Їй було дуже соромно. І ще й незручно, якось аж винною себе відчувала. Так хотілося, щоб та Іра з третього поверху вже нарешті з’їхала звідси. Хоча, звичайно, було і відчуття радості.
Почуття змішалися в один клубок, що її душив. Дівчина не могла дати собі ради, тому сльози лилися рікою, і вона розтирала очі тоненькою хустиною.
У коридорі почувся гамір. То мама Наді відчинила двері й впустила гостю. Спершу розмовляли тихо, а потім голоси стали гучнішими. І ось нарешті Надя почула:
— …Та як не знала? Все вона знала! Бачила ж, що моя Іра з тим хлопцем гуляє. Так ні ж… Відбила! Що за дівка? Ще й школи не закінчила, а вже така…
— А ти що, прийшла розбиратися? Хай вони самі між собою все вирішують! І годі кричати! Моя теж через це переживає. Ну, так вийшло! Що тепер? Тим більше, ви з Ірою вже в кінці тижня переїжджаєте. А цей хлопець у сусідньому будинку живе. Думаєш, буде до Іри на другий кінець міста їздити?
— Ірка ридає, встати з ліжка не може вже третій день. Я не знаю, що робити. Готова на все, аби моя дитина була щасливою… Гаразд! Я по скотч прийшла. Маєш? Мені треба коробку запакувати, мій закінчився, а до магазину далеко!
Поки мама шукала скотч, Надя визирнула зі своєї кімнати. Хоч і страшно було, але дівчина вирішила, що треба поставити нахабну гостю на місце.
— Тітко Маріє, він сам вибрав. Його ніхто не відбивав. Чи треба було з-під палки з Ірою зустрічатися? — Надя міцно стиснула хустинку в руці. — Звісно, я розумію, що вийшло негарно. Але ми з Ірою й не були подругами. І я теж переживаю… Плачу…
— Переживаєш? Сумуєш? Та ти й не знаєш, що таке справжній смуток, дівчинко! — Марія аж хихикнула, оглядаючи заплакану Надю.
Марія з Ірою переїхали в інший район, і життя пішло своїм плином. От тільки Надя, що думала, ніби знайшла кохання на все життя, помилилася. Хлопець уже за місяць переметнувся до іншої.
Надя знову плакала, тепер сльози стали її звичними супутниками. Через постійні переживання дівчина почала відставати в навчанні. Вона ледь-ледь закінчила школу і змогла вступити до місцевого технікуму.
Там справи теж ішли не дуже добре. Професія їй була нецікавою. Подружитися ні з ким не змогла. А хлопці, які раніше завжди звертали увагу на гарну дівчину, тепер перестали її помічати.
Чи то обличчя від сліз набрякло, чи просто вона перестала сяяти, як раніше.
— Ой, мамо, — Надя відмахувалася, коли заходила розмова про особисте життя, — та й не треба мені ніхто. Я зараз іншими справами захоплена.
— Якими? Навчаєшся абияк, сидиш удома. Вийшла б хоч прогулятися, розвіятися. З дівчатами кудись сходила.
Надя стискала кулаки. З якими дівчатами? Ніхто з нею не хотів спілкуватися. Шкільні подруги роз’їхалися. А однокурсницям було нецікаво, та й соромно ходити з вічно заплаканою Надею.
Життя дівчину образило. Вона перестала довіряти людям. Адже виходило завжди так, що її підставляли, робили крайньою або просто глузували. Але Надя навчилася жити з цим.
Її серце стало твердим, наче глина, що її обпікало гаряче полум’я. Тепер дівчина сама уникала знайомств і спілкування. Їй було простіше замкнутися в кімнаті, відгородившись від усього світу.
Надя виросла, але звички в неї залишилися юнацькі. Перед сном вона поливала подушку сльозами й просила когось, щоб життя в неї налагодилося.
Але натомість бідна дівчина отримувала лише нові випробування.
До тридцяти років у неї було два кредити, розбита машина і металева пластина в нозі. Жила вона зі старенькою матір’ю, яка не полишала спроб прилаштувати доньку.
Тому в їхньому домі постійно з’являлися молоді чоловіки. Це були сини маминих подруг або колег. Але вони швидко тікали, побачивши Надю.
Вона ж і косметикою не користувалася, бо навіщо, якщо сльози постійно течуть і туш розмазується.
Одного разу Надя по роботі опинилася в незнайомому районі й довго блукала в пошуках потрібної компанії. Телефон, звісно, ніхто зі співробітників не брав, тому жінці залишалося лише просити допомоги в перехожих.
— Пробачте, не знаєте, де тут організація «Альянс»? — Надя підійшла до жінки, яка порпалася в сумці.
Та підняла голову й аж зойкнула. Надя теж ахнула. Перед нею стояла тітка Марія.
— Здрастуй, Надю. Знаю. Покажу. Ходімо. Мені в той самий бік. А що, ти так довго шукала, що навіть плакала? — Марія гірко всміхнулася, дивлячись на набряклі очі Наді.
Та мовчала, стиснувши зуби. А Марія раптом розридалася. Цілком зненацька, голосно і дуже жалібно.
— Пробач мені, Надю, — жінка повалилася на коліна, — пробач! Гріх такий взяла на душу. Все життя розплачуватимусь.
— Господи! Встаньте! — Надя ледве дотягнула ридаючу жінку до лавки.
— Це ж я винна. Я тебе зіпсувала. Наврочила тобі. Тому й сльози ллєш. Пам’ятаєш той день, коли я до вас зайшла перед від’їздом? За скотчем. Поки твоя мати його шукала, ти до мене з кімнати вийшла. Пам’ятаєш? З хустинкою ти була, якою сльози витирала. Впустила її випадково, а я підібрала.
А потім наговорила, щоб сльози й сум тебе переслідували. І тільки якщо спалити хустинку, все погане припиниться. Хотіла, щоб ти відчула на собі печаль, щоб зрозуміла, як це. Ти мою дочку образила. А мені лють і гнів очі закрили.
Надя здивовано підняла брови. Вона й уявити не могла, що таке можливо.
Але, мабуть, саме це й сталося. Адже хороше і щасливе життя припинилося після останнього візиту тітки Марії.
— Ну… Гаразд. Пробачаю. Спаліть хустинку й усе. Або мені віддайте, я спалю, — глухо сказала Надя, яка звикла не показувати емоцій чужим.
— Не можу. Вона тепер у могилі. Разом із дочкою моєю спочиває, — знову заридала Марія. — Її немає вже майже десять років. Не знаю, чи зітліла твоя хустинка, але дістати її ніяк не можна. Будеш до кінця життя в печалі жити. Як і я.
— Зачекайте, а що сталося? Як це сталося? — у Наді швидко забилося серце. Вона зрозуміла, що й справді приречена.
— Аварія. Ірочка після всієї цієї історії з тобою і тим хлопцем покотилася по похилій. Зв’язалася з одним, потім з іншим. Пропадала, тікала з дому. Потім поверталася. Відлежувалася. Говорила, що їй так нудно жити.
Говорила, що давить усе. Потім знову йшла. У машині вдвох із хлопцем їхала…
Вони обоє прийняли щось. Врізалися… Обох немає. А я тоді навіть уявити не могла, що це моя провина могла бути. Думала, от яка Надя… До чого вона мою дочку довела…
Тебе винною у всьому вважала. Не пішла б з тим хлопцем гуляти, все в Іри по-іншому було б. Я тебе ненавиділа. Хотіла ще помститися. Тому й поклала твою хустинку Ірі в домовину.
Щоб вона твою печаль охороняла і не давала зняти. Я не розуміла тоді, що це покарання за вроки до мене через дочку прийшло. Потім уже, через роки, усвідомила. Але виправити нічого не можу. Просити прощення можу. Пробач, Надю.
Тільки чи пробачиш?
Надя піднялася.
Сльози текли по її щоках, але вона не помічала. Життя й до цього було зруйноване, але залишалася надія. Тепер і цього немає. Забрали все.
— То тебе до «Альянсу» провести? — тихо прошепотіла Марія, — йти поруч не хочеш, то просто йди за мною.
Жінка піднялася й пішла вперед. Надя за нею. Вона зависла в думках і не розуміла, як тепер бути. Невдовзі Марія зупинилася.
— Тобі в той бік, — вказала вона рукою, — там магазинчик буде, а праворуч ця компанія. А я до Ірочки піду.
Тільки зараз Надя помітила, що вони стоять біля входу на кладовище.
— Зачекайте! Я з вами. Все одно запізнилася вже, — Надя рішуче взяла Марію під руку. Вона не знала, що робитиме далі, але вірила, що так треба.
Поки Марія прибирала сухі квіти й тихенько розповідала доньці щось своє, Надя сиділа й дивилася на фотографію Іри. Вона раптом зрозуміла, що просити щасливого життя в когось було безглуздо.
Адже та сама хустинка охороняється душею Іри. І вона ніколи не буде спалена.
«Пробач, Іро. Я була маленькою і дурною. Я знала, що він тобі подобається. Але спеціально відбила його. Не говоритиму, що вже досить настраждалася. Не тобі про це слухати.
Я попросити хочу. Ні, не щасливого життя. Його в мене не буде вже. Замов за мене словечко. Нехай заберуть і мене. Я втомилася. Мені важко. А сама боюся. Про це лише прошу».
Надя встала й, не попрощавшись із тіткою Марією, пішла на вихід. Як завжди, по щоках текли сльози. Як завжди, Надя схилила голову, щоб ніхто їх не помітив.
Як і вона не помітила машину, що вискочила з-за повороту…
У білій кімнаті була лише Надя. Вона загорнута в білу тканину, наче в саван. Страшно. Трохи прохолодно. Жінка поворухнула рукою і виплуталася з тканини.
— Я давно тебе пробачила. Я давно щаслива тут. Тож будь і ти щасливою, але там. І за мене, і за себе.
Надя побачила перед собою ледь помітну жіночу фігуру. У руках у неї була тоненька хустинка. Раптом яскравий спалах. Помаранчевий вогонь зметнувся над хустинкою і тут же поглинув її.
Ще один яскравий спалах. Біль. Спекотно. Чужі голоси…
— Жива! — лікар схилився над Надею і посміхнувся, — в очі мені дивиться. Чуєте мене? Моргніть! Чудово! Щаслива ви, після такого зіткнення зазвичай не повертаються! Одужаєте тепер швидко.
І все налагодиться, Надю.
***
Ця історія прийшла до нас від однієї читачки, яка трохи її прикрасила, а ми вже ділимося з вами. Пам’ятайте, що найважчі гріхи — ті, що ми не пробачаємо самі собі, бо не можна бути щасливим, коли серце зачерствіло від образи.
Чи доводилося вам коли-небудь просити прощення за давні помилки?
