— Не смій їх запрошувати! Чуєш? За жодних обставин!
— Та це ж твій день народження. Тридцять п’ять років — серйозна дата.
— Плювати. Я їх бачити не хочу.
— Стасе, ну скільки можна? Десять років минуло.
— І ще десять пройде. І двадцять. Їх для мене не існує взагалі.
Ярина сіла поруч, взяла його руку. Гаряча, напружена. Як завжди, коли мова заходила про батьків.
— Ярослав дзвонив. Запитував, чи можна прийти.
— Ярик — так. Сам. Без них.
— Він сказав, що мама плаче. Хоче тебе побачити.
— Нехай плаче. Де вона була, коли мене з дому вигнали? Коли я ночував у друзів по черзі?
Стара історія. Ярина знала її напам’ять. Другий курс університету, складна сесія, відрахування. Батько — полковник у відставці, людина жорстких принципів. «Ганьбиш родину — забирайся геть». І Стас забрався. В нікуди.
— Ти ж вибрався. Закінчив інший виш, роботу знайшов.
— Сам. Без них. А Ярикові потім квартиру купили. І машину. Улюбленчик.
— Не злися на брата. Він не винен.
— Я не злюся. Але батьків на порозі не хочу бачити.
Ярина зітхнула. Безкорисна розмова. Як завжди.
Увечері вона мила посуд, думала про своє. Про маму, яку не бачила три роки перед тим як її не стало. Образилася тоді на черговий запій, періодичне підняття рук, на приниження. Поїхала в інше місто, номер змінила.
А потім подзвонила тітка. Мама померла. Печінка. Сама, в лікарняній палаті.
Досі ночами сниться. Мамин голос: «Яринко, прости мене». А вона слухавку кидала.
— Про що замислилася? — Стас обійняв ззаду.
— Про маму.
— Знову себе гризеш?
— Не можу перестати. Треба було приїхати. Хоча б попрощатися.
— Вона била тебе, Ярино. Пропивала твою стипендію.
— Але вона була хвора. Адже це хвороба.
— І що? Це виправдання?
— Ні. Але… я ж могла пробачити. А тепер пізно.
Стас розвернув її до себе.
— Не муч себе. Ти зробила те, що могла. Врятувала себе.
— А душу загубила.
— Дурниці. У тебе найсвітліша душа, що я знаю.
Поцілував у чоло. Ярина притулилася до нього. Він не розумів. Не знав, як це — жити з провиною.
День народження вирішили святкувати вдома. Чоловік п’ятнадцять — близькі друзі, колеги, Ярослав з дружиною.
Зранку Ярина крутилася на кухні. Салати, гаряче, торт замовили. Стас допомагав — різав овочі, накривав на стіл.
— Ярик точно сам прийде? — запитав між іншим.
— Обіцяв.
— Добре.
Десь о сьомій почали збиратися гості. Ярослав з’явився о пів на восьму. За ним у двері протиснулися двоє.
Батько — сивий, прямий як палиця, у строгому костюмі. Мати — маленька, в сукні з квіточками, з коробкою в руках.
Стас застиг з пляшкою в руках.
— Що це означає?
— Стасику, синку… — мати ступила вперед.
— Я вас не запрошував.
— Ми самі прийшли, — батько говорив жорстко. — Маємо право.
— Жодних прав ви не маєте! Ярославе, якого біса?
— Брате, ну не жени. Вони батьки.
— Мені плювати! Забирайтеся!
Гості завмерли. Хто з келихом, хто з тарілкою.
— Стасе, не треба, — Ярина торкнулася його руки.
— Ні, треба! — він вирвався. — Десять років ви мене не знали! Весілля моє ігнорували! Онука не визнаєте! А тепер явилися?
— Ми хотіли привітати, — мати протягнула коробку. — З днем народження.
— Засуньте свої вітання! Мені від вас нічого не треба!
— Станіславе, припини істерику! — гаркнув батько. — Поводься як чоловік!
— Як ви мене вчили? Вигнати з дому того, хто спіткнувся?
— Ти ганьбив родину!
— Я був студентом! Звичайним студентом, який не склав сесію!
— Через пиятики і дівчат!
— І що? Це привід вигнати сина на вулицю?
Мати заплакала. Батько побагровів.
— Ми дали тобі урок!
— Ви зламали мені життя! Якби не Ярина, не друзі — де б я був?
— Не перебільшуй. Вижив же.
— Без вас вижив! І проживу!
Ярослав спробував встати між ними.
— Так давайте заспокоїмося. Гості ж…
— Нехай ідуть! — Стас розвернувся до дверей. — Геть! Обоє!
Батько випрямився ще більше.
— Що ж. Тепер я точно знаю, що прийняв правильне рішення. Усе наше майно дістанеться Ярославу. Усе до копійки. А ти — нуль. Порожнє місце.
— Та мені плювати на ваші гроші!
— Побачимо, як заспіваєш, коли ми помремо.
— Скатертиною дорога!
Батьки пішли. Мати схлипувала, батько йшов, карбуючи крок. Ярослав побіг слідом, щось говорив, умовляв.
У кімнаті повисла тиша.
— Вибачте, — сказав Стас гостям. — Сімейні розбірки.
— Та годі, буває, — хтось спробував розрядити обстановку.
Але свято було зіпсоване. Гості швидко розійшлися. Залишився тільки Ярослав — повернувся блідий, засмучений.
— Навіщо ти їх привів? — втомлено запитав Стас.
— Думав, помиритеся. Мама так просила.
— Проси скільки хочеш. Мені все одно.
— Брате, це ж неправильно. Вони старі вже.
— І що? Старість — індульгенція?
— Батько сказав про заповіт серйозно. Тобі нічого не залишить.
— І слава Богу. Не потрібні мені їхні подачки.
Ярослав пішов. Ярина мовчки прибирала зі столу. Стас сів на диван, уткнувся обличчям у долоні.
— Я правильно зробив?
— Не знаю. Але розумію тебе.
— Вони навіть не вибачилися. Прийшли як ні в чому не бувало.
— Гордість не дозволяє.
— А моя гордість? Мені можна було розтоптати?
Ярина сіла поруч, обійняла.
— Не можна. Але іноді… іноді краще пробачити. Поки не пізно.
— Як твоя мама?
— Так.
— Це інше, Ярино. Твоя мама була хвора. А мої — просто жорстокі люди.
— Можливо. А може, просто не вміють любити інакше.
Минуло три роки. Звичайний ранок, Стас збирався на роботу. Телефон — Ярослав.
— Брате, тато в лікарні. Інсульт.
Всередині щось обірвалося.
— Серйозно?
— Лікарі кажуть… кажуть, може не вибратися.
— Зрозуміло.
— Ти приїдеш?
— Не знаю.
— Стасе, він батько. Хоч би що було.
Поклав слухавку. Ярина дивилася запитально.
— Батько помирає.
— Поїдь.
— Навіщо? Він мене знати не хоче.
— А ти? Ти хочеш, щоб він пішов ось так?
Стас мовчав. Згадував дитинство. Батько вчить кататися на велосипеді. Риболовля на озері. Перший клас — величезний портфель і татова рука.
Коли все зламалося? Коли батько із захисника перетворився на тирана?
— Поїдь, — повторила Ярина. — Потім буде пізно.
Лікарня. Запах ліків і смерті. Мама сиділа в коридорі — маленька, сива, розгублена.
Побачила Стаса — схопилася.
— Стасику! Ти приїхав!
Обійняла. Він стояв як стовп, не відповідаючи.
— Як тато?
— Погано. Лікарі… лікарі не обнадіюють.
— Можна до нього?
— Він без свідомості. Але кажуть, чує.
Палата реанімації. Батько на ліжку — трубки, крапельниці, монітори. Не грізний полковник, а помираючий старий.
Стас сів поруч. Взяв суху руку — легка, як пташка.
— Тату, це я. Стас.
Тиша. Лише писк моніторів.
— Я… я хочу сказати. Злився на тебе. Довго злився. За те, що ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, вигнав. За байдужість. За любов до Ярика, а не до мене.
Рука в його долоні здригнулася. Чи здалося?
— Але знаєш що? Я прощаю. Чуєш? Прощаю тебе. За все.
Очі батька прочинилися. Каламутні, але дивляться. Впізнав.
— Тату?
Губи заворушилися. Стас нахилився.
— Прос… прости…
Одне слово. Ледь чутне. Але Стас почув.
— Я пробачив, тату. Все добре.
Батько знову заплющив очі. Але тепер обличчя було спокійним.
Стас сидів, тримав його за руку. Говорив — про роботу, про сім’ю, про онука, якого дід так і не побачив.
Батько пішовуночі. Тихо, уві сні. Мама сказала — чекав. Чекав прощення.
Після похорону Стас з Яриною сиділи вдома. Пили чай, мовчали.
— Як ти? — запитала вона.
— Дивно. Думав, буду зловтішатися. А всередині… порожньо.
— Ти правильно зробив. Що приїхав.
— Знаєш, він сказав «прости». Перший раз у житті.
— Гордість зламалася перед смертю.
— Так. І моя теж.
Ярина підняла голову.
— Ярино, пробач себе. За маму. Вона б не хотіла, щоб ти мучилася.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що батьки люблять дітей. Навіть такі, як мій батько. По-своєму, криво, боляче — але люблять. І прощають усе.
Ярина заплакала. Стас обійняв її, притиснув до себе.
— Ми обоє дурні. Трималися за образи, гризли себе. А треба було просто… просто пробачити.
— Тепер знаємо.
— Тепер пізно.
— Для них — так. Але ми ж живі. І можемо жити без цього тягаря.
За вікном йшов сніг. Перший цього року — чистий, білий. Як прощення. Як нова сторінка.
Стас думав про батька. Про те, як вони могли б помиритися раніше. Скільки часу втрачено на злість.
Але хоча б встиг. Хоча б сказав. Хоча б почув.
А це вже чимало.
***
Можливо, й у вашому житті були подібні ситуації, коли образа заважала пробачити чи попросити прощення? Чи вдалося вам знайти у собі сили відпустити минуле? Поділіться своїми думками, адже нерідко саме такі розмови допомагають знайти правильний шлях.
