Якраз тоді мама й написала заповіт, переписавши сільську хату на доньку, бо Вітя гордо заявив, що йому нічого не треба — мовляв, він без даху не залишиться, у нього є чудова прийомна донька, яка його дуже любить

— Ти що, серйозно? П’ятнадцять років брат зі мною взагалі не розмовляв. Я для нього була ворогом номер один! З мамою він теж майже не спілкувався, а тут… «мама є мама»! — емоційно розповідала Ангеліна своїй подрузі.

— І що тепер?

— А тепер мама мені заявляє, що передумала переписувати на мене хату. Мовляв, треба переробити дарчу, щоб її бідний синочок «не залишився на старості без даху над головою». Та був у нього той дах! Тільки він усе пустив за вітром, зате ж, бачте, «своїм розумом жив»…

— Ну, слухай, якщо вже на те пішло, можна ж просто оформити йому право довічного проживання. Бо якось дуже цікаво виходить, — підтримала її подруга.

— Ви з чоловіком стільки років за мамою доглядаєте, лікуєте, хату ту в селі до пуття довели, ремонти робили, поки брат на вас дувся. А тепер він приходить на все готовеньке і йому одразу половину хати? Це ж несправедливо! Мама цього не розуміє?

— Ой, та це перше, що я їй запропонувала! — зітхнула Ангеліна, скрушно похитавши головою.

— І знаєш, що я почула? «А що Вітя залишить своєму синові?». Уявляєш? Брат раптом згадав, що в нього є рідний син! Оце так несподіванка! Цей самий син, до речі, ні з ним, ні з нами всі ці роки не горів бажанням спілкуватися.

Ну, нехай, там були свої образи. Але до чого тут мамина хата? Чи Вітя вирішив: як помахає перед носом сина перспективою відхопити пів хати під Києвом, то той одразу кинеться його обнімати? Я така зла, що бракує слів!

Ангеліні майже п’ятдесят. У неї є старший брат Віктор, якому п’ятдесят вісім, та старенька, вісімдесятирічна мама. Мама вже п’ять років живе в Ангеліни.

Забрали її, коли донька Ангеліни випурхнула з родинного гнізда: дівчина знімає квартиру й збирає гроші на перший внесок за своє житло.

Мамина хата, що стоїть у селі недалеко від столиці, тепер служить їм дачею. За останні п’ятнадцять років її не впізнати: провели воду, зробили нормальне опалення, поміняли проводку, навели лад на подвір’ї.

Про ремонти всередині я вже й не кажу! Та й техніка там уся сучасна, не якась старюча.

— Ми ж і зону для мангала зробили, і газони посіяли, альтанку поставили, — перераховує Ангеліна. — Усе це мій чоловік робив своїми руками, і все — за наші гроші. І тепер отак просто віддати половину Віті?

А історія у Віктора класична. Двадцять років тому він зі скандалом розлучився з першою дружиною, з якою прожив недовго.

Ангеліна каже, що жінка там була з непростим характером. Розлучення було нервовим, зі судами, ділили квартиру, а колишня ще й налаштовувала десятирічного сина проти батька.

— Ну і Вітя, правду кажучи, повівся не дуже по-чоловічому. Хлопець бачив, що замість трикімнатної вони з матір’ю тепер туляться в однокімнатній. І на нас із мамою тоді вилили стільки бруду! Типове, знаєш, скандальне розлучення, — сумно згадує Ангеліна.

— Колишня невістка зі свекрухою спілкуватися перестала, я стала особистим ворогом… А що я могла вдіяти? Квартиру вони купували разом.

Продали його однокімнатну, яку йому завод колись дав, доклали і взяли ту трикімнатну. Звісно, я підтримувала брата — не міг же він піти з одним пакетом, половина квартири була по праву його.

З горем пополам пристрасті вщухли.

Колишня дружина знову вийшла заміж, Віктор купив собі однокімнатну квартиру.

А років п’ятнадцять тому він зустрів її — Ларису. Жінка жила з мамою та дванадцятирічною донькою від першого шлюбу.

— Ну, зійшлися та й зійшлися, — веде далі Ангеліна.

— Але Вітя ж ніби розум втратив через ту Ларису! Вони навіть не були розписані, а він узяв і продав свою квартиру, щоб його «кохана жінка» взяла на своє ім’я в іпотеку трикімнатну! Як тобі таке?

Вона йому наспівала, що велика квартира потрібна, аби завести спільну дитину. Завели? Де там! І заміж за нього так і не вийшла. Звісно, коли весь цей цирк відбувався, я йому прямо в очі сказала, що він дурень!

Що в рідного сина і колишньої дружини він своє вигризав, а чужій тьоті з її дочкою тепер усе на тарілочці несе!

Після тих слів Віктор смертельно образився на сестру і на матір, яка стала на бік доньки.

З піною біля рота він доводив, що його Лариса — порядна жінка, що вони проживуть разом усе життя і він ні про що не пошкодує.

А що не розписані — то їй просто «так зручніше», зате її донька називає його татом!

— Та Лариса навіть до мами тоді приїжджала скандалити! Кричала, що не дозволить налаштовувати Вітю проти неї та її дитини. Мама тоді показала їй на двері, а брат із нами порвав усі зв’язки.

Десять років ми були для нього порожнім місцем. Лише коли я маму вже до себе забрала, випадково перетнулися у приватній клініці. Він привіз свою «дружину», а ми — маму, — продовжує розповідь жінка.

Тоді мати з сином ніби помирилися, почали зідзвонюватися, хоч і зрідка.

Але Ангеліна брата так і не пробачила. Якраз тоді мама й написала заповіт, переписавши сільську хату на доньку, бо Вітя гордо заявив, що йому нічого не треба — мовляв, він без даху не залишиться, у нього є чудова прийомна донька, яка його дуже любить!

— Його друга «дружина», наскільки я зрозуміла, вже тоді хворіла. Вони здавали якісь аналізи, і вона плакала, — згадує Ангеліна. — І от, виявляється, її не стало близько року тому. І що б ви думали? Вітя з нею так і не розписався!

— А чого ж це твоя мама зараз заговорила про новий заповіт? «Улюблена донечка» татуся донедавна не виганяла? — зіронізувала подруга.

— Так вона його не виганяла, поки у спадок не вступила! А потім вишвирнула «татуся» з квартири через суд! А татусь ж не інвалід, не пенсіонер. Якийсь час він по зйомних кутках микався, але ж старість не за горами…

От Вітюша й вирішив з мамою стосунки налагодити. Подзвонив, у парку погуляли…

І мама після тієї зустрічі опустила очі й сказала Ангеліні:

— Ліно, думай як хочеш, а він мені — син. Непутящий, зробив купу помилок, не слухав мене колись… Але куди йому тепер діватися? Зараз він знімає куток, а далі? На пенсію він і будки в Києві не орендує.

Ні, я хочу йому не право проживання дати, а частку хати. Він зараз із сином своїм намагається стосунки відновити, то треба ж йому хоч щось дитині залишити… Я все розумію, ви для мене багато зробили.

Якщо ти дуже ображена — я поїду жити назад, у хату… Але він мені син.

— А я дуже ображена! — з відчаєм каже Ангеліна.

— І мама чудово знає, що вона нікуди не поїде. Вона вже майже не бачить і здоров’я тане на очах. Та й що це змінить, навіть якщо вона поїде? Вона повернеться в хату, в яку ми з чоловіком вклали стільки грошей і здоров’я!

І половину цієї хати потім віддасть Віті! Саме половину, про меншу частку вона й чути не хоче. І як мені тепер бути? Як почуватися? Так, це шкурний інтерес, але ж це моя «шкура»! Де був той Вітя всі ці роки?

Він і зараз не квапиться допомагати мамі чи ту хату доглядати.

Звісно, я матір на вулицю не виставлю, але на душі такий гіркий осад, що просто руки опускаються…

***

Ось таку непросту і болісну історію нам надіслала читачка пані Ліна. Редакція лише трохи підправила її, аби зберегти всі емоції авторки. Часом материнська любов буває настільки сліпою, що перекреслює багаторічну турботу й відданість інших дітей, змушуючи їх відчувати себе чужими у власній родині.

А як би ви вчинили, опинившись перед таким непростим вибором між справедливістю і родинними зв’язками?