— Семене, з’їздь на дачу, — Світлана подзвонила чоловікові в обідню перерву. — Там гроші збирають на нові стовпи для освітлення.
— Та хай би вона крізь землю провалилася, та дача! — спересердя бовкнув чоловік у слухавку. — Я гадки не маю, кому там і що треба віддавати. З’їздь сама.
— Сьомо, ну я ж сьогодні не можу! У шефа ювілей, — зітхнула Світлана. — Піду раніше — ще подумає, що не поважаю. Віддаси гроші, відкриєш теплицю, води з колонки наносиш. Усе, давай, попрацюй на благо родини!
Родина в Семена була чимала: він, дружина Світлана, син і донька. Щоправда, діти вже давно випурхнули з батьківського гнізда й завели власні сім’ї.
Саме для них і старалася Світлана, пропадаючи весь свій вільний час на дачі за містом. Знаєте, як воно в нас буває: щоб у дітей узимку завжди була своя баночка огірків чи домашнього варення.
А от Семен ту дачу терпіти не міг. Довго відмовляв дружину від цієї затії, але ж хіба нашу жінку переконаєш, якщо вона вже щось твердо надумала?
— Який же ти вредний, Семене! — казала вона йому. — Зовсім не думаєш ні про дітей, ні про онуків, ні про мене. Це ж така радість — відкрити взимку своє, домашнє. Ніякої тобі хімії, ніяких токсинів. У нашому садку найтоксичніший — це ти! Хочеш позбавити мене можливості дихати чистим повітрям і насолоджуватися тишею.
— Господи! Та купуй ти ту свою дачу! Але на мене не розраховуй! Я там спину гнути не збираюся! — поставив крапку в цьому питанні чоловік.
Відтоді минуло кілька років. Усе, що робив Семен, — це відвозив дружину туди машиною і забирав назад. Усю важку чоловічу роботу приїжджали робити син та зять, благо обидва були хлопцями безвідмовними.
Та цього разу і син, і зять були зайняті, тож довелося Світлані просити чоловіка.
— Добре, хай уже, але на вихідних поїдеш туди автобусом! — підсумував Семен і швидко, поки жінка не почала обурюватися, натиснув на відбій.
Світлана поверталася додому пізніше, ніж зазвичай.
Уже уявляла собі невдоволене обличчя чоловіка, якому замість законного відпочинку на дивані перед телевізором довелося теліпатися на дачу, та ще й тягати важкі відра з водою. Хоча сам винен: вона ж бо давно просила його купити насос і провести воду до хати.
— Я краще тобі тачку куплю, будеш нею воду возити, — відмахнувся тоді Семен. — З насосом кожен зможе води набрати. Тобі ж романтики хотілося? От тобі й романтика — дві голоблі та колесо! Дешево й сердито!
«Дивно, світла у квартирі немає», — здивувалася Світлана, підходячи до будинку.
Семена вдома не виявилося. Вона набрала його номер, але абонент був поза зоною досяжності. «Машина зламалася, чи що?» — майнуло в голові. Але, поки Світлана перевдягалася, чоловік повернувся. Вигляд у нього був напрочуд благодушний і навіть трохи загадковий.
— Ти чого такий щасливий? Дача згоріла? — спробувала пожартувати жінка, роздивляючись Семена і не розуміючи, що могло так підняти йому настрій, якщо не спалена ділянка.
— Сплюнь! — злякано замахав на неї руками чоловік. — Стоїть твоя дача, нікуди не поділася. Просто… зрозумів, що там і справді свіже повітря. І навіть є можливість для фізичних навантажень.
Семен закотив рукав футболки й пограв тим місцем, де за ідеєю мав би бути біцепс.
— О, м’язи підкачав трохи, — він повернувся до дзеркала, милуючись собою.
— Дивний ти якийсь, Сьомо… — зітхнула Світлана, вкладаючись спати.
А Семен ще довго хлюпався в душі, наспівуючи щось собі під ніс.
На вихідних Семен був чисто поголений, підстрижений і вдягнений, як на свято, що неабияк здивувало дружину. Та ще більше її вразило те, що чоловік сам зібрався на дачу.
— Я там дещо недоробив, — бадьоро заявив він Світлані. — Поїду, закінчу.
— Добрий день, а я? — сторопіла жінка. — Взагалі-то, я збиралася грядки скопати, скоро ж садити час.
— От я і скопаю, заразом підкачаюся, — Семен явно не збирався брати її із собою. — А ти відпочинь. Сходи з подружками на каву, розвійся.
— Сьомо, з тобою точно все добре? Ти часом не перегрівся на першому весняному сонечку? — Світлана притулила долоню до його чола. — Ніби температури немає.
— Усе, я поїхав, довгі проводи — зайві сльози, — бовкнув чоловік і квапливо вискочив із хати.
Світлана подзвонила своїй кумі в повному збентеженні. Та була легкою на підйом, і за пів години вже сиділа в неї на кухні зі звичною «напівсолодкою мікстурою».
— Може, він тобі сюрприз хоче зробити? Прибудову змайструвати чи свердловину пробурити? А може, всі грядки перекопає. Приїдеш, а там усе готове — тільки встигай свої моркви-кабачки встромляти.
— Навіть не знаю, що й думати, — потягуючи рубінову рідину з келиха, міркувала Світлана. — Його ж у гості не змусиш поголитися, про стрижку я взагалі мовчу — ходить, як те лихо однооке, поки волосся другий вік не закриє. А тут — навіть підкачатися вирішив.
— Слухай, у мене в ваших краях знайома нещодавно дачу купила, давай я її попрошу, щоб вона глянула одним оком, чим він там займається! — осінило подругу.
На тому й вирішили.
Семен повернувся пізно ввечері, ще задоволеніший, ніж першого разу. Від нього так і віяло якоюсь загадковою діловитістю.
— Сьомо, ти мене лякаєш! Тобі так полюбилася наша дача, що ти ладен там жити? — дружина з підозрою обнюхала його, чи бува не прийняв він чогось на груди.
— Чого ти мене нюхаєш? — образився Сьома. — Я за кермом, між іншим! Завтра знову поїду, ще не все доробив.
— Я з тобою! — підскочила Світлана.
— Ні, сидіння всі зайняті будуть. Сісти тобі ніде, — повідомив чоловік. — Я в будівельний магазин заїду, в багажник усе не влізе. Доведеться в салон складати.
Це вже справді заінтригувало Світлану. Раніше ж його лампочку у вуличному туалеті не змусиш вкрутити; держак лопати відремонтувати — доводиться місяць просити; доріжки викласти старою плиткою — і те самій довелося. А тут — повна машина матеріалів та інструментів!
«Може, до мого ювілею готується? Так один уже минув, а другий аж за п’ять років!» — міркувала Світлана, геть спантеличена такою поведінкою чоловіка.
Уранці він поїхав, а Світлана знову подзвонила кумі.
— Що, йти за мікстурою? — зраділа та.
— Та ні, так ми з тобою зіп’ємося, якщо щоразу, як я тобі дзвоню, ми «лікуватися» будемо, — остудила її запал Світлана. — Що там твоя знайома? Дізналася що-небудь?
— Не знаю, ранок же! Може, пізніше… ой, ні, ось дзвонить! Я тобі переберу, — вона одразу ж відключилася і передзвонила за пів години.
— Слухай, яка ж вона балакуча, виявляється! Розказувала про всіх сусідів, а ще про свого колишнього чоловіка, який купив їй цю дачу як відступні, і про сусіда, що так люб’язно зголосився допомогти їй з городом і хатою. Такий, мовляв, милий чоловік… Боже, Свєтко, так це ж вона про твого Семена! — охнула подруга. — Виявляється, це її ділянка поруч із вашою! От хто ваші нові сусіди. Тобто сусідка…
— Молода та твоя знайома? — крижаним тоном запитала Світлана, вже починаючи розуміти, звідки в чоловіка такий гарний настрій після дачі.
— Сорок нещодавно стукнуло, — відчуваючи ніяковість, ніби це вона була звідницею, пробелькотіла подруга. — Свєтулю, я ж не знала, чесне слово!
— Заспокойся, — зглянулася Світлана. — Ти тут ні до чого. Дякую за інформацію. Далі я сама розберуся.
— Тільки без криміналу, Свєто, — застерегла її кума і скинула виклик.
Чоловік повернувся втомлений, але неймовірно задоволений. Від вечері відмовився і відразу завалився спати.
Наступного дня Світлана відпросилася з роботи і вирушила на дачу без Семена, не надто сподіваючись застати сусідку вдома в будній день, але їй пощастило.
Моложава жіночка походжала в коротенькому халатику по городу і милувалася рівненькими, свіжоскопаними грядками.
— Добрий день! — якомога привітніше гукнула через паркан Світлана. — Як у вас тут гарно! Такі рівненькі грядочки, любо-дорого подивитися! Це ви все самі? Чи чоловік допоміг? Бо я свого допроситися не можу. Зовсім не помагає.
— Доброго дня! — зраділа сусідка несподіваній співрозмовниці. — Може, зайдете? Я вам тут усе покажу. Потеревенимо. А то нудно самій цілими днями у відпустці сидіти. На вихідні тільки сусід приїжджає.
Світлані тільки цього й треба було. Вона одразу ж зайшла у хвіртку і заходилася роздивлятися роботу свого благовірного.
Видно було, що потрудився він на славу: перекопаний увесь город, проведено шланг від самої криниці аж до хати, викладено доріжки старою цеглою.
— А сусід вам за гроші все це робить чи так, по доброті душевній? — поцікавилася Світлана.
— Ой, він такий милий, я пропонувала йому гроші, але він відмовився. Узагалі, дуже хороший чоловік. Сподіваюся, що неодружений. Мені б у господарстві такий знадобився, — мрійливо всміхнулася сусідка.
— Чула я про цього сусіда, — зітхнула Світлана. — Втирається в довіру до самотніх жінок, схиляє їх до близьких, так би мовити, стосунків. А потім зникає з їхніми грішми.
Щоправда, кажуть, із тим самим, до чого схиляє, у нього не дуже виходить — колишній будівельник, чи що. Як до діла доходить, то або спину схопить, або тиск підскочить. Одне слово, повне розчарування.
От він і намагається грошима та допомогою компенсувати свою ганьбу.
— Та як же так?! Він же в сусідній хаті живе! Он, через паркан! — ахнула сусідка. — Його що ж, зловити ніхто не може? Заяву написати в поліцію?
— Та всім же соромно зізнатися, що повелися на старого пройдисвіта, — усміхнулася Світлана, бачачи, як від жаху округлилися очі сусідки. — Ну, вам-то це не загрожує, ви ж розумна жінка. Давно його розкусили, сподіваюся.
— Звісно! — закивала та.
Світлана повернулася додому з почуттям виконаного обов’язку і стала чекати вихідних. Семен, як завжди, при параді, поїхав на дачу сам. А вже за три години повернувся злий, мов чорт.
— Я на твою дачу більше ні ногою! — заявив він дружині.
— Ну вже ні! Або ти їздитимеш зі мною і робитимеш усе, що я скажу, або я знайду собі сусіда, який працюватиме в мене безкоштовно! — видала жінка, дивлячись Семену просто у вічі.
От тоді до нього й дійшло, звідки ростуть ноги в того скандалу, що йому закотила молода сусідка.
— Ти навмисне це зробила! — випалив він.
— Аякже, — незворушно відповіла Світлана. — А ти думав, я спокійно дивитимуся, як мій чоловік чужі грядки копає? Тим паче, коли на нашій власній дачі все бур’янами поросло, а води й досі немає!
Довелося Семену, ховаючи очі від сусідки, гарувати вже на своїй ділянці.
А нова сусідка, дізнавшись згодом усю правду, спершу трохи розлютилася, але, поміркувавши, довго сміялася з того, як Світлана майстерно її розіграла. Чужого чоловіка вона відбивати й так не збиралася, а от мати мудру подругу в будь-якому віці не завадить.
Ось такою життєвою історією з нами поділилися, де жіноча мудрість і трохи хитрощів повернули чоловіка в сім’ю, та ще й до корисної праці. Зрештою, добре те, що добре закінчується.
А як ви гадаєте, дорогі наші читачі, чи варто в таких ситуаціях діяти хитрощами, чи краще одразу з’ясовувати стосунки напряму?
