— Якщо я така погана, забирайте їх усіх собі! — раптом закричала в телефон Катерина. — Синочка свого й онучку улюблену! І живіть із ними, виховуйте, а ми якось самі з дитиною впораємося. Обіцяю, навіть на аліменти не подам. — Ти зараз дуже сильно не права, — спокійно відповіла їй свекруха. — І потім пошкодуєш про свої слова. Я зроблю вигляд, що їх не чула

— Нам не потрібна друга дитина, — похмуро сказав Катерині її чоловік, Степан. — Ти можеш залишити її винятково для себе. Я особисто можу утримувати лише тебе і нашу доньку.

— Але ж я вже при надії, — розридалася вона. — Послухай, ну в чому річ? Ми ще молоді, нехай у доньки буде братик чи сестричка.

— Чому я маю працювати на твої забаганки? — поцікавився у неї Степан. — Зараз донька піде до школи, будуть додаткові витрати, за її балет теж чимало віддаємо. Ти хочеш, щоб я гарував цілодобово?

Катерина з чоловіком та донькою Лерою жили в однокімнатній квартирі в центрі міста.

Ще донедавна тут із ними разом була її мама, Ірина Віталіївна. Але вона два місяці тому спочила. Тепер уся квартира належала її доньці.

У чоловіка Катерини, Степана, була частка в будинку його матері, за містом, у селищі. Там свекруха жила сама й була зовсім не проти, щоб син із невісткою перебралися до неї.

Саме мамі Катерина першій розповіла про свою особливу надію, по секрету, поділилася несподіваною радістю.

До сорока років вона чекала швидше змін вікових.

Та й першу доньку вони з чоловіком вистраждали досить пізно.

Друга дитина на цьому тлі взагалі здавалася дивом. Але Ірина Віталіївна радості доньки не оцінила.

— Куди вам другу, і так на головах одне в одного сидимо, — заявила вона Катерині. — Давай, вирішуй питання, поки не стало пізно.

— Мамо, ти з глузду з’їхала, — обурилася Катерина. — Це ж така радість, друга дитинка.

— А ростити ти її будеш на свою зарплату педагога-організатора? — поцікавилася Ірина Віталіївна. — Степан і так вас з останніх сил тягне, йому теж зарплату ніхто не додасть.

— Мамо, ну він зрозуміє, я впевнена, у нас у комірчині навіть візочок ще стоїть, і ліжечко, і манеж, витрат буде мінімум, — сказала Катерина.

А потім її мама швидкоплинно пішла з життя від серцевого нападу. Похорони, клопоти, сльози — було просто не до розмов чи рішень. Чоловікові про те, що чекає на дитину, Катерина сказала лише на чотирнадцятому тижні, коли всі терміни для інших рішень давно минули.

І несподівано отримала від нього цілий потік обурення. Степан висловив свої претензії й поїхав із донькою до матері на вихідні.

А Катерині ввечері зателефонувала свекруха, теж украй незадоволена.

— Що взагалі відбувається, — обурилася Марія Михайлівна. — Ну ти ж не дівчинка, напевно знала, що при надії.

— Так, — зізналася Катерина, — І навіть мамі встигла про це сказати.

— Послухай, я співчуваю твоєму горю, — зітхнула Марія Михайлівна. — Але у вас і так сім’я на межі розриву. Степанко додому приходить лише ночувати, вдень в автопарку, ввечері в таксі гарує. Невже ти хочеш його добити своєю другою дитиною?

— А я чим перед вами винна, і дитина ця? — поцікавилася у свекрухи Катерина. — Нічого, якось проживемо, квартира своя.

— З двома дітьми в однокімнатній? — зітхнула Марія Михайлівна. — Та ти оптимістка, Катерино.

— А що ви пропонуєте? — поцікавилася в неї невістка.

— Переїхати до мене, твою квартиру здати, — зітхнула Марія Михайлівна. — Леру віддати не у вашу школу в центрі, а тут, у селищі. Відмовитися від балету для неї, тоді, може, і щось вийде. Хоча я, звісно, не в захваті від твоєї ідеї залишити цю дитину.

— Дякую, я подумаю, — холодно відповіла свекрусі Катерина, чудово розуміючи, що нікуди не поїде.

У них уже був досвід спільного проживання зі свекрухою. Поки Лера була маленька, а в матері тоді ще був співмешканець. І він теж проживав у цій квартирі.

Звісно, Марія Михайлівна старалася.

Вона виділила молодій родині половину будинку, сама переїхала в літні кімнати, щоб їм не заважати. Харчувалася окремо й не особливо напружувала невістку по господарству.

Але як же Катерині було там нудно. У селищі, де всі одне одного знають, а головною новиною дня може бути дощ або завезення хліба в магазин.

Дні минали, чоловік більше не вимагав від Катерини вирішити проблему. Він просто майже не бував удома. А вихідні проводив із донькою у своєї матері. Несподівано Лера почала ставити Катерині дивні запитання:

— А ти мої іграшки новій дитині віддаси? І ліжечко теж? А де спатиму я, мамочко?

— Леро, у всіх будуть свої ліжечка, — якомога спокійніше сказала доньці Катерина. — І іграшки теж, звідки ти взяла всі ці дивні ідеї? Тебе бабуся навчила?

— Ні, просто в садочку в Льошки братик з’явився, йому все й віддали, — по-дорослому відповіла матері Лера. — Я не хочу, щоб у нас у сім’ї були інші діти.

— Ти обов’язково полюбиш братика чи сестричку, — усміхнулася доньці Катерина.

Але сама не повірила цьому поясненню. І ввечері зателефонувала свекрусі з претензіями. Вона була впевнена в тому, що саме Марія Михайлівна налаштовує дитину проти другого малюка.

Свекруха відреагувала бурхливо.

— Та мені робити більше нічого, — обурилася вона. — А от ти могла б і ласкавішою бути з донькою. Вона в мене на вихідних плакала. Говорила, що мама на неї кричить через їжу.

— Що ви верзете? — поцікавилася Катерина. — У нас просто була в холодильнику остання груша, і я збиралася її з’їсти. А Лера схопила перша, та ще й утекла з їжею в кімнату. От і отримала на горіхи.

— Катерино, я все розумію, у тебе зараз нерви, гормони, але кидатися на дитину через грушу просто нерозумно, — заявила їй Марія Михайлівна. — Вона ж не винна, що мати вирішила народити собі ще малюка.

— Якщо я така погана, забирайте їх усіх собі! — раптом закричала в телефон Катерина. — Синочка свого й онучку улюблену! І живіть із ними, виховуйте, а ми якось самі з дитиною впораємося. Обіцяю, навіть на аліменти не подам.

— Ти зараз дуже сильно не права, — спокійно відповіла їй свекруха. — І потім пошкодуєш про свої слова. Я зроблю вигляд, що їх не чула.

Але Катерина вже впала в раж. Увечері, коли чоловік привіз доньку з дитячого садка, на порозі їх зустріла мати сімейства з трьома валізами.

Степан з подивом дивився на дружину, якій залишалося менше місяця до того дня, що змінить усе. Лера ревіла, не розуміючи, чому мама її не пускає додому. Катерина ж просто уперлася в дверний отвір і мовчала.

Степан забрав доньку й поїхав, вирішив не загострювати ситуацію з і без того нервовою дружиною. Стан Катерини тривожив його вже кілька місяців.

Але насильно везти дружину до лікарів Степан боявся. Як і залишати з нею наодинці Леру, щодо якої мати все частіше проявляла агресію.

Народжувати Катерина поїхала з дому, на той час вона вже два тижні нікуди не виходила, відчувала напади страху й паніки. Чоловік і свекруха дзвонили щодня. Вони-то й викликали швидку, почувши стогони жінки. А Степан навіть поїхав за дружиною в лікарню.

Катерина з’явила на світ здорового, хоч і трохи недоношеного хлопчика. Але з мамою Ігорко пробув зовсім недовго. Її ушпиталили у відділення психіатрії у стані істерики.

Ігоря віддали батькові й бабусі, Марія Михайлівна взяла виховання онуків на себе, доки невістці не стане краще. На щастя, лікарі їх обнадіяли, що такий стан — тимчасовий, викликаний гормонами, і його можна подолати.

У лікарні Катерина провела два місяці. У день виписки за нею приїхав Степан.

Мовчки посадив дружину в машину й повіз її в будинок своєї матері. Туди принишкла Катерина йшла зі страхом, вона добре пам’ятала, що творила в останні тижні перед появою малюка.

У дитячій, біля колиски з балдахіном, сиділа Лера. Вона гойдала над братом розтяжку з брязкальцями:

— Мамо, — усміхнулася дівчинка й кинулася до Катерини. — Дивись, як добре в мене виходить бути старшою сестрою.

— Розумниця, — з полегшенням обійняла доньку Катерина. — Як же я за тобою скучила.

— І я теж, ти довго хворіла, тато мені все пояснив, — кивнула Лера. — Але тепер усе добре, ми ж житимемо в бабусі, правда? Мені так подобається школа.

— Ну, звісно, — кивнула Катерина доньці. — А чим ви тут годуєте Ігоря?

— Сумішами, — весело відповіла їй Марія Михайлівна. — Доведеться тобі освоїти цей цінний навик. Лера ж їх і не бачила. Ходімо, усе покажу і якраз погодуєш сина. Ігорко підріс, дивись, як на Степана схожий.

Катерина посміхалася, дивлячись, як чоловік вправно гойдає сина на руках, а той агукає йому у відповідь. Тут, удома, з близькими їй було тепло й добре.

А кошмар останніх місяців здавався привидом. Звісно, не все одразу налагодилося. Але Катерина засвоїла урок, який виклало їй життя.

Тепер вона намагалася не ображати близьких, а сама більше відпочивала й прислухалася до свого організму. І поступово все прийшло в норму. Міську квартиру вони здають, а самі спокійно живуть у селищі, без зайвих стресів, однією великою родиною.

Ось така історія. Життя, бачите, як може закрутити: коли плануєш одне, а отримуєш зовсім інше, але зрештою те, що справді потрібне — тепло й підтримку родини.

А чи доводилося вам, дорогі читачі, змінювати свої життєві плани через несподівані, але щасливі обставини?