Мене звати Оксана, і, можливо, моя історія стане відображенням для багатьох жінок, які пройшли через життєві випробування і навчилися триматися, навіть коли здається, що життя валиться під ногами.
Мої батьки, Ганна та Володимир, ніколи не жили разом по-справжньому. Вони одружилися в юності, сповнені мрій і надій, але швидко зрозуміли, що життя не завжди йде за планом.
Батько часто був у роз’їздах, мама залишалася одна з маленькою дитиною, і їхні шляхи розійшлися, ще до того як я стала дорослою. Розлучення стало формальністю, але насправді вони вже давно жили кожен своїм життям.
Пройшли роки. Образи та непорозуміння поступово розчинилися в минулому, і я вирішила відновити стосунки з батьком. Коли мені виповнилося тридцять, я переїхала до Києва, щоб жити ближче до нього. Робота в столиці давала мені нові можливості, а життя в новому місті — свіжий ковток повітря.
На 5 березня я запросила маму до себе в гості, адже цього дня вона святкувала ювілей. Вона приїхала, і ми разом відзначили цей день.
Через кілька днів, 9 березня, батько несподівано запросив нас обох у гості. Я знала, що його громадянської дружини тоді не було вдома, і це викликало в мене певні сумніви.
Але бажання побачити батька знову, хоч на кілька годин, переважило, і ми з мамою вирішили прийняти його запрошення.
Ми купили смаколиків і поїхали до нього. Спочатку все було добре. Батько зустрів нас з посмішкою, ми сіли за стіл, згадували минулі роки, коли ми всі були разом.
Це було як подорож у часі, де на мить ми знову стали сім’єю, якою могли б бути, якби життя склалося інакше.
Але потім все різко змінилося. Батько почав пити і з кожною чаркою ставав дедалі дуркуватішим. Його слова ставали все більш образливими, і я відчувала, як цей вечір, який почався так мирно, перетворюється на щось небезпечне.
Ми з мамою вирішили, що час йти. Ми зібрали речі і попрямували до виходу, намагаючись не звертати уваги на його образи.
Але на порозі сталося щось страшне — батько схопив маму і грубо штовхнув її. У той момент я відчула, як усередині мене щось зламалося. Я кинулася на нього, намагаючись захистити маму, але він відповів мені ногами.
Те, що відбулося далі, нагадувало кошмар. Ніколи раніше я не бачила свого батька таким.
Він був схожий на звіра, який хоче знищити все на своєму шляху. Я знала, що є люди, які страждають від домашніх розбишак, але не могла уявити, що це може статися зі мною, з нами.
Як ми втекли з того будинку, я досі не пам’ятаю. Єдине, що залишилося в моїй пам’яті — це бабуся, мама батька, яка прийшла нам на допомогу.
Вона допомогла нам вибратися, а потім були швидка, поліція, лікарня… Весь той день злився в одну велику пляму. Лікарняний на два тижні, біль, але найстрашнішим було те, що сталося всередині мене. Я втратила не лише батька, але й віру в те, що в нашій родині могло бути щось хороше.
Тепер ми живемо з мамою, намагаючись оговтатися від того, що сталося. Але мамині сльози, які ллються щодня, не дають забути тієї ночі. Я не знаю, як жити далі. Ми залишилися одні у цьому великому світі, де ніби немає місця для спокою та щастя.
Мама питає мене щодня: «Що нам тепер робити? Як жити далі?» А я не маю відповіді. Ми тримаємося разом, бо так легше, але кожен день для нас — це новий виклик. Що буде далі? Чи знайдемо ми сили продовжувати жити?
Зараз я пишу ці рядки, сподіваючись, що мій біль знайде відгук у чиємусь серці, що десь там, є жінки, які теж пережили щось подібне, які розуміють, що таке втратити родину, але не втратити себе.
Життя триває, і я вірю, що ми з мамою знайдемо спосіб бути щасливими, незважаючи на все. Можливо, ця історія стане для когось підтримкою, дасть сили рухатися далі, навіть коли здається, що більше немає сил. Адже в кожному дні є щось світле, і ми просто повинні знайти це світло, тримаючись разом і не дозволяючи темряві перемогти.
