— Ой, дівчата, не знаю, як я взагалі з нею спільну мову знайду! — Оксана важко зітхнула і вдячно кивнула Світлані, яка простягала їй скибочку лимона. — Дякую, Світланко! Але боюсь, що тут такий слабенький напій не допоможе — тут треба щось міцніше для нервів!
— Та облиш ти! Подумаєш — свекруха! Не ти перша, не ти остання, — заспокоювала подругу Світлана. — І я, і Ірка теж трусилися, коли заміж виходили. І нічого! Живі-здорові. Не такий страшний вовк, як його малюють. Що там з твоєю не так? Тьху на тебе, вона ж тобі ще навіть не свекруха!
— Ще два дні свободи! Усього два, дівчатка! — Оксана зовсім зажурилася. — Я так чекала на це весілля, а тепер уже нічого не хочу, хоч плач.
— Оце так поворот! — Світлана штурхнула в бік Ірину, яка почала була дрімати. — Ірко! Прокидайся! Тут у людини життєва криза, потрібен «мозковий штурм»!
— Навіщо? — потягнулася Ірина, щаслива вже тим, що її близнята не скачуть на її бідній голові, а мирно сопуть у ліжечках під наглядом бабусі.
Зі своєю свекрухою Іра давно перестала боротися. Якось воно не виходить сваритися, коли чоловік вічно на службі, а вдома двоє малих «шибеників» дошкільного віку.
— Оксанка в істериці! — вигукнула Світлана.
— Треба полікувати? — сонно запитала Ірина.
— Не допоможе! Треба вживати заходів другого порядку! — Світлана була налаштована рішуче.
— Та хоч десятого! — розсміялася Ірина. — Що ти вже там вигадала? Оксано, ти ж свою майбутню родину бачила рівно два рази. А вже такі висновки! Ну невже вона настільки противна жінка?
— Не знаю… — процідила Оксана.
— Так, ти мені тут воду не каламуть! — фиркнула Світлана. — Краще вжити превентивних заходів, ніж потім сльози ковтати! Хіба я не права?
— Ой, не знаю! Твої «заходи» мені ледь сім’ї не коштували, забула? — згадала Ірина. — Ти, звісно, у нас психолог із дипломом, але іноді твої поради… як би це м’якше сказати… не в той степ! Світланко, вгамуйся! А ти, Оксано, спокійніше на все реагуй. Я теж зі своєю свекрухою гризлася. А тепер що? Кращої помічниці у мене немає!
— Була б твоя мама жива — ти б до неї з усіма питаннями бігала! — бовкнула Світлана і тут же ляснула себе долонею по губах. — Все! Дівчата, мені на сьогодні досить! Я вже нісенітниці верзу. Іруся, прости!
— Проїхали, — Ірина на хвилинку відвернулася, змахнувши непрохану сльозу.
Маму вона втратила нещодавно і відчайдушно сумувала за тією, що була їй не просто матір’ю, а найкращою подругою.
— До речі, матуся завжди казала, що спочатку треба миром. А сваритися — діло нехитре і дурне. Тим паче з родичами!
— Твоя мама була наймудрішою жінкою у світі! — Світлана обійняла подругу. — А хто сказав, що ми будемо сваритися? Ми будемо відстоювати свої права та кордони!
— А їх хтось уже порушував? — засміялася Ірина, але Світлана її вже не чула. У неї в голові вже народився план «порятунку» подруги від монстра під кодовою назвою «свекруха звичайна».
Тим часом «монстр» навіть не здогадувався, що проти нього готують заколот. Поки Оксана з подругами проводила дівич-вечір, Тамара Сергіївна, мати нареченого, тримала в тонусі флористів, які доставили в ресторан не ті букети.
— Ви що собі думаєте?! Як я потім перед дівчинкою виправдовуватимуся? Це ж такий день! — наполягала Тамара Сергіївна. — Оксана хотіла білі троянди! А ви привезли… рожеві? Та ще й такого дивного відтінку! Що це за «стегно переляканої німфи»?! Ні-ні! Це не підходить!
— Тамарочко, заспокойся! — чоловік Тамари Сергіївни, Олексій Петрович, ледь стримував сміх, дивлячись, як дружина грізною фурією гасає по залу. — Тобі мітлу видати?
— Навіщо? — здивувалася жінка, пригальмувавши на мить.
— Ти ж на підборах! Ніжки втомляться літати!
— Олексію, любий, ти що, згадав Святе Письмо? — з усмішкою запитала вона.
— У якому сенсі? Ти про дружин, яких треба берегти, як крихку посудину?
— Ні, я про те, що людина, звісно, безсмертна за своєю суттю, — мило посміхнулася чоловікові Тамара. — Але тіло її тлінне, а дні скороминущі… Натяк зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів! Мовчу! — реготав Олексій.
Квіти замінили, обручки забрали, подарунок невістці підготували. А невістка… невістка продовжувала скаржитися.
— Жити будемо у батьків, дівчата! Уявляєте, яке жахіття?!
— Ти ж казала, що це тимчасово, — знизала плечима Ірина. — Поки ремонт у своїй квартирі не закінчите. До того ж у батьків твого Сашка п’ятикімнатна квартира. Та там заблукати можна! Ви навіть бачитися не будете!
— Та яка різниця! Мені й дня там вистачить, щоб з розуму зійти!
— Слухай, ну чого ти страждаєш? Хочеш, щоб тебе взагалі не чіпали? — хитро мружилася Світлана.
— Хочу!
— Тоді слухай пораду дипломованого психолога: двері у свою кімнату відчиняй на будь-який стукіт тільки в нижній білизні, зрозуміла?
— Ох, Світланко, ну ти й підступна! — розхохоталася Ірина. — Що за дитячий садок?!
— Це працює! Оксано — спробуй! Тут усі засоби згодяться…
Весілля пройшло ідеально. Тамара Сергіївна шулікою вилася над офіціантами, щоб гості були задоволені. Оксана її старань не помітила — їй було не до того. Подарунок — розкішні сережки — прийняла, але шепнула подругам:
— Вона з глузду з’їхала! Ви подивіться на ці діаманти! У таких тільки в палац ходити!
Медовий місяць в готелі пролетів як одна мить. Повернувшись до батьківської оселі, Оксана згадала про «план Світлани». Вирішила: треба кувати залізо, поки гаряче!
Коли Тамара Сергіївна перед вечерею постукала у двері молодих, щоб покликати їх до столу, вона побачила Оксану в напівпрозорому халатику. Але… навіть оком не змигнула. Оглянула невістку спокійним поглядом, ніжно всміхнулася і проспівала:
— Вечеря на столі! Ми на вас чекаємо.
Оксана відчула себе якось ніяково, але позицій не здавала. Номер із халатиком вона повторювала цілий тиждень, поки свекруха не вручила їй конверт.
— Що це? — Оксана витягла нарядну листівку.
— Сертифікат, — Тамара Сергіївна вперше за тиждень посміхнулася широко. — Я помітила, Оксаночко, що у тебе всього один комплект такої гарної білизни. А це не діло! У жінки має бути багато всяких таких штучок. Власниця салону — моя подруга. Ліміту на покупки у тебе немає. Вибирай усе, що душа забажає.
— Ви… — Оксана втратила дар мови.
— Ой, не дякуй! Я це і для Сашка також роблю. Чоловікам корисно дивитися на красиве! — і свекруха легкою ходою пішла на кухню.
Подруги на чергових посиденьках були в захваті.
— Геній! Просто геній! — вигукнула Ірина. — Світланко, і де тут твоє «злодійство»? Оксані просто пощастило!
— Не поспішайте! Переходимо до наступної стадії! — не вгамовувалася Світлана. — Потрібно трохи потоптатися на її території! Перевіримо її на адекватність: що їй дорожче — сім’я чи речі? Розіб’ємо її улюблену вазу!
— У неї немає вази. У неї є мамин сервіз, — зітхнула Оксана. — Сашко казав, що він страшенно дорогий і цінний.
Нагода випала на ювілей Олексія Петровича. Святкували вдома.
— Оксаночко, неси ці тарілки на стіл. А я зараз качку дістану, — попросила свекруха. Дзень! Одна тарілка розлетілася на друзки. Тамара Сергіївна прибігла зі столової.
— Я ненавмисно… — пробурмотіла Оксана.
— Та я так і зрозуміла, — свекруха присіла збирати осколки. — Родинна порцеляна… Вона ще моїй прабабусі належала. Бачиш клеймо? Шкода… Я думала його тобі передати у спадок. Але раз він тобі не подобається — віддам племінниці.
Ввечері Оксана зазирнула в інтернет, побачила ціну на таку тарілку і ахнула.
А Сашко розповів, як його бабуся під час пожежі першою винесла з вогню маленьку Тамару, а другою — коробку з цим сервізом, забувши про чоловіка.
— Як це?! — розсміялася Оксана.
— А ось так! Вирішила, що дідусь не маленький, сам вибереться. Вони прожили разом пів століття і пішли з життя майже в один день…
Після цього Оксана вирішила більше не випробовувати долю. Та й Тамара Сергіївна була надто зайнята: керувала клінікою, займалася благодійністю, а на дозвіллі пішла вчитися танцювати танго.
Усе змінилося, коли в Оксани зʼявилися синочки-погодки. Свекруха душі в них не чула. Сама возила на гуртки, забирала зі школи, сиділа з ними під час застуд.
— Дівчата, я іноді не відчуваю себе матір’ю! — бідкалася Оксана подругам. — Тамара все робить сама! А якби у мене була машина… я б хоч зі школи їх забирала!
— А ти хоч раз казала про це чоловікові? — запитала Світлана.
— Він сміється! Каже, що у мами стаж водіння тридцять років, їй безпечніше довірити дітей.
Але повернувшись додому, Оксана побачила біля під’їзду нову іномарку.
— Що це? — здивувалася вона.
— Буде тепер на чому хлопців на тренування возити! — переможно сказав Сашко.
Оксану накрило хвилею образи: невже він купив машину матері, а не їй? Злі сльози вже підступили до очей, але Тамара Сергіївна знову проявила вищий пілотаж мудрості.
— Сашко, забирай малих і йдіть вечеряти! А ми тут пошепчемося. По-дівчачому. Коли чоловік пішов, свекруха поклала в долоню Оксани ключ.
— Що це? — прошепотіла невістка.
— Ключ від твоєї машини. Це я купила. Тобі. — Пора дорослішати, дівчинко. Думаєш, я не розумію, як тобі хочеться бути з дітьми? Я сама колись була на твоєму місці. Отямилася лише тоді, коли Сашко почав няню мамою називати. — Тоді я кинула все. Продала першу клініку. І ніколи не шкодувала. Зараз дітям просто потрібна мама. Нехай це буде пара зайвих годин, які ти проведеш за кермом, а вони поруч — це теж багато.
— Чому ви це робите? — Оксана витерла носа.
— Бо я теж колись була молодою. Теж воювала зі свекрухою… Бо так прийнято. А потім гірко плакала, коли її не стало. Вона навчила мене любити сина і не слухати нікого, коли хочеться просто обійняти дитину. — Я дуже шкодую, що говорила з нею так мало…
— А мені розкажете? — Оксана усміхнулася і помахала рукою синам у вікні.
— Обов’язково!
— А сервіз мені свій довірите? Ви ж його нікому не віддали?
— Звісно, ні! Чекала, поки ти підростеш! — засміялася Тамара Сергіївна.
Цю зворушливу історію надіслала нам пані Оксана, яка колись теж вірила, що свекруха — це ворог за визначенням. Життєва мудрість вчить: «Мир будується не силою, а розумом», і часто той, кого ми найбільше боїмося, може стати нашою найнадійнішою опорою.
А як ви вважаєте — чи варто «перевіряти» родичів на міцність, чи краще відразу довіритися серцю? Чи були у вашому житті випадки, коли свекруха ставала ближчою за рідну матір?
