— Сама до неї підеш? Ой, яка ж ти жаліслива! Подивіться на неї! За вітчима-нелюда проситимеш? Він же тебе за коси тягав, з хати виганяв, а ти… Настуню, ну де ж твій розум? Та від нього зараз користі більше! — сусідка, тітка Ганна, аж руками сплеснула, киваючи на великого чорного пса, що жалібно скавучав під ґанком.
— Чуєте, як він плаче? Не можна його так лишати, — тихо, але твердо мовила дівчина.
— Ага! Не можна! Це тобі матінка твоя сказала? — сусідка, вже йдучи геть, кивнула на двері хати, звідки саме вийшла Настунина мати.
Забився той пес під ґанок ще вчора ввечері, після того як зчепився зі старою знахаркою, що жила під лісом. Ту бабу в селі всі знали й десятою дорогою обходили.
Вона, звісно, помагала тим, хто вже геть зневірився, але задарма нічого не робила, і вдачу мала круту. У ліс до неї без потреби не потикалися. А як вона в селі з’являлася, то люди швидше хвіртки замикали.
Але вітчим Настуні, хильнувши зайвого, хоробрий став. Поперся просто до старої, коли та йшла вулицею.
— Ану, пішла звідси! Чого тобі тут треба? — загорлав він на всю вулицю. — Людей чесних пантеличити будеш? Геть! Бо зараз як візьму ломаку!
— Не по твою душу прийшла, — прошипіла стара, блиснувши очима з-під хустки. — Зійди з дороги, чоловіче, бо гірше буде.
Вітчим такої відсічі не чекав. Схопив лопату, що стояла під парканом, і з криком кинувся на жінку. Та спокійно виставила руку вперед і тихо, ледь чутно, прошепотіла:
— Розгавкався, розкричався, наче той пес ланцюговий. На людей кидаєшся, тож і місце тобі на цепу. Чорним псом тобі тепер землю топтати…
Відьма тупнула ногою, і з-під її постолів здійнялася курява. Вона миттю оповила її і вітчима Настуні густою хмарою. А як пил осів, усі сусіди, що повизирали з вікон, отетеріли: стоїть стара, а поруч — великий чорний пес.
Відьма пішла собі, не озираючись, а пес, задерши морду, так жалісно завив, що аж мороз поза шкірою пішов, і дременув під ґанок свого ж будинку. І ніхто його звідти виманити не міг: ані рідні діти, ані падчерка Настуня, ані дружина.
— Іди до неї! До відьми йди! — репетувала мати, руки в боки вперши. — Чи хочеш, щоб я тебе віником з двору вимела, непутяща? Бачила, що вона з ним зробила? Це все через тебе! Я поки пранням займалася, тебе за старшу лишила. Не могла батька в хату загнати? Бачила ж, що він хмільний, не при собі! Ой, лишенько, як же ми тепер жити будемо? Ой, біда…
— Він мені не батько, — ледь чутно пролепетала Настуня, опустивши очі.
— Замовкни! — гримнула мати. — Іди до відьми і все виправляй. І щоб не верталася, поки вона його назад у людину не перетворить!
Жінка кинула дівчині стару хустку:
— На, щоб не змерзла! А хліба в дорогу не дам. Протягнеш якось! Або в людей чужих попросиш. Ти ж у нас добренька, тобі такі ж і трапляються!
Мати штурхнула доньку в плече і пішла в хату, грюкнувши дверима. А Настуня, зітхнувши, подалася до лісу. Страшно їй було, аж серце тьохкало. Але вітчима, хай який був, а все ж таки шкода. Що ж це за напасть така: живеш людиною, а потім в одну мить звіром стаєш.
«Так, права мати, — думала дівчина, витираючи сльозу. — Мушу йти. Я по-доброму до баби звернуся. Може, змилується».
Коли вже сутінки впали на землю, Настуня все ще брела лісом. Над головою дзвеніли комарі, і від того було не так моторошно. Ніби малі охоронці вели її, не лишали саму в біді.
— Чи не до мене часом поспішаєш? — пролунав раптом скрипучий голос за спиною.
— Ой! — скрикнула Настуня і обернулася. — До вас, бабусю… Благаю, простіть його, поверніть людську подобу…
Дівчина не втрималася і гірко заплакала. Від жалю до вітчима, від втоми, від голоду, що скручував живіт, і від страху перед невідомим.
— Добренька… Дуже вже ти добренька, — пробурмотіла стара, пильно вдивляючись у дівоче обличчя.
Баба взяла Настуню під руку і повела стежкою. Невдовзі між деревами замаячила хатинка. Відьма, яку звали баба Явдоха, нагодувала гостю, дозволила переночувати, але від прохань дівчини та її сліз лише відмахувалася, наче від настирливих мух.
— Я вам служитиму. У вас залишуся, скільки скажете, — благала Настуня. — Все робитиму: і води наношу, і дрова порубаю, і в хаті приберу. Тільки, будь ласка, розчаклуйте вітчима. Ніяк нам без нього! Нас же шестеро в хаті. Мати, я і ще четверо малечі. Хто за них заступиться? Хто на ноги поставить? Пропадемо без чоловічих рук!
— Добренька! Занадто добренька! Таких я давно не стрічала. Особлива ти, видно, дівка. Собою жертвуєш заради пса того? — відьма вляглася на лаву і вкрилася овечою шкурою. — Спати лягай. Ранок вечора мудріший.
Настуня встала ще до схід сонця. Сивий туман обіймав верхівки сосен, а роса важкими діамантами висіла на траві й листі. Дівчина вийшла з хатини, вмилася тією чистою росою, а потім, схопивши відро, побігла на плескіт річки по воду. Баба Явдоха, спостерігаючи за нею з віконця, лише хмурилася й щось шепотіла собі під ніс.
Після скромного сніданку стара нарешті здалася.
— Гаразд. Розчаклую твого вітчима. Але виконаєш одне моє прохання. Підеш зараз у сусіднє село. На роздоріжжі ліворуч повернеш, а далі — вздовж річки. До вечора маєш дійти. Побачиш там рибалок. Усі гуртом будуть, а один хлопець — осторонь. От до нього і йди. Скажи, що баба його чекає. Що дуже сподівається ще раз онука, Івана, побачити.
Баба Явдоха легенько стиснула долоню Настуні, і та відчула дивне тепло, що розлилося по тілу.
— Отак за руку його візьмеш, — продовжувала стара, — і скажеш, що бабуся тепло передала, воно його скрізь зігріє… Умовляй його, щоб до мене прийшов. Ти ж добренька, тобі відмовити важко… От тоді я й розчаклую вітчима твого, і ти вільна будеш. А не прийде онук до мене — то залишишся тут, щоб пес знову людиною став. Обіцяєш?
— Обіцяю!
Настуня вийшла до рибалок, коли сонце вже сідало за обрій. Як і казала стара, один молодий хлопець тримався осторонь від гурту. Він якось непевно стояв на ногах, увесь час похитувався. Біля нього крутився малий хлопчисько — допомагав зі снастями і щось весело щебетав.
— Доброго здоров’я, — Настуня підійшла ближче. — А мені Іван потрібен. Маю для нього вісточку від бабусі, що в лісі живе…
— Бабусі, що в лісі живе? — перекривив хлопець, насупивши брови. — Відьма вона! Злюка стара!
— Ну що ж ти так… — дівчина опустила очі.
— А ти, я дивлюся, добра душа! За неї заступаєшся, ще й послання якесь принесла… Ну, кажи вже. Я Іван, — хлопець не втримав рівноваги і ледь не впав, але малий підхопив його під лікоть.
— З ногами в Івана біда. Тяжко йому. От я й помагаю! — пояснив хлопчисько.
— Бабуся веліла передати, що дуже сумує і чекає на тебе. Хотіла б ще хоч раз на онука поглянути. Просить навідати її, — Настуня обережно взяла руку Івана у свою. — Ось, бабуся тобі тепло передала. Воно тебе завжди зігріє. Приходь до неї.
Іван мовчки кліпав очима, заворожений сміливістю та лагідністю Настуні.
Потім ніби отямився, труснув головою і прошипів крізь зуби:
— Ага! Вже побіг! Тільки от ноги навіть не ходять як слід… — він зціпив зуби від болю. — А ти звідки прийшла? Де дім твій?.. Ільку, веди її до нас додому. Матері скажи, що дівчина в нас заночує. Я тут закінчу і скоро прийду.
— Іванко — хлопець золотий. Жалко його, серце крається. Бачила, як він ходить? Це баба-відьма зробила, рідна кров! — шепотіла господиня, поки ватага дітлахів гасала двором. — Він до нас став із лісу виходити років десять тому, ще підлітком. Тинявся селом, комусь паркан поправить, комусь води принесе… І якось до нас прибився.
У нас тоді з чоловіком саме лелека первістка приніс. Я з немовлям, чоловік на роботі. Допомога була ой як потрібна. А баба його, значить, проти була, щоб він до людей ходив. Зачарувала хлопця!
Сказала: ходити не зможеш, до людей дійти не вийде. У нього замість ніг — ратиці! Уявляєш? Рідному онуку — ратиці наколдувала… Він у сльозах приповз до нас. Каже: «Камінням забийте, не можу таким жити…».
Ой, у мене серце стислося. Він же дитина зовсім був. За що йому така кара? У себе залишили. Як син нам став. Ну й що, що ратиці? Зате душа світла. А він і звик уже, навчився жити з таким лихом. Але я його все одно жалію. Ти ж сама така, Настуню, добра! За вітчима просила, ще й відьмине прохання виконала. А тепер за незнайомим хлопцем плачеш!
— Не виконала, — зітхнула Настуня, ковтаючи сльози. Їй було нестерпно шкода, що такий гарний і добрий Іван змушений по землі ратицями ступати. — Іван до баби не піде, я за нього в неї залишуся. А що мені? Додому не пустять, якщо вітчим псом лишиться. А так хоч у відьми буду. Який-не-який, а дах над головою.
— Добренька ти, Настуню. Свята душа. Може, Бог дасть, і все якось уладнається…
Вранці дівчина подякувала господарям і рушила назад до лісу. Іван провів її до річки.
— Поки не пізно, схаменися. Не йди до відьми. Тут залишайся, — Іван опустив очі, не сміючи дивитися на неї.
— Обіцяла я. Не можу інакше. Прощавай, Іване… Я в бабусі попрошу, щоб вона тобі ноги людські повернула. Я ж добра, — сумно всміхнулася дівчина, — а таким, кажуть, важко відмовити.
Настуня повернулася до лісової хатини. І вже наступного дня почала потроху натякати бабі Явдосі, щоб та розчаклувала онука. Не просила прямо, а просто зітхала часом і мрійливо казала:
— Ех, якби ж то Іванко знову ходити нормально почав… Як би він танцював гарно! А якщо не вміє, то я б його навчила… От би Іванко пробігся лугом, вітер в обличчя відчув…
Відьма лише відмахувалася, бурчала щось, але слухала.
Прожили вони так кілька місяців. Ночі ставали довшими, дні коротшими, насувалися холоди. Вранці трава вкривалася тонкою крижаною скоринкою.
Настуня дуже любила виходити в цей час надвір, щоб послухати, як хрустить під ногами перший морозець.
Якось дівчина збирала хмиз недалеко від хати, коли за спиною почула впевнені, швидкі кроки. Настуня рвучко обернулася. Перед нею стояв Іван.
Він широко всміхався і навіть підстрибнув, показуючи, як вправно це в нього виходить. Настуня зойкнула від радості, схопила хлопця за руку і потягла до хати.
— Я одразу за тобою зібрався йти! — швидко, плутаючись у словах, пояснював хлопець, ледве встигаючи за дівчиною. — А мене мої не пускають. Кажуть: не дійдеш, буреломи, яри… Впадеш — шию звернеш. Я тікав — вони наздоганяли. А зі мною ніхто в дорогу йти не хотів. Бабу мою всі бояться.
— Бабусю, спасибі вам! — Настуня залетіла в хатину і кинулася обіймати стару. — Повернули Іванкові ноги! Дивіться, онук ваш прийшов!
Відьма довго розмовляла з хлопцем надворі. Настуня, пораючись біля печі, зрідка позирала у віконце. Про що ж вони говорять?
Стара плаче, пояснює щось, руками розводить. Іван спершу похмуро мовчав, відвертався, а потім раптом розсміявся і міцно обійняв бабцю. Дівчина всміхнулася, а потім серце стиснув легкий смуток.
Іван же не залишиться, повернеться в село…
Нарешті вони зайшли до хати. Іван підійшов до Настуні, ніжно взяв її руки у свої і зазирнув у вічі:
— Настуню, підеш зі мною? Я тепер як усі, я нормальний. Усе робити зможу, гори зверну. В образу тебе нікому не дам, захищатиму завжди. Підеш за мене?
Лише після весілля Настуня дізналася правду.
Бабі Явдосі десять років тому було видіння. Жорстоке, тяжке випробування випало на долю її онука. І пророцтво казало: коли він змириться і навчиться жити навіть із таким тягарем, не озлобившись, тоді до нього прийде особлива дівчина.
Добра, щира, самовіддана — така, яких у світі майже не лишилося. Тільки тоді чари спадуть, і онук буде по-справжньому щасливим, і ту дівчину щасливою зробить.
Так воно й сталося.
Ось таку історію переказують старі люди. Хтось скаже — казка, а хтось замислиться. Бо ж хіба не правда, що щира доброта здатна розтопити навіть найчерствіше серце і здолати будь-які перешкоди, навіть чаклунські?
А вам, любі читачі, траплялися в житті люди, чия безкорислива доброта змінювала все навколо, коли, здавалося б, надії вже не було?
