Після серцевого нападу батько прожив п’ять років. Він майже одужав — мова повернулася, права рука і нога набули рухливості. Хіба що хода змінилася — стала трохи враскачку, як у старих моряків, хоча батько не те що у флоті не служив, а й на морі ніколи не був.
Паличку в руки і вперед. Ходив він багато, ледь хвороба відступила, піднявся з ліжка і почав збиратися на вулицю. Я, пам’ятаю, спробував його зупинити.
— Ні, — відповів він, — піду. Що я тут колодою валяюся. Ще місяць, і зовсім не встану.
Спершу я супроводжував його в прогулянках, потім перестав. Пересувався батько нехай і повільно, але впевнено. Ходив у своїх справах — купити газет у кіоску, хліба і цигарок. Вони стали моїм кошмаром. Батько, незважаючи на заборони лікарів, категорично відмовився кидати шкідливу звичку.
Чадив, треба сказати, нещадно. Ще й купував найдешевші. Скільки не привозив я йому із закордонних відряджень дорогих. Він усе складав у нижню шухляду шафи.
Дякував, звісно, з цікавістю розглядав витіюваті написи на яскравих блоках, примовляючи «мабуть, хороші», і туди ж — у шафу. Незабаром ящик переповнився, і я визнав свою сутичку програною.
Єдиний подарунок, якому батько зрадів щиро і майже по-дитячому, була кепка. Тепер таких кепок не шиють. Раніше їх називали восьмиклинками. У нього, звісно, така була — стара, заслужена: без неї батько з дому не виходив.
Чи варто говорити, що на п’ятому десятку свого існування кепка являла собою видовище не найестетичніше. Однак усі мої спроби знайти заміну натикалися на рішучі протести.
Я розводив руками, а батько, начепивши реліквію, що розповзалася по швах, вирушав до кіоску. І тут я побачив у магазині нову восьмиклинку!
Ні, не в Києві. Це було в Копенгагені — у самому центрі, у досить дорогому (власне, інших там і немає) магазині. На ті гроші, що коштувала ця восьмиклінка, можна було скупити половину кепок Копенгагена, але я все одно в неї вчепився. З аеропорту зателефонував батькові:
— Привітай мене, купив тобі восьмиклинку. Справжню! Тільки спробуй не вдягнути.
— Вітаю, — хмикнув він. — Де купив, у Копенгагені? Багато твої данці розуміються на восьмиклинках…
Однак, отримавши подарунок, старий просяяв. Він довго перебирав кепку в руках, роздивлявся кожен шов, перевірив, чи надійно пришита кнопочка на маківці, зрештою, резюмував:
— Оце річ. Я був несправедливий до данців. Ні, чудова річ. У мого діда, прадіда твого — Григорія, така була — пам’ятаю, я йому тоді дуже заздрив.
Батько поставив на голову закордонний подарунок і навіть подивився на себе в дзеркало, хоча ніколи раніше цього не робив (він навіть голився на дотик, ходячи коридором). Задовольнившись тим, який вигляд має в обновці, старий вирушив «у справах» — за хлібом, газетами, і цигарками.
Одного разу, як зараз пам’ятаю — у суботу, — батько зателефонував мені на мобільний. Я працював, дзвінок був вельми недоречним, але я, зрозуміло, відповів.
Ба більше переполошився: батько дзвонив мені рідко. Голос його був спокійний, але все ж я відчув, що він чимось схвильований.
— Що сталося, тату?
— Нічого не сталося. Просто хочу просити тебе про одну послугу. Ти ж сьогодні до мене заїдеш?
— Я завтра збирався. А що за послуга? Щось термінове?
— Так, дрібниця. Можна навіть сказати — дивацтво, що, погодься, у моєму віці, цілком припустимо. Привези мені іноземних тих.
— Слава Богу! Ти взявся за розум… Звичайно, привезу. Тільки завтра. Давай завтра. Я сьогодні допізна.
— Так, — зам’явся батько, — можна, звичайно, і завтра, але краще сьогодні. Приїжджай сьогодні. У будь-який час. Ти ж знаєш — я пізно лягаю спати.
Я, пам’ятаю, навіть образився. Ось же старечий егоїзм — повна шафа тих пачок, а йому інші подавай, причому саме зараз.
— Гаразд, сьогодні приїду. Годині об одинадцятій. Яких тобі?
— Не пам’ятаю точно назви… Французькі. Я одного разу в молодості прлбував. Синя пачка. Там шолом ще такий намальований із крильцями. Хороші — міцні.
— Зрозумів, про що ти. Привезу. Тобі блок?
— Ні, куди мені блок — пачку купи. Мені так — спробувати…
На тому наша розмова й закінчилася. Батька я застав в одязі вельми урочистому — вихідний костюм, біла сорочка, краватка, начищені до блиску черевики, що стирчали язиками на набряклих ступнях. Він сидів за столом. Ліворуч від батька лежала копенгагенська восьмиклинка. Повний антураж.
— Привіт, — кивнув він, — сідай. — Сигарети привіз?
— Привіз. Що лікарі скажуть?
— А нічого вони не скажуть.
— Тримай, — я поклав на скатертину синю пачку з крилатим шоломом.
Батько тут же її відкоркував, підніс до носа, вдихнув:
— Вони. Точно вони. Ти знаєш, я все життя палю, лише одного разу ось ці пробував. Мати тебе коли народжувала, я на ґанку приймального тупцював.
Мені нянечка пообіцяла повідомити, як там і що, коли, значить, вирішиться. Я й залишився. А як інакше? Телефону-то в нас тоді не було.
Ось шастав по морозу туди-сюди. Усе викурив. Схопився — немає цигарок. Крамнички всі зачинені. Дивлюся таксист стоїть, я до нього. Пояснив, мовляв, дружина народжує такі справи. Він мене пригостив іноземною.
А тут нянечка у вікно махає: ти народився. Три вісімсот, п’ятдесят чотири. Богатир. І так добре мені було. Радісно так. І дуже смачною мені вона мені здалася. От хочу спробувати — чи справді смачна.
— Ну, то пробуй.
Батько акуратно дістав цигарку, знову її понюхав і так само акуратно сунув назад у пачку.
— Потім…
— Ну, ти даєш, — обурився я, — у ночі мчу до тебе, а терміновості, виходить, ніякої немає. Ти, до речі, чого вбрався?
— Так… — усміхнувся він, — захотілося раптом… Ти знаєш, я ось чого…
Він замовк, немов не міг підібрати слова або не наважувався щось сказати, потім усе ж таки впорався із собою:
— Я тобі ніколи не говорив. По-чоловічому тебе виховувати намагався, а чоловіки слів таких не кажуть. Я дуже люблю тебе, Сергію… Дякую, що приїхав.
— Я теж люблю тебе, тату…
Сказав я це, звісно, щиро, але якось хотілося скоріше додому спати. Батько провів мене до дверей. Ми обійнялися, і я поїхав, а вночі його не стало.
Так і сидів у костюмі за столом: ліворуч — восьмиклинка, праворуч — французька пачка. Незайману пачку і кепку я забрав собі на пам’ять.
Минуло роки три… Жодного дня не було, щоб я батька не згадував. Але от дивно — жодного разу він уві сні мені не бачився.
Не дуже я в усі ці речі вірю, але став перебирати в пам’яті свої слова і вчинки — чи не образив я чимось старого наостанок. Нарешті, він прийшов. Так, саме прийшов. Напередодні річниці своєї смерті — під самий ранок.
Та й чи сон це був? У всякому разі, я чітко чув, як за стіною у сусідів вовтузяться робітники, які другий тиждень поспіль роблять ремонт. Батько відчинив двері і ступив у кімнату.
Він був у тому ж костюмі, краватці і в штиблетах, у яких я його бачив востаннє. Увійшов і без будь-якого привітання видав:
«Ти сигарет із шоломом крилатим на пачці не брав? Сьогодні схопився, а їх немає. Вирішив усе ж таки спробувати».
Я не встиг відповісти — за стіною загуркотів перфоратор. Хотілося піти накричати на робітників, проте час законний — дев’ята ранку, нічого не пред’явиш.
Чортихаючись, я встав і нашвидку одягнувся. Погляд сам собою впав на синю пачку з крилатим шоломом, що лежала на краю книжкової полиці над ліжком.
Зазвичай я до сніданку не курю, а тут захотілося. Дуже захотілося, причому саме тих — батьківських. Барабанний дріб перфоратора за стіною не давав зосередитися, обміркувати сон.
Я начепив плащ і спустився у двір. Влаштувавшись на краю пісочниці, дістав синю пачку. Ось вона, сигарета, яку старий так і не наважився викурити — навіть вм’ятинки від пальців на фільтрі залишилися.
Я клацнув запальничкою і затягнувся. Відчути смаку не встиг — мене оглушило. Навіть не оглушило: невідома сила стиснула тіло — того й гляди очі на землю випадуть. Отямився кроках за десять від пісочниці, засипаний осколками цегли, бетону, скла.
Підняв голову — на рівні мого третього поверху зяяла діра, що викидала в небо клуби чорного диму. Усі події, що розгорталися далі в нашому дворі, показували по телевізору.
Спершу приїхали правоохоронці, потім рятівники. Тих, хто перебував у будинку, терміново евакуювали. Півдня ми провели у школі по сусідству.
Після обіду дозволили на п’ять хвилин сходити додому — забрати речі першої потреби. Я не піднімався — від моєї і від сусідської квартири, у якій тривав ремонт, нічого не залишилося. Через ремонт усе й сталося — робітники зачепили буром перфоратора газову трубу: іскра, вибух, шестеро людей не вижило…
Телебачення знімало наш будинок всіх подробицях — у мене навіть інтерв’ю брали. Я потім його записав. Ось я, очманілий, кажу, ось сусіди стривожені, дільничний наш руками махає, двірник, зробивши розумне обличчя, у кадр лізе. І хтось сидить на краю пісочниці.
Хто — не видно, натовп загороджує. Видно лише згорблену спину. Я кілька разів переглядав, потім хлопці з телебачення кадри ці мені збільшили.
Все одно обличчя не розгледіти — немов ховається людина. Але ось що точно видно, так це кепку, таку саму, як в батька, що лежить на пофарбованій дошці, і поверх неї — синя пачка.
Я вже говорив, що в ці штуки не дуже вірю, але тут готовий заприсягтися — це та сама кепка, що я купив батькові в Копенгагені. Можете мені не вірити, але це так.
А пачки з крилатим шоломом я потім у дворі не знайшов. Може, двірники разом зі сміттям змели, але я все ж думаю, що це він її забрав.
