Марія Семенівна збиралася в магазин. Більшість продуктів закінчилася ще днями. Пенсіонерка ледве дотягнула до пенсії, і сьогодні прийшла її заслужена багаторічною працею допомога. Треба купити крупи, макарони, дещо з овочів і не завадило б курятину. На невелику пенсію на м’ясо вона особливо не розраховувала, задовольнялася курячими стегенцями або купувала рибу хек.
Вийшовши з дому, вона, як зазвичай, привіталася із сусідками, запитала про здоров’я, перекинулася кількома словами.
— Мариє, ти мені хліба не прихопиш? – дізнавшись, що жінка зібралася в магазин, попросила літня сусідка.
— Звичайно, обов’язково куплю, – пообіцяла Марія Семенівна.
Вона завжди намагалася допомагати людям, коли навчалася в школі, була командиром загону по допомозі стареньким, а після інституту працювала вчителькою в школі, де вчила дітей бути небайдужими до чужої біди.
Марія Семенівна вже підходила до супермаркету, як раптом почула гучний крик:
— Бабо Маріє!
Пенсіонерка обернулася і побачила своїх трьох онуків, які йшли з матір’ю Іриною іншим боком вулиці. Марія Семенівна помахала їм рукою, а ті перейшли дорогу по «зебрі» і підійшли до бабусі.
— Мої дорогі! – пенсіонерка обійняла онуків. – Ну, як ви? Усе добре?
— Ми голодні дуже! – зізналися онуки.
— У магазин, напевно, йдете з матусею? За продуктами?
— Ні, ми йдемо в кафе! – наївно заявила молодша внучка Катя, але Ірина різко смикнула її за руку, щоб та замовкла.
— Як у кафе, Ірочко? Це, напевно, дорого – вчотирьох поїсти?
— Катруся помилилася, ми не в кафе йдемо, а в пекарню за свіжим хлібом, – відповіла невістка.
— А ось мені теж треба хліб купити і сусідка попросила їй прихопити буханець. Підемо разом, – запропонувала бабуся.
— Маріє Семенівно, ви йдіть, а нам ще треба в одне місце забігти. І взагалі, ми поспішаємо, – поспішила звільнитися від свекрухи жінка.
— Ну, що ж, біжіть, раз треба, – кивнула головою Марія Семенівна.
Невістка з дітьми пішли тротуаром, а пенсіонерка стояла і дивилася їм услід. Іра була непоганою жінкою, подарувала її синові трьох дітей, усе встигала і за собою завжди стежила, але останнім часом вона поводиться якось дивно. Утім, можливо, це нещастя, яке трапилося в їхній квартирі, так вплинуло на невістку? Так думала Марія Семенівна…
Два тижні тому в трикімнатній квартирі на першому поверсі звичайної «п’ятиповерхівки» почалася пожежа. Горіла кухня. Батько сімейства першим відчув запах диму, схопився з ліжка в одній спідній білизні, розбудив дружину і велів швидко виводити дітей на вулицю. Сам Віктор кинувся гасити пожежу. Горіла мікрохвильовка, а полум’я від неї перекинулося на кухонні шафи і холодильник, підбиралося до газової плити. Віктор знеструмив квартиру, схопив відро і почав поливати полум’я. Збіглися сусіди, які допомагали чоловікові. А за десять хвилин приїхали пожежники, яких викликав хтось із мешканців під’їзду.
О третій годині ночі у дворі «п’ятиповерхівки» було людно. Сусіди хитали головами, співпереживаючи багатодітній родині.
— Такі пристойні люди… як могло статися нещастя? – шепотілися в натовпі.
— І не кажіть! Віктор не п’є і навіть не палить!..
— І дружина в нього порядна!..
— А я в них удома була. Заходила якось по сіль, – сказала одна із сусідок. – Гарний ремонт на кухні був і техніка дорога!
— А раптом їх підпалили? – припустив хтось у натовпі мешканців. – А що? Літо, кватирки відчинені, перший поверх. Кинь запалену ганчірку в кухню і вважай – пожежа забезпечена!
— Добре ще, що прокинулися і стали гасити, а могли б уві сні загинути…
— Жах який…
Із під’їзду винесли на ношах Віктора. Він отримав сильні опіки. Ірина плакала, притискаючи дітей до себе, дивилася, як чоловіка в машині швидкої допомоги відвозять у лікарню. Ніщо в їхньому житті не віщувало біди і на тобі!…
Марія Семенівна, дізнавшись про нещастя, яке сталося в родині сина, кинулася на допомогу. Увійшовши на кухню, пенсіонерка ахнула. Меблі згоріли, шпалери на стіні теж, а ламінат на підлозі спучився. Кухонна побутова техніка теж прийшла в непридатність, як і всі продукти, які були залиті водою.
— Та вже, Іринко, нам із тобою одним тут не впоратися! – тримаючись за голову, промовила пенсіонерка. – А як гаром пахне, жах просто!
— У мене ніяких сил немає щось прибирати! – поскаржилася Ірина. – Зайду сюди, гляну на все це згарище, і руки опускаються!
— Нічого, очі бояться, а руки роблять. Потихеньку ми з тобою наведемо тут лад, – намагаючись підтримати невістку, сказала Марія Семенівна.
— Навіть не знаю, як тепер дітей годувати! Продуктів немає, плиту повністю міняти треба! А грошей зовсім мало! – заплакала Ірина.
Повз відкриті вікна проходили люди, поглядаючи на погорілу кухню, хто зі співчуттям, хто з цікавістю.
— Ось, візьми. Це все, що в мене залишилося до пенсії, – Марія Семенівна простягнула невістці гроші, діставши із сумки гаманець.
— А ви як же?
— Я впораюся. Чи багато мені одній треба? – відмахнулася пенсіонерка. – Тарілка каші, та шматок хліба!
— Дякую, – схлипнула невістка.
Марія Семенівна дуже переживала за сина в лікарні, за онуків і за невістку. Повернувшись додому, вона місця собі не знаходила, не знаючи, як допомогти родині Віктора. Поділитися бідою жінка вирішила з родичами. «Вони обов’язково допоможуть, а для чого ж іще потрібна рідня!» – думала пенсіонерка і набрала номер рідної сестри.
— Галино, ти уявляєш, їй навіть їжу приготувати нема на що! – завершила свою розповідь пенсіонерка. – Мені так шкода онуків, а допомогти нічим!
— Не переживай, Марійко! – підтримала Марію Семенівну сестра. – У мене є деякі накопичення, а ще в гаражі стоїть стара мультиварка. Вона робоча, просто мені діти на Новий рік таку круту подарували, а ця стоїть без діла. Я скажу синові, він тобі принесе і гроші, і цю розумну електро-посудину!
Уже того ж вечора племінник приїхав до Марії Семенівни і привіз мультиварку, а також кілька тисяч гривень.
— У мене готівки більше не виявилося, давайте я вам ще десять тисяч на карту переведу, – запропонував племінник свекрухи.
Зателефонувала свекруха Ірини і подругам, і старим приятелькам, і колишнім колегам по школі – таким же вчителькам-пенсіонеркам. Ніхто не залишився осторонь. Переказували гроші, хто скільки міг – дві, п’ять тисяч. А далека родичка з Ірландії, дізнавшись про біду в сім’ї сина Марії Семенівни, взагалі одразу ж переказала пенсіонерці п’ятдесят тисяч гривень!
— Ти їм скажи, нехай починають робити ремонт, а якщо треба, я ще переведу! – пообіцяла далека родичка.
А одного разу Марія Семенівна зустріла на вулиці свою колишню ученицю, то та так перейнялася бідою в родині жінки, що одразу ж запропонувала:
—- Я в соцмережі клич кину. У нашій країні багато добрих людей, допоможуть вашим родичам! – сказала молода блогерка.
— Невже чужі люди грошей дадуть для моїх онуків і невістки? – здивувалася пенсіонерка.
— Будьте впевнені! – запевнила її колишня учениця. – З миру, як то кажуть, по нитці!
І дала жінці свої координати, щоб Ірина зв’язалася з нею в соцмережах.
Наступного дня Марія Семенівна поспішила в банк, зняла всі гроші, які переказали їй родичі, друзі та колишні колеги, а потім принесла їх Ірині.
— Ось, Ірочко! Давай, бери себе в руки! Досить розкисати! Наводь ремонт в обгорілій кухні, купуй усе, що потрібно, а поки що готуй у мультиварці дітям супи і другі страви. Це Галина, сестра моя передала.
Ірина глянула на стареньку мультиварку і поморщилася. Це була одна з перших моделей, таких уже й не продавали. Але гроші з радістю прийняла. І з блогеркою, якій Марія Семенівна колись викладала хімію в школі, теж зв’язалася, залишивши номер своєї картки для перерахування пожертв.
Марія Семенівна повернулася додому зі спокійною душею, тепер її онуки й невістка не сидітимуть удома голодом, а Ірина поступово займеться ремонтом, обдере старі, майже зовсім згорілі шпалери, відмиє стелю, побілить. Усе буде добре…
… Того дня, зустрівшись із невісткою та онуками дорогою до супермаркету, Марія Семенівна відчула, що Ірина від неї щось приховує. Якось бігали в неї очі. Пенсіонерка провела матір із дітьми поглядом і вирушила в магазин.
Стоячи біля стелажа з молочними продуктами, вона намагалася прочитати склад вершкового масла, написаного дрібним шрифтом на пачці.
— Допомогти вам, Маріє Семенівно? – почула пенсіонерка і обернулася.
Поруч із нею стояла її стара знайома, Ніна, яка теж була на пенсії, але ще підробляла прибиральницею в кафе. Ніна теж дала грошей на допомогу родині сина пенсіонерки, хоч і небагато, скільки могла.
— Та от зрозуміти не можу, чи варто брати це масло, чи воно не справжнє… – Марія Семенівна простягнула пачку з вершковим маслом жінці.
— Це їсти можна, – сказала та. – Беріть.
Пенсіонерка поклала пачку в кошик, але Ніна не відходила від неї, стояла, ніби чекала, чим іще допомогти Марії Семенівні.
— А як ваша невістка? Почала вже ремонт на кухні? – поцікавилася жінка.
— Та ні ще, все ніяк від пожежі відійти не може, засмучена дуже, – похитала головою Марія Семенівна.
— Правда? А мені здалося, що вона дуже навіть бадьора і весела! І з грошима в неї все добре, а ви все продовжуєте гроші їй на допомогу збирати! – єхидно відповіла прибиральниця Ніна. – Ваша невістка з дітьми тричі на день у нашому кафе їдять! А я й справді повірила, що вони, бідолахи, голодують. Насправді ж замовляють найдорожчі страви! Недобре з вашого боку було так чинити, Маріє Семенівно! Адже ви ж інтелігентна жінка, а виходить, усіх обманювали!
Прибиральниця з кафе Ніна розвернулася і пішла. Марія Семенівна стояла на місці, немов на неї відро холодної води вилили. Поставивши кошик із продуктами на підлогу, пенсіонерка раптом попрямувала до виходу з магазину. Вона поспішала в кафе, де працювала Ніна.
Яке ж було здивування свекрухи, коли вона побачила щасливих онуків, які наминали гамбургери і запивали їх колою. А навпроти них сиділа її невістка, спритно орудуючи ножем і виделкою, вона жувала великий стейк із м’яса. Марія Семенівна підійшла до столика і втупилася на Ірину.
Побачивши перед собою свекруху, та перестала жувати, опустила очі й витерла рот серветкою.
— Тобі не соромно, Іро? Усім світом для вас гроші збирали, бажали вам якнайшвидше зробити ремонт і купити продукти, щоб діти домашню їжу їли! А ти!.. – із докором вимовила Марія Семенівна.
—Знаєте що! – густо почервонівши, грубо відповіла Ірина. – Не лізьте в наші справи! А що, одну ковбасу з хлібом їсти? Дітям нормальна їжа потрібна!
Марія Семенівна перевела погляд на онуків, на колу, на гамбургери і картоплю фрі.
— Нормальна їжа, кажеш? Що ж, добре, живи, як знаєш, але більше допомоги від мене ти не отримаєш!
Пенсіонерка вийшла з кафе, повільно, відчуваючи, що серце почало поколювати, пішла до будинку. Марії Семенівні ніколи ще не було так соромно і так прикро…
