Світланка витерла останню тарілку, поставила її в шафку й стомлено опустилася на стілець:
— Домила!
Кухня сяяла чистотою. Із прочиненої кватирки тягнуло свіжим морозцем, а з духовки розливався неймовірний аромат лимонного кексу — такого, що аж дух забивало.
У сусідній кімнаті мультики дивилася малеча: трирічний Матвійко та п’ятирічна Катруся. Чоловік, Андрій, мав ось-ось повернутися з офісу — на годиннику була вже пів на шосту.
Зазвичай у цей час Світлана любила просто посидіти на кухні з горнятком гарячої кави. Слухала дитячі голоси за стіною і відчувала, як серце наповнюється тихим, спокійним щастям.
Їй подобалося бути мамою, дружиною, господаркою. Вона з такою любов’ю облаштовувала їхнє сімейне гніздечко, вибирала рушники, серветки, вазочки…
А готувала так, що Андрій і діти завжди казали: смачніше за мамине нема нічого в світі.
Вона часто згадувала своє дитинство: вбогу спальню дитбудинку на десять ліжок, глузування однолітків за те, що хотіла добре вчитися, порожній суп із чорною морквою на обід…
Своїх батьків вона не знала й знати не хотіла. У справі було написано коротко: відмовилися. Цього їй було достатньо.
Тоді, вступаючи до університету, Світлана пообіцяла собі: її діти матимуть усе. І мова була не тільки про іграшки чи одяг, а про безмежну батьківську любов, якої їй так бракувало.
Вона ще малою гралася в «доньки-матері» й мріяла про свій дім, про люблячого чоловіка, про те, якою чудовою мамою вона стане.
З Андрієм вони познайомилися на роботі. Він був її керівником. Часто вечорами вони залишалися в офісі удвох: доробляли звіти, звіряли документи.
Андрій просив усіх допомагати, але відгукувалася тільки Світланка — через свою природну сумлінність та бажання допомогти. Невдовзі їхню командну роботу помітили, запропонували обом підвищення в головному офісі.
Саме тоді Андрій зізнався їй у почуттях. У них закрутився гарний роман, і за кілька місяців Світлана стала його дружиною. Ще через рік у них з’явилася Катруся.
Коли ж вона вдруге чекала на дитину, Андрія призначили виконавчим директором, і він твердо сказав:
— Тепер я заробляю гроші, а ти дбаєш про затишок. Досить тобі вже в тому офісі спину гнути.
З того часу Світланка розквітла в ролі господині. Ранок починався зі сніданку для коханих, потім прогулянки з дітьми, покупки, обід, вечірня вечеря…
А ввечері Андрій завжди приносив щось приємне: то квіти, то якісь ласощі.
Усе було б ідеально, якби не одне «але» — стосунки зі свекрухою.
Антоніна Іванівна була жінкою освіченою, ввічливою, з добрим почуттям гумору. Вона прийняла невістку шляхетно, попри її минуле:
— Дитина не винна, що стала сиротою при живих батьках, — сказала вона під час знайомства. — Винні батьки. А ти, Світлано, молодець, що видерлася з того всього. Твоя наполегливість багато про що каже.
Антоніна Іванівна була вдовою, Андрій — її єдиний син.
Вона зовсім не ревнувала його до невістки й не намагалася втручатися в їхнє життя. Завжди радо зустрічала у себе, але… сама ніколи не дзвонила, не писала й у гості не заходила.
Світлана спершу думала: «Мабуть, людина просто зайнята, у неї ж великий дім, сад».
Але коли з’явилися онуки, нічого не змінилося. Антоніна Іванівна не поспішала їх провідувати чи допомагати. Коли дітки з’являлися на світ, вона вітала по телефону, але на виписку до лікарні не приходила, хоч її й дуже кликали.
— Та ні, Світланко, у мене все добре, не хворію, — відповідала вона на питання невістки. — Просто я там зайва.
— Чому ви так вважаєте? — дивувалася невістка. — Ви ж наша мама, єдина бабуся! Якщо ви зайва, то хто ж тоді рідний?
— То не моя справа, Світланко, а ваша, — лагідно, але твердо відказувала свекруха.
Світлана, вкладаючи малечу спати, завжди казала:
— Бабуся просто соромиться, вона не зла. Скоро ви з нею познайомитеся ближче.
Так воно й було. Щойно дітки трішки підростали, вони самі їхали до бабусі. Та зустрічала їх біля хвіртки, міцно обіймала, вела до хати, де вже чекали гарячий суп та пиріжки з картоплею.
Світлана дивилася на радісну свекруху й ніяк не могла второпати: чому ж вона так легко усунулася з їхнього життя, якщо справді їх любить?
Вона вирішила взяти справу у свої руки й почала дзвонити сама. Щодня, коли посуд був помитий, а діти спали, вона зручно вмощувалася в кріслі:
— Антоніно Іванівно? Доброго дня, дорога наша! Це Світлана. Впізнали?
Свекруха спершу дивувалася, а потім звикла. Розмовляли про все: про роботу Андрія, про дитячі витівки, про погоду.
— Антоніно Іванівно, ми завтра з дітками до вас заїдемо до обіду, добре? — якось наважилася запитати Світлана.
— Заїжджайте, — відповіла та. — Буду рада.
Так вони й почали навідуватися частіше. Але тривога в Світланки не минала.
Вони приїжджали, привозили продукти, щось до чаю… а Антоніна Іванівна, привітавши їх, ішла займатися своїми справами: то посуд мити, то цибулю на городі збирати, поки онуки поруч у схованки гралися.
Світлана кидалася допомагати, але свекруха зупиняла:
— Не треба, Світланко! Ти ж забруднишся! Я сама, мені це тільки в радість.
Невістка аж у розпач впадала. «Вона нас не любить, — думала вона. — Мабуть, вважає, що безрідне дівчисько сіло синові на шию, народило дітей, щоб втриматися…»
Одного разу, коли вони разом розвішували білизну в саду, Світлана не витримала. Дочекалася, поки діти забіжать за хату, і тихо спитала:
— Скажіть чесно… Ви мене не любите, так? І дітей теж. Думаєте, я вашому синові не пара?
Антоніна Іванівна аж очі широко відкрила:
— Не люблю? З чого ти це взяла, дитино?
— Та ось і Андрій каже — «з чого взяла». А я ж бачу! Ви ніколи самі не прийдете, не подзвоните. Ви просто з ввічливості кажете, що все добре. Я права?
— Не розумію, про що ти, Світланко. Ти що, образилася на мене?
— Ви кажете, що ви зайва, — ледь не плачучи, прошепотіла Світлана. — Але зайвою через це почуваюся я.
Антоніна Іванівна поставила миску з білизною на землю. Довго дивилася собі під ноги, ніби на щось наважуючись. Нарешті підняла очі:
— Як же мені довести, що я вас люблю?
— А ви справді любите?
— Звісно! — вона міцно, по-материнськи обійняла невістку.
— Світланко, я навіть не думала, що ти так це сприймаєш.
— То ви прийдете до нас у гості? І подзвоните самі хоч раз?
— Якщо ти цього хочеш — обов’язково прийду. Знаєш, я, здається, тільки зараз тебе зрозуміла.
Антоніна Іванівна сумно всміхнулася.
— Моя свекруха свого часу просто оселилася в нашій хаті. Вона навіть у нашій спальні ночувала, як Андрійко зʼявився на світ. Все боялася, що ми не вгледимо дитину. Я так її тоді не злюбила за те втручання… І все життя клялася собі, що ніколи не буду такою. Не хотіла нав’язуватися, не хотіла заважати вам будувати своє щастя.
Світлана раптом розсміялася — так легко стало на душі:
— Ось воно що! Дякую, що розповіли. — Ну, от і добре, що розібралися.
Антоніна Іванівна погладила її по плечу, підняла миску й, трохи крекчучи, пішла до хати. Світлана довго дивилася їй услід. Вона вже уявляла, як завтра вранці відчинить двері, побачить на порозі свекруху й скаже: «Здрастуйте, мамо!»
Буває, ми так сильно боїмося повторити чужі помилки, що ненароком створюємо нові непорозуміння. Але щира розмова, наче теплий вітер, здатна розвіяти будь-які хмари над рідним домом.
А чи траплялося вам колись так само ховати свою любов за острахом видатися занадто нав’язливими для близьких людей?
