— Мамо, ну ти що, справді не розумієш? Не можу я в такому вигляді на співбесіду йти! Це ж серйозна компанія, там люди в діловому ходять, а не як я! — Олеся з відчаєм вигорнула з шафи залишки свого нехитрого студентського гардероба й гепнулася на підлогу прямісінько в центр гори розкиданих речей.
— Жодної нормальної блузки, самі футболки та джинси! Мамо, ну скажи, я якась неправильна?
Мати Олесі, пані Наталя, легенько підштовхнула доньку, змушуючи її піднятися з килима, і тихенько хмикнула:
— А хто тобі, дитино моя, заважав щось новеньке та пристойне собі придивитися, перш ніж те резюме розсилати?
— Та я ж гадки не мала, що вони так швидко відгукнуться! — заголосила дівчина, схопившись за голову. — Не такий вже я скарб, щоб мене на роботу ось так, з першого разу, кликати!
Цей емоційний зойк не на жарт налякав мирно спляче під столом худеньке створіння, яке лише через непорозуміння інколи називали собакою.
Створіння звалося Бусею, воно панічно сахалося від власної тіні, але при цьому відрізнялося якоюсь дикою, нестримною лютістю, коли справа стосувалася захисту її хазяйок.
Варто було комусь чужому наблизитися на відстань, яку Буся вважала небезпечною, як здіймався такий верескливий, пронизливий гавкіт, що від нього закладало вуха.
Будь-який кривдник волів чимшвидше накивати п’ятами, аніж з’ясовувати стосунки з цією кишеньковою захисницею.
Бусю Олеся колись знайшла в місцевому притулку, куди заявилася з подружками, палаючи юнацьким максималізмом і бажанням «рятувати бідних тваринок».
Але тваринки її благородних поривів, м’яко кажучи, не оцінили. У перший же день руки дівчини були нещадно подряпані котами, до яких вона надто наполегливо лізла з обіймами.
А присісти вона взагалі не могла: якийсь дуже «добрий» пес, якого покинув господар, не зрозумів Олесиного бажання поніжитися і добряче хапнув її за м’яке місце.
Звісно, все це сталося лише тому, що вперта дівчина вирішила пропустити повз вуха всі настанови власниці притулку. Вона ж бо завжди краще знала, що і як треба робити!
Після того, як Олесю завезли в травмпункт і обробили рани, вона, на превеликий подив усіх, повернулася назад.
— Ви тільки не сваріться! Я вже зрозуміла, що волонтерка з мене ніяка, — винувато шмигнула вона носом. — Усім я не допоможу. Але комусь одному — зможу! Я там у вас собачку бачила. Таку страшненьку, на тонких ніжках і з кривими зубками. Її ж ніхто ніколи не забере. А я заберу!
— Просто так не віддам, — суворо примружилася власниця. — Перевірятиму, як тій Бусі у вас живеться!
— Та будь ласка, хоч щодня приходьте!
— Ти сама живеш?
— З мамою.
— А якщо мама проти буде?
— Не буде. Вона мене любить і довіряє.
— Ну-ну, побачимо…
І Олеся не збрехала. Наталя й справді обожнювала доньку. Любила настільки, що дозволяла майже все, свято вірячи, що так виховується самостійна і вольова особистість.
Щоправда, часом це прагнення виховати вільну людину оберталося абсолютно непередбачуваними наслідками.
— Олесю, ти якого біса машину в дядька Миколи потягнула?! — хапалася за серце мати.
— Я не потягнула! Я позичила на час! Малий Юрчик ногу іржавим цвяхом пропоров, а сусідки вдома не було! Нікому ж було про дитину подбати!
— Дитино, ти сама ще дитина!
— Хай так! А якби зараження крові пішло?!
— Можна ж було «швидку» викликати! Дядько Микола нам ключі від квартири залишив квіти поливати, а не для того, щоб ти його майном розпоряджалася!
— Так від квартири, мам! Я в квартиру й не заходила! А те, що на в’язці ще й ключ від його старенького авто теліпався — то я ж не винна! Мені треба було Юрчика рятувати!
— Покарана. До кінця літа будеш грядки в бабусі на дачі полоти, а не по двору гасати!
— Ма-а-ам!
— Без «мам»! Це тобі не іграшки. Тобі лише тринадцять! Прав у тебе немає. А значить, і за кермо сідати зась! Забула, що тато тобі казав?!
— Пам’ятаю, — Олеся насупилася, розуміючи, що аргументи вичерпано. — «Твої помилки — твоя відповідальність. Натвориш лиха — сама й розсьорбуватимеш».
— От саме так!
Батька дівчина послухатися б точно не посміла. Це ж він її нишком учив водити десь за містом на пустирях, добродушно підсміюючись над переляканою дружиною:
— Ну чого ти бідкаєшся, Наталко? Чим раніше вона навчиться впевнено кермувати, тим безпечніше їй потім буде на дорогах.
— Та вона ж мала ще зовсім!
— Які мала? Дванадцять уже! Он яка вимахала, до педалей вільно дістає. Та й реакцією Бог не обділив. Вся в мене!
— Ой, не починай! Досить нам і одного екстремала в родині!
— Хто знає, хто знає… Може, доня моїм шляхом піде?
Наталя лише хапалася за голову, а мала Олеся радісно підтакувала батькові. Та доля, як то часто буває, мала на них свої, значно гірші плани.
Перед самісіньким Новим роком, за два місяці до тринадцятиріччя Олесі, батько повертався зі зйомок додому. Хлопчину, що раптово вискочив на засніжену дорогу з-за автобуса, він помітив надто пізно.
Лише доведені до автоматизму навички водія-професіонала допомогли йому різко вивернути кермо. Він уникнув удару, відвів важку автівку від зупинки, де мерзли школярі, і дивом оминув пішохідний перехід із мамочками та візочками.
Але бетонний стовп, який прийняв на себе весь удар, виявився занадто міцним…
Батька Олесі не зміг врятувати вже ніхто.
Ті різдвяні свята стали найтемнішим часом у ще такому короткому житті дівчинки. Вона вперше гостро, до фізичного болю відчула: у світі є речі, які вже ніяк не виправити.
Наталя плакала днями і ночами. Вона просто відмовлялася жити в реальності, де більше не було її коханого чоловіка.
А Олеся безцільно сновигала квартирою, мов примара, не знаючи, як зарадити мамі та бабусі, що приїхала з села на підмогу.
Бабуся годинами стояла біля плити, ліплячи вареники чи виварюючи борщі, аби хоч якось зайняти руки і сховати сльози, але внучку з кухні гнала:
— Іди, дитино, йди звідси, нема чого тобі тут крутитися. Ще поріжешся, не дай Боже…
І лише сусідка, тітка Ніна — жінка бойова і прямолінійна, — побачивши, як мала тихо ридає на килимку біля маминих дверей, навела лад одним махом.
— Ви що, подуріли тут усі?! — рвучко відчинила вона двері до Наталиної спальні. — Дитина чим винна?! Ану вставай, Наталко! Годі себе жаліти! На доньку б краще подивилася!
Ти чоловіка втратила, а вона — рідного батька! І не дивись на мене так! Я діло кажу. Чоловік твій Олеську більше за життя любив! А ти на неї навіть не глянеш. Дівча сльози по кутках ковтає, від страху не знає, куди себе подіти, а ти своє горе плекаєш!
— Що ти таке кажеш, Ніно… — тихо заплакала Наталя.
— Що бачу, те й кажу! Ти мене знаєш, брехати не буду. І матір свою додому відправляй! У тебе що, рук немає своїй дитині гарячого наварити? Піднімайся! — Ніна присіла на край ліжка й міцно обійняла подругу, витираючи їй сльози.
— Час, Налочко, час… За ним у домовину не ляжеш. Він би тебе сам з того світу прогнав, якби побачив, що ти його пташеня напризволяще кинула. Вставай!
Той вечір став переломним.
Ніна була єдиною, хто не просто співчував, а витягнув Наталю з тієї чорної прірви. Вже наступного дня бабуся поїхала додому, а Наталя, тричі порізавши пальці, таки начистила картоплі на вечерю.
— Нічого… — шепотіла вона, клеячи черговий пластир. — Ми впораємося, Лесю. Обов’язково впораємося. Тато б так хотів…
І вони справлялися. Тяжко, зі скрипом, але поверталися до життя.
Олеся ходила до школи, непогано малювала, бренькала на батьковій гітарі. І з усіх сил намагалася тримати маму «в тонусі».
— Лесю, що це таке?! — якось втратила дар мови Наталя, побачивши на порозі худу, як тріска, Бусю, яка з переляку шкірила криві зуби.
— Це тобі подарунок, мам! Ти ж колись казала, що хотіла б собачку? От! Будеш з нею вечорами гуляти. Подивись, яка вона мила! Тепер тобі точно не буде коли сумувати.
Наталя обережно взяла з рук доньки песика, який раптом принишк, і важко зітхнула:
— Вовкодав… Господи, і звідки в цьому тільці стільки гавкоту?
Буся, хоч слів і не зрозуміла, зате миттю вловила м’яку інтонацію. Вона тихенько пискнула і притислася всім своїм тремтячим єством до теплих Наталиних долонь.
Усім своїм виглядом вона показувала: готова бути хоч грізним вовкодавом, хоч мишею — аби лише її любили і не вертали назад у клітку.
А ніхто й не збирався.
Відтоді Наталя щовечора вигулювала Бусю в сусідньому сквері, сміючись разом із сусідами над цим кумедним створінням на павучих лапках, що так міцно закріпилося в їхніх серцях.
А Олеся?
Олеся вчилася і відчайдушно шукала свій шлях.
Батькові друзі їх не забували. Підтримували, брали Олесю то на знімальні майданчики, то на якісь заходи. До повноліття дівчина вже впевнено водила не лише авто, а й мотоцикл, вміла фехтувати і навіть непогано пірнала з аквалангом.
Знімалася в масовках, бачила всю ту магію зсередини. Але чи ставати на батьків шлях — сумнівалася.
— Мам, що мені робити?
— А як я тобі, доню, скажу? Якщо я за тебе все вирішу, то це буде моє життя, а не твоє. Ані я, ані тато цього б не хотіли.
— Я просто не хочу, щоб ти за мене постійно хвилювалася.
— Ой, дитино, це останнє, про що тобі треба думати. Я хвилюватимуся завжди! Навіть якщо ти будеш сидіти біля моєї спідниці цілодобово.
— Чому?
— Бо мами так влаштовані. Нам природою закладено бути генераторами тривоги. Хвилюватися за дитину — це нормально! Інша справа, що з цим робити.
Хтось замотує дитя у ковдру і не дає дихнути, думаючи, що так вбереже. Але від долі не втечеш… Я це надто добре засвоїла. Проте й ризикувати тобою не дозволю. Запасних дітей у мене немає!
— Важко тобі зі мною? — ластилася Олеся.
— А сама як гадаєш?
— Важко…
— Добре, що хоч розумієш. Вибір завжди робити страшно. Особливо, коли обираєш справу на все життя. Чого б тобі самій хотілося?
— Та не знаю… І кіно люблю, і малювати вмію. Але ж розумію, що це все на хліб не намажеш. Професія потрібна нормальна.
— От і прекрасно. Давай думати, до чого душа лежить, і на що в нас грошей вистачить.
— Це як?
— А так, що навряд чи ми в нашому місті зможемо це реалізувати.
— Ого!
— От тобі й ого. Доведеться в Київ їхати. А це і житло, і харчі… Треба все добре зважити.
— Ти маєш рацію, мам. Я подумаю.
Наталя почала шукати можливості. Взяла ще один підробіток, найняла репетиторів. Вступати Олеся вирішила до столиці.
— Підтримаємо, не бійся! — казали батькові знайомі. — Він би хотів, щоб ти стала крутим профі.
— Буду майстринею зі спецефектів та гриму! — заявила дівчина.
— Ого, оце діло! Робота пекельна, спеціалістів мало. Впораєшся?
— Спробую.
— Молодець. Без зайвих понтів. З тебе буде людина.
Перші два роки в Києві пішли на те, щоб притертися до столичного ритму. А далі пішло як по маслу. Олеся підробляла візажисткою — вміла з будь-якої замученої дівчини зробити писану красуню-наречену.
А на молодіжних фестивалях їй взагалі ціни не було! Черга записувалася за пів року. Згодом почали кликати і на знімальні майданчики.
Висока, струнка, з короткою зухвалою стрижкою і в незмінних кедах, вона гасала Києвом, мріючи лише про одне — забрати до себе маму.
Їй до болю не вистачало Наталиної спокійної мудрості, верескливого гавкоту Бусі і того родинного тепла.
Можливість з’їхатися з’явилася, коли відійшла у засвіти бабуся. Вона залишила їм хату в селі, пай та старенький гараж. Усе це продали, і якраз вистачило на скромну двокімнатну квартиру на околиці Києва.
Квартира благала про ремонт, але жінки не сумували: потихеньку клеїли шпалери і раділи, що нарешті разом.
І от, коли Олеся вже встигла попрацювати на невеликій студії, їй прийшло запрошення від величезної кінокомпанії.
Саме тому вона зараз і металася по кімнаті, розкидаючи свої улюблені джинси.
— Ох, горе ти моє! — Наталя зі сміхом витягла з-під доньки футболку з якимось кумедним принтом. — Слухай, краса ж яка! Тобі треба свою лінію одягу запускати, озолотимося!
— Мам! Ну не до жартів! — Олеся витягла єдину «святкову» блузку і з відразою жбурнула її на ліжко. — Суцільні рюші! З бабусиної скрині дістала!
— Бабусю не чіпай, хай з Богом спочиває! — прицмокнула Наталя, підхоплюючи на руки перелякану Бусю. — Вона, до речі, тебе зараз і врятує.
— Як?! — Олеся вже ледь не плакала.
Наталя загадково посміхнулася, вийшла до своєї кімнати і за мить повернулася. Олеся аж ахнула.
У руках матері був ідеальний, строгий, білосніжний брючний костюм. Класика, яка не старіє.
— Мам, що це? — чомусь пошепки запитала донька.
— Моє весільне вбрання. Я в ньому за твого тата заміж виходила.
— А я думала, в тебе сукня пишна була… — дівчина благоговійно торкнулася цупкої тканини.
— Та де там. У нас же й фотографій з того дня не залишилося, загубилися при переїздах. Я так плакала тоді! Ми ж розписувалися просто, без застілля.
— А чому?
— Ой, молоді були, зелені. Заяву подали, а з графіком не вгадали. Татові треба було терміново на зйомки в експедицію їхати. От і вийшло: РАЦС, штампи — і бігом на потяг! А там уже з групою святкували. Медовий місяць теж був — ворогу не побажаєш.
— Це як?
— Тато твій у перші ж дні ногу зламав. І я, як вірна дружина, за ним доглядала. Оце так пригода була! — Наталя світло усміхнулася своїм спогадам. — Але в нас тоді було літо, море, стиглі персики і… безмежне щастя. Що ще треба? З тієї поїздки ми, до речі, тебе привезли. Тож костюм цей — щасливий. Ану міряй!
І піджак, і брюки сіли на Олесю так, ніби шилися на замовлення.
— Диво якесь! Наче твоя мірка!
— А до чого тут бабуся? — Олеся крутилася перед дзеркалом.
— А до того, що це вона мені його пошила. І туфлі знайшла. Я ж підборів зроду не носила, а на весілля вирішила — треба! Шукала прості білі «човники», а тоді ж мода була на всякі стрази та блискітки.
— Знайшли?
— Бабуся знайшла майстра. Зняла з мене мірку і замовила в знайомого шевця. Дивись!
Туфельки у старій коробці були неймовірні. Олеся взула праву ніжку і раптом розреготалася:
— Не вийде з мене Попелюшки, мам…
— А що таке?
— Великі! У нас же розмір різний! — дівчина засмучено дивилася в дзеркало. Туфлі пасували до костюма просто ідеально.
— Ой, знайшла проблему! — розсміялася Наталя. — Це ти, дитино, в часи тотального дефіциту не жила! Зараз усе зробимо.
Дивлячись, як мама професійними рухами напихає в носаки туфель звичайну медичну вату, Олеся реготала до сліз.
— Чого смієшся? У туфлі — то ще пів біди! А ти знаєш, який ефект оця сама вата дає, якщо її в ліфчик покласти?! О-о-о! Усьому вас, молодь, учити треба! — Наталя простягнула туфлі доньці. — Ану, давай!
— Як на мене шиті!
— Носи на щастя, доню…
Ту роботу Олеся, звісно ж, отримала.
І фільм, над яким вона працюватиме з давнім батьковим другом, вийде на екрани і стане справжнім хітом. Вона відкриє собі двері у велике кіно вже не як чиясь асистентка, а як визнана майстриня своєї справи.
Але найголовніше станеться саме на тому знімальному майданчику — там вона зустріне свою долю. І заміж виходитиме в тому самому білому костюмі і в маминих туфельках із ватою.
Так само, як колись батьки, вона розпишеться з коханим напередодні великих зйомок. А потім побіжить на потяг, міцно розцілувавши на вокзалі маму і стареньку Бусю.
Собачка, на диво, поводитиметься дуже тихо. А коли потяг поїде, Буся важко, по-людськи зітхне і злиже теплу сльозинку з Наталиної щоки.
— Не буду я плакати, Бусю… Не буду! Права ти, — прошепоче жінка. — Радіти треба. У нашої дівчинки все добре.
Від редакції:
Ось таку зворушливу історію надіслала нам одна з наших читачок, а ми лише дбайливо підготували її для вас. Життя часто переплітає радості й втрати в один химерний візерунок, але мамина любов і її віра завжди залишаються найсильнішим оберегом.
А які речі з маминого минулого гріють душу чи приносять удачу вам?
