— Я з тобою, Ларо, церемонитися не буду! Сказав уранці, що хочу пиріжків з м’ясом, значить, ввечері вони вже повинні стояти на столі.
А якщо треба віднести мої костюми в хімчистку, зволікати теж не варто! Гроза, снігопад чи люта спека тебе не повинні зупиняти!
***
На роботі всі вважали Павла Максимовича доброзичливою людиною, готовою будь-якої миті прийти на допомогу всім, хто цього потребує. Але вдома він ставав зовсім іншим. Часом від його слів у Лариси, дружини, завмирало серце. Але що вдієш, якщо голова родини — він?
Коли вони одружилися, їй було лише вісімнадцять. Лариса тільки закінчила школу і сподівалася вступити до педагогічного вишу, тому що дуже хотіла працювати з дітьми. Але коханий Павлик, з яким Лариса зустрічалася вже понад рік, поставив їй тоді досить жорстку умову.
— Хочеш стати моєю дружиною? Отже, навчатися тобі не потрібно! Навіщо марнувати час? Сиди вдома, пери, готуй, а щодо грошей не турбуйся. Моєї зарплати на всіх вистачить. І на майбутніх дітей теж! У банківській справі велика відповідальність, але й платять мені добре.
— Павлику, я згодна, тому що так хочу бути з тобою поруч, — розплакалася від надлишку почуттів юна Ларочка.
— Значить, бути весіллю! — рішуче підсумував Павло. — Я думаю, тобі ні про що шкодувати не доведеться!
Однак не все було так райдужно, як розповідав їй майбутній чоловік. Одна за одною у їх родині зʼявилися дві доньки, Світланка та Оля. Лара з ніг збилася, піднімаючи дітей-погодок.
З темними колами під очима від систематичного недосипання, що значно додала у вазі, вона виглядала досить непривабливою.
Можливо, все і не було так сумно, але саме про це їй заявив гаряче улюблений чоловік. Якось увечері Павло подивився на Ларису спідлоба і сердито сказав, що дітей йому, на цьому етапі життя, досить.
— Сина хочу, спадкоємця! А ти мені тільки принцес даруєш! Я не проти дочок, не нелюд же. Але давай поки зупинимося. Може пізніше, коли-небудь, мене порадуєш.
— Павличку, та хіба можна таке говорити, — образилася на чоловіка Лариса. І, через три роки після одруження вперше задумалася про свою роль у родині.
Але Павлу цього було мало. Він продовжував.
— Мені з тобою навіть соромно тепер разом у суспільстві з’являтися. Якась ти недоглянута! Наче я тебе прямо з поля підібрав, де ти картоплю прополювала. Ти вже важиш більше за мене кілограмів на двадцять. І це з урахуванням того, що я вищий за тебе на п’ятнадцять сантиметрів! А одяг у тебе який? Просто жах, балахони одні!
— Я ще не відновилася, та й діти маленькі. Чому ти мені дорікаєш?
— От це так! Так ти мені замість подяки за слушні зауваження ще й невдоволення висловлюєш! Я що, мало тобі грошей даю? Так? Не вистачає тобі?
— Міг би няню найняти, хоча б на вихідні, щоб у мене був час собою зайнятися…
— Ну вже ні! А ти тоді мені навіщо? Встигай свої справи робити, коли діти сплять!
— Павличку! Але ж на мені ще прибирання, готування і прання!
— Дурниця яка! Впораєшся!
— Не знаю. Добре що мені бабуся Степанида допомагає. Якби не вона, як би я ходила по продукти? А вона щодня на лавочці сидить, залишаю їй коляску з дівчатками, а сама — бігом у магазин!
— Та магазин у нас поруч — у сусідньому будинку. Подумаєш, помічницю знайшла.
— І грошей мені замало, навіть на їжу, не те що на одяг.
— Ти дитячі отримуєш. У мене не проси, скільки разів тобі говорити! Ті гроші, що я заробляю, мені самому потрібні. Зваж, я ще комуналку плачу, а від тебе за це жодної подяки. І не забувай, що квартира в якій ми живемо належить моїй бабусі!
Лариса сперечатися з чоловіком не стала. До чого можуть призвести щоденні скандали вона знала добре. Її батько покинув матір, коли Ларі було дев’ять років і поїхав кудись з міста.
Мати досі піднімає молодших. Сестра збирається вступати в інститут. Але чи зможе?
До того ж бюджетних місць не так вже й багато… А брат ще школяр. Загалом, повертатися їй нікуди. Лариса сподівалася, що з часом Павло почне цінувати родину, зрозуміє, скільки сил вона витрачає на виховання і догляд за дітьми.
Але поки змін не було.
Як не дивно, але допомагала їй, чим могла, свекруха. Таїсія Степанівна, худенька, непримітна жінка. Потайки від такого ж власника-чоловіка, вона збирала гроші і, щоразу, коли приїжджала в гості, з важким зітханням простягала їй невелику суму готівкою.
— Ось, Ларочко, візьми. Купиш що-небудь дітям або собі. Все, що змогла зібрати… Та бери, бери. Не соромся!
— Спасибі, — тільки й могла відповісти Лариса.
— Важко, звісно з такими чоловіками, мій той Федір Іванович, теж грошенята любить. Копійки зайвої в родину не дає. Тому старша наша донька, Ганнуся, одразу після школи поїхала. До коледжу вступила. Сказала мені, що не може жити в такій обстановці. А ось Павлик весь у батька! Добре ще, що не гуляє…
Але свекруха помилялася.
Буквально наступного дня після розмови з матір’ю Павла, одразу ж, після її від’їзду, Ларисі зателефонувала шкільна подруга, Марина, висока дівчина з довгим русявим волоссям.
Колись старшокласники їй не давали спокою, бігали за нею натовпом, але всі їхні палкі серця не витримували її суворого, холодного погляду.
— Ларо, уявляєш, твій чоловічок мене підвезти до роботи вранці хотів. Та так наполегливо просив сісти в машину. Я до нього в машину не сіла, одразу кажу!
Так він до мене на роботу в обід приперся, довелося нагрубити. А одна дівчина з нашого офісу мені сказала, що впізнала його. Коротше, твій Павло з її сестрою двоюрідною, Ніною, зустрічається вже років зо два.
— Шкода, що раніше я про це не дізналася…
— А що б ти тоді зробила, у тебе двоє дітей на руках! Тут думати треба, а не рубати все з плеча. Почекай, не нервуй, я ще не договорила.
— Ще якісь новини?
— Так. Павло і цій Ніні теж зраджує. Кажуть, він нещодавно з якоюсь подругою в Карпатах був. Але не знаю точно.
— Ой, Марино, цілком може бути! Місяць тому сказав, що у відрядження з роботи відправляють. Приїхав днів через десять. Задоволений такий.
— Ну ось, обставини життя твого Павлика стали трохи прояснюватися. А ти мені ще скаржилася, що грошей він тобі не дає. Так у нього такі витрати, що й зарплати за пів року мало буде.
Через цей дзвінок Лариса довго не могла заспокоїтися. Так, тепер вона знає, що в нього є інша жінка, та швидше за все не одна і не дві.
Після одкровень подруги хотілося плакати, ні — навіть ревти. Голосно і довго.
Але це нічого не змінить. Лара зітхнула. Залежність від Павла і його грошей, в яку вона потрапила, передбачала повну покірність. То чи варто їй бунтувати й ламати усталені домашні устої?
Можливо, потерпіти й дати трохи підрости донькам? А поки вона буде потайки від чоловічка збирати гроші, кожну копієчку. Добре хоч свекруха трохи допомагає.
***
Таку непросту історію свого життя нам надіслала наша читачка.
Життя, як не крути, складне. І скільки б не обіцяли чоловіки зірок з неба, треба пам’ятати, що доля залежить лише від нас самих.
Як думаєте, дорогі наші читачі, чи варто розчинятися у стосунках без залишку і потім бути повністю залежною від когось?
Чи не краще шукати власний шлях до щастя, не покладаючись на плече іншого?
