— Мам, ну як же так? Ви ж ціле життя душа в душу прожили, стільки всього пройшли, а тепер ти розлучатися надумала? На старості літ? — з розпачем у голосі питає молодша донька, розгублено кліпаючи очима на рідній кухні.
Пані Маргариті — п’ятдесят вісім. З них понад тридцять років вона є законною дружиною свого чоловіка, Миколи. Жінка вона мудра, спокійна, з тих, що вміють і дім тримати, і на роботі лад давати.
Старшій доньці вже двадцять вісім, молодшій — двадцять п’ять. І, знаєте, як воно часто буває в наших родинах, обидві дівчата живуть у так званих «бабусиних» квартирах.
Одна за документами належить Маргариті, інша — спадщина чоловіка, десь на лівому березі Києва. На доньок ніхто нічого офіційно не переоформлював, просто пустили дітей жити, щоб ті по чужих кутках не поневірялися.
Старша вже заміжня, молодша поки просто живе зі своїм хлопцем.
Сама ж Маргарита Юріївна з чоловіком мешкають у чесно нажитій спільній двокімнатній квартирці у затишному спальному районі. Жили собі й жили, аж раптом днями жінка попередила молодшу доньку: мовляв, пакуйте з хлопцем речі, шукайте собі щось інше, бо туди переїжджає вона, мама.
Жінка каже прямо: має повне право не хотіти далі ділити дах над головою з чоловіком, який став чужим, і вже готує документи до суду на розлучення.
Що робитиме зі своєю нерухомістю майже колишній чоловік, вона ще не знає. Можливо, старшій доньці теж доведеться збирати валізи.
А їй зараз найважче: онуку лише півтора рочки, якраз той час, коли маля потребує найбільше уваги, і з роботи вона тимчасово пішла… Але ж, як то кажуть, отака от склалася життєва ситуація.
Звісно, дівчата такому повороту зовсім не раді. Вони з усіх сил намагаються згладити кути, помирити батька з матір’ю. Хоча Маргарита гірко усміхається: підозрює, що діти переживають насамперед за свій власний комфорт і безкоштовні квадратні метри.
Чоловік старший за Маргариту на три роки, зараз йому шістдесят один. І от, рік тому сталася неприємність — завод, де він працював роками, остаточно закрили.
— Здавалося б, ну не був же він якимось там великим директором, усе життя на звичайній посаді, — бідкається жінка, розповідаючи про наболіле близькій подрузі за кавою.
— Чого тепер носом крутити? Шукай роботу, йди туди, куди беруть. До пенсії за віком йому ще кілька років треба було дотягнути. І робота ж є! Так, звичайна, може, не на шалені гроші, але ж це жива гривня. Чого сидіти й диван протирати?
Але саме цим — протиранням дивана — чоловік і займається вже цілий рік.
Ні, спершу він щось там розповідав, що от-от влаштується, кудись ходив, комусь дзвонив, але недовго. А тепер і зовсім заявив, що ніяка та метушня з роботою не має сенсу.
— Куди я піду? Де мене зараз чекають із розкритими обіймами? Кому я треба в такі роки? — бурчав він у перші місяці.
А тепер у чоловіка змінилася платівка.
— Я напрацювався по самісіньку зав’язку за своє життя, — заявляє він Риті.
— Ми що, голодуємо з тобою? Діти виросли, їх уже не треба на ноги ставити. Я вас тягнув, коли ми чекали на дітей, і коли ти з ними вдома сиділа роками, — і нічого, не розсипався. Пенсія? У мене стажу понад сорок років, вистачить мені тієї пенсії, як нарахують.
— А як ми до тієї твоєї пенсії жити будемо? — вже вкотре зривається Маргарита.
— За що хліб купуватимемо? Як за комуналку платити? Ти ж бачив ті платіжки за опалення?
— Ну ти ж працюєш. Не з голоду ж помираємо, — отак просто відрізає він.
Чим займається голова сімейства вдома? А нічим. Дивиться телемарафон чи старі фільми, безкінечно гортає стрічку в смартфоні. Іноді, як зійде натхнення, може посмажити м’ясо — те саме, яке дружина купить за свою зарплату.
А іноді не робить по дому геть нічого: «Настрою не було». Роздобрів кілограмів на п’ятнадцять, і Маргарита зізнається, що вже ледве витримує його постійне сопіння й сам отой розморений вигляд.
Будь-які розмови закінчуються нічим. Коли Маргарита починає казати, що їй і самій до заслуженого відпочинку залишилося зовсім трохи, і питає, як же вони житимуть далі, чоловік щиро дивується.
Мовляв, тебе ж із роботи ніхто не жене, нащо тобі та пенсія? Будеш собі працювати далі, ще й виплати отримуватимеш — краса ж!
— Якби мене не звільнили, я б теж не йшов, працював би, — філософствує чоловік, зручніше вмощуючись на подушках.
— У моєму віці вже важко все це починати. От якби на стару роботу…
— Альфонс на пенсії, — сердиться Маргарита Юріївна.
— Чому я взагалі маю його утримувати? Мені б моєї зарплати на одну мене вистачило з головою. А якби й після пенсії працювала, то навіть відклала б собі на старість щось на депозит. Я вже не можу, чесне слово.
У мене вдома сидить трутень, який чекає, що я його до самої пенсії буду на собі тягнути. Це як? Це по-чоловічому?
Днями Маргарита цілком серйозно сказала чоловікові, що подає на розлучення, і як він житиме далі — то вже не її клопіт. Думала, може хоч це його струсне, бо ж їсти йому щось треба буде.
Але він не сприйняв її слів усерйоз і продовжує жити у своєму ритмі: лежить, сидить, у вікно дивиться, їсть і спить.
Тоді й визріло остаточне рішення: годі. Більше вона терпіти не буде. Попередила молодшу доньку, та одразу ж подзвонила старшій, і ось обидві вже примчали до батьків — напоумляти матір.
— Мам, ну це дурість якась, — хитає головою старша.
— Усе життя прожити і — на тобі! У всіх бувають складні періоди, тато просто розгублений, не знає, куди рухатися далі, треба його підтримати.
— А ми? А нам куди діватися? — ображено додає молодша.
Але Маргарита твердо переконана: чоловік, опинившись у складному періоді, не шукатиме собі виправдань у тому, що колись він забезпечував родину, доки дружина доглядала за малюками, а тепер вона нібито зобов’язана йому це компенсувати.
— Я з дітьми сиділа, а він з ким? Зі своїм пузом? Я з каструлями, сковорідками й праскою тридцять років не розлучалася, і це все після роботи! А він тільки їсть, — стомлено каже жінка.
— Ні, з мене досить. Допекло.
Маргарита бачить кілька шляхів поділу майна: або молодша донька разом зі своїм хлопцем іде жити до батька і якось його терпить, або вони продають їхню спільну квартиру.
— Тільки ж молодша не хоче жити з татом, — гірко всміхається жінка.
— І навряд чи такому сусідству зрадіє її хлопець. Чомусь ніхто не хоче утримувати батька, а я — зобов’язана!
На думку Маргарити, гроші від продажу їхньої спільної квартири можна було б віддати донькам. Нехай би купували власне житло, оформлювали «єОселю», платили б іпотеку — зрештою, багато хто зараз і в гірших умовах починає.
Але… майже колишній чоловік категорично проти. Він згоден піти у свою спадкову квартиру, а от гроші…
Ці гроші він має намір просто проїсти. Треба ж якось виживати до пенсії, якщо вже рідна дружина надумала його покинути.
— Тож усе, що зараз розповідають мої дівчатка про «підтримку тата», — це розмови на користь бідних, — зітхає Маргарита Юріївна.
— Їм просто вигідно, щоб усе залишалося так, як є. Тільки от я так більше не хочу. І знаєте що? Якщо чоловік свої гроші дітям не віддасть, то і я не віддам. Покладу на рахунок. У нашому житті ніколи не знаєш, що буде завтра.
Особливо, коли твої власні діти думають лише про свій комфорт, а не про те, що мама просто до смерті втомилася тягнути на собі чоловіка, який вирішив, що його життя вже закінчилося на дивані.
Бувають такі моменти, коли найрідніші люди раптом стають по різні боки барикад, і кожному доводиться обирати між власним спокоєм та очікуваннями родини. А як би ви вчинили, опинившись на роздоріжжі, коли власна втома переважує багаторічну звичку жити «як усі»?
