та й сказав Наді відразу:
— Я суто міський житель, до землі та огородів потягу не відчуваю, заробляю добре, все куплю нам сам. Тож – копати, садити, возити – без мене, будь ласка.
Надя цю даність прийняла. Женя старша за неї на 8 років, йому трохи за 30, є своя квартира, в якій і живуть, є автомобіль і гарний дохід. І є мама, яка змиритися з тим, що не побачить зятя на сімейній плантації у позі огородника, не може.
— Ну мужик же, – вимовляє вона дочці, – сила є. Як батькам дружини не допомогти? А картоплю, мабуть, брати будете, не відмовитеся!
Говорити про те, що картоплю вони з Женею куплять – марно.
— Приклад старшого брата перед очима, – усміхається Надія, – брат у столиці давно, у його дружини була однокімнатна, продали, взяли в борг трикімнатну. У брата вже є двоє дітей, син і донька. І машина, яку йому допомагали наші батьки купити. І брат усе на зиму собі везе з села: і банки, і картоплю, і яблука. Мало того, батьки дещо продають, а гроші кудись? Синочку! А в нього борги!
— Дружина у другому декреті, – пояснює він, – жити важко.
— Я розумію, – каже Надя, – йому потрібно, ось він нехай і допомагає з городом. Я, коли в гуртожитку жила і була незаміжня, теж працювала не покладаючи рук та голови. Хоча возити багажниками, як братик, не могла, а в нього в машині місця для моєї картоплі все не було. А тепер що?
— Ігор не може, у нього діти хворіють, – написала мама в травні, – нехай зять майбутній приїде.
— Я Жені сказала, чесно. Отримала негативну відповідь і більше із цим питанням не починала. Так у серпні знову почалося, – веде далі молода дружина.
— Добре, – зморщившись як від зубного болю, сказав Женя тиждень тому. З’їздимо допоможемо, тим більше що тесть спину зірвав.
— От і добре, – заголосила мама, – Ігорьок із сім’єю теж приїде і все швиденько впораємося.
Приїхали у призначений день справді всі. Тільки Ігор із дружиною пробули на батьківському городі не більше півгодини.
— Нас дружбан мій на хрестини запросив, – пояснив Надії брат.
— Причепурилися і пішли, – обурюється Надя, – тато, ойкаючи, покрутився поруч і в будинок. І мама теж пішла: з дітьми Ігоря треба сидіти, доки батьки по гостях ходять.
— І що це? – Женя встромив лопату в землю, – Усьому світові, так? Мені ця картопля не здалася. Я поїхав, ти зі мною?
— Звичайно я чоловіка підтримала, – каже Надя, – справді, звали допомогти фактично братові, який узимку лопатиме це все, а ми працювати?
— Не братові, а нам, – розсердилася мама, – ну раз так вийшло, то теще він би міг допомогти? Ігор із другом давно не бачився, подумаєш, попрацював би твій Женя !
З молодою сім’єю тепер не спілкуються ні батьки, ні брат із дружиною.
— Ми білоручками вважаємося, – каже Надя, – а зять тепер гордець та ледар.
Ігор? Ігор у них добрий, він же мав право з другом побачитися.
Ні, не знаю, хто тепер картоплю там копав.
Хто їсть, той хай копає.
