Тридцять перше грудня 2020 року.
Лариса поверталася з роботи. Місто виблискувало різнокольоровими вогниками, готуючись до зустрічі найулюбленішого багатьма свята – Нового року. У магазинах і на вулицях було багатолюдно. Не всі встигли заздалегідь купити продукти на новорічний стіл і подарунки для близьких. Кругом була метушня і святкова атмосфера. Лариса ж зовсім не відчувала свята. Настрій у неї був кепським. Вперше за довгі роки вона мала зустрічати Новий рік на самоті.
Її чоловік Вадим, військовий, у середині грудня поїхав у тривале відрядження. І хоча Лариса давно звикла до специфіки його професії і до частих розлук, але Новий рік вони все ж завжди зустрічали разом. Але служба є служба, і тут уже нічого не зміниш. Особливо засмучувало те, що Вадим перебував зараз у іншій країні, і вона сама ніяк не могла йому зателефонувати. Він сам виходив на зв’язок, коли була можливість.
Єдиний син Лариси і Вадима, вісімнадцятирічний студент Артем, сказав матері, що Новий рік відзначатиме зі своєю дівчиною у її батьків. З Катею Артем познайомився в університеті, вони вчилися на одному курсі. Катя була іногородньою і запросила Артема до себе в гості на Новий рік. Її батьки дуже хотіли з ним познайомитися.
Родичів у цьому місті в Лариси не було. До друзів напрошуватися не хотілося, та й їй завжди здавалося, що Новий рік – це сімейне свято і зустрічати його потрібно вдома з найближчими. Лариса навіть ялинку не стала прикрашати, зовсім не було настрою.
Вона зайшла в супермаркет за майонезом. Салати все ж вирішила приготувати, повечеряти все одно потрібно. Потім вона пройшла в овочевий відділ за мандаринами. Проходячи повз полицю з солодощами, зупинилася, розглядаючи торти. «Взяти чи не взяти?» – подумала жінка і, трохи постоявши в роздумах, вибрала невеликий тортик. “Що ж тепер, зовсім позбавляти себе свята, – сказала подумки собі Лариса. – Хоч чай буде з чим попити».
— З наступаючим, – весело сказала дівчина-касир, коли Лариса оплачувала покупки. – Гарного вам свята!
— Дякую! – відповіла Лариса. – І вам веселого Нового року.
— Ой, та сильно веселого не вийде, – засміялася дівчина, – сьогодні до десятої працюю і завтра теж моя зміна!
Лариса із сумом подумала, що теж воліла б провести новорічні канікули на роботі, щоб не сидіти вдома на самоті.
Вийшовши з супермаркету, жінка повільно пішла до будинку, вдихаючи свіже морозне повітря. Поспішати було нікуди, вдома ніхто не чекав.
“Може, завести кішку? – думала Лариса. – Хоч хтось би зараз чекав удома”.
Перед самим під’їздом Лариса спіткнулася і впала, впустивши з рук пакет, з якого висипалися мандарини. І в цей момент жінці стало так прикро й гірко. Вона піднялася, сіла на лавочку біля під’їзду і розревілася, закривши обличчя руками.
— Тітонько, чому ви плачете? – почула Лариса тоненький голосок.
Вона прибрала руки і побачила перед собою великооку дівчинку років десяти – одинадцяти.
— У вас щось сталося? – запитала дівчинка. – Давайте я допоможу зібрати мандарини. Із цими словами вона почала збирати фрукти в пакет, який стояв на снігу біля лавочки.
— Звідки ти така взялася? – витираючи сльози, посміхнулася Лариса. – Як звуть тебе?
— Валентина, – гордо відповіла дівчинка. – Мама назвала мене так на честь своєї бабусі Валі. Бабуся була дуже добра, мама її любила.
— Валюша ти, значить, – сказала Лариса. – А я тітка Лариса. А чому ти на вулиці зовсім одна? Темно вже. Ти де живеш?
— Я живу он там, – Валя показала в бік сусіднього будинку. – На п’ятому поверсі в третьому під’їзді. Мені вдома стало нудно, і я вирішила піти погуляти. Там за нашим будинком на площі ялинка красива, ошатна. Я ходжу її дивитися. Удома в мене немає ялинки. – Валя зітхнула, присівши на лавочку поруч із Ларисою.
— Ось як… А чому твої батьки не стали ставити ялинку? – запитала Лариса, роздивляючись Валю. Одягнена дівчинка була простенько, але акуратно. Пуховичок, чобітки, шапочка – все було в гарному стані. Не схоже було, що вона з неблагополучної сім’ї.
— Раніше тато завжди приносив додому живу ялинку, і ми всі разом її прикрашали, – із сумом у голосі сказала Валя. – А коли тата звільнили з роботи, він став багато пити. Ось і зараз він вдома спить… І ялинку не приніс. А мама моя медсестрою працює в лікарні, і вона пішла на добове чергування. Тому я одна вдома і мені стало нудно.
— А бабусі й дідусі в тебе є? – запитала Лариса, відчуваючи, як її серце наповнюється жалістю до цієї незнайомої дівчинки.
— Є бабуся, але вона живе в іншому місті, – відповіла Валя. – Та я вже звикла залишатися одна. Ну тобто з татом. Тільки тато часто буває не тверезий, і я сама готую їжу, прибираю вдома. Я ж маю допомагати мамі, вона дуже втомлюється. Особливо, коли з роботи повертається. Я їй завжди чай і бутерброди роблю.
— Яка ти розумниця! Виходить, що тобі теж нема з ким зустрічати Новий рік? – Лариса уважно подивилася на дівчинку.
— Ага, – сумно кивнула Валя.
— А підемо до мене? – несподівано запропонувала Лариса. – Мені теж ні з ким зустрічати Новий рік. Давай зустрінемо його разом?
— Справді? – здивувалася Валя. – А ви одна живете?
— Ні, у мене є чоловік і дорослий син Артем, але так вийшло, що вони обидва поїхали, і я залишилася одна в новорічну ніч. Ну так, що, підемо до мене? Зустрінемо Новий рік, а потім я тебе проводжу до дому.
— Не знаю… – Валя сумнівалася.
— Погоджуйся, я тебе не ображу, не бійся. Разом ялинку прикрасимо і салати зробимо! А ще я купила торт.
— Торт? Це чудово! – вигукнула Валя.
До настання Нового року залишалося чотири години. Лариса дістала з шафи коробку зі штучною ялинкою, іграшки, і вони з Валею взялися прикрашати зелену красуню.
Це заняття їм обом дуже подобалося. Валюша весело щебетала своїм тоненьким голоском, дістаючи з коробки іграшки, мішуру і різнокольоровий дощик. Лариса посміхалася, дивлячись на дівчинку і водночас із сумом згадувала, як сильно вона мріяла про доньку. Але після появи в сімʼї Артема стати матір’ю ще раз жінці так і не вдалося.
— Ну ось, яка краса у нас тобою вийшла! – вигукнула Лариса, коли ошатна ялинка заблищала різнокольоровими вогниками.
— Ага! Красива! – захопилася Валя.
— Ну що, Валюшо, підемо готувати. Допоможеш?
— Звичайно, тітко Ларисо!
Коли був готовий салат та інші закуски, Лариса сказала:
—- Валюшо, через п’ятнадцять хвилин ми зустрінемо Новий рік. Ти знаєш, про те, що в Новий рік потрібно обов’язково загадати бажання?
— Правда? І воно збудеться? – здивувалася Валя.
— Якщо дуже сильно захотіти, то обов’язково збудеться! – запевнила Лариса. – Тож у тебе ще є час придумати бажання.
—Та я вже знаю, що загадати, у мене є одне найзаповітніше бажання!
— І в мене теж є, – посміхнулася Лариса.
Рівно о дванадцятій Лариса і Валя підняли келихи із соком.
— З Новим роком, тітко Ларисо!
— З Новим щастям, Валюшо!
У цей момент задзвонив мобільний Лариси. Це був Вадим.
— З Новим роком, моя рідна, – сказав чоловік. – Я тебе дуже люблю і сумую.
— І я кохаю тебе і дуже-дуже чекаю!
Потім був дзвінок від сина.
— Матусю, – пробасив Артем. – З Новим роком! Ми завтра з Катею приїдемо. Вибач, що тобі доводиться зустрічати Новий рік самій.
— А я не одна, синку, не хвилюйся!
— І з ким це ти? – напружився син.
— З однією чудовою дівчинкою, – сміючись, заспокоїла його Лариса. – Приїжджайте, звичайно, дуже буду чекати!
***
Минуло три місяці.
Вадим повернувся з відрядження. Лариса була щаслива. Одного разу вона поверталася з роботи і побачила Валю. Дівчинка підбігла до неї і, привітавшись, радісно защебетала:
— Тітонько Ларисо, а в мене збулося бажання, яке я загадала в Новий рік!
— Як чудово! Я дуже рада за тебе, Валюшо.
— А знаєте, що я загадала? Щоб тато кинув пити, і ми знову стали жити добре, як раніше. Тато вже місяць не п’є. Влаштувався на роботу. А з першої зарплати він купив мені ролики! Я давно про них мріяла.
— Які прекрасні новини, – вигукнула Лариса, обійнявши дівчинку.
— А ваше бажання збулося, тітко Лариса? – запитала Валя.
— Моє поки що ні, – відповіла жінка.
— Обов’язково збудеться, ось побачите! – радісно сказала Валя, попрощалася і побігла у своїх справах.
— Ех, це навряд чи, – зітхнула Лариса. Вона загадувала одне й те саме бажання ось уже п’ятнадцять років, але воно не збувалося.
***
Грудень 2021 року.
— Вадику, у мене є для тебе новини, – сказала Лариса.
— Хороші? – запитав чоловік.
— Хороші. Мені самій не віриться, що це сталося… У нас буде дитина.
— Рідна моя! – вигукнув Вадим. Він обійняв дружину, а вона не змогла стримати сліз радості.
Усе-таки дива трапляються! А під Новий рік особливо хочеться в це вірити.
