— Якщо є на небі Бог, Марічко, він сам розбереться, де добро, а де зло. Як вирішить, так і буде, — зітхнула мати. — Якщо Бог тебе засудить, то нехай і мене заодно. Разом ті муки прийматимемо. — Ми з тобою своє пекло вже на землі відбули, доню. Чого нам іще боятися? Забудь усе. І просто живи

«Я ж вас усіх тут зараз заколисаю!» — цей хрипкий, злий крик розірвав тишу зимової ночі.

Ганна Петрівна навіть не встигла затулитися. Важкий спалах перед очима — і вона вже лежить на холодній підлозі біля порога, а з голови зсунулася тепла хустка.

Жінка інстинктивно закрила обличчя долонями, стиснулася в грудку, чекаючи найгіршого… Але нетверезому Миколі раптом стало нецікаво. Він важко дихав, стискаючи кулаки, і повільно обернувся туди, де в кутку, мов загнані пташенята, тулилася його сім’я.

Там Марія, біла як крейда, затуляла собою дворічного Іванка. Малий заходився від жаху, а під столом, затуливши вуха рученятами, глухо схлипували старші — Сашко з Оленкою.

Як же Миколу дратувала власна дружина! Коли він повертався отакий, очманілий від чергових гулянок, її змарніле обличчя з вічними тінями під очима викликало в нього лише лють. Ці покірні, налякані очі, скорботна складочка біля губ… Хіба така жінка може тішити око?

Худа, мов трісочка, лікті гострі — суцільне непорозуміння, а не господиня.

Тому й протоптав він стежку до Зіньки Чумачихи, що жила ген біля річки. Та була жінка дебела, реготуха, і чарка наливки для бажаного гостя в неї завжди знаходилася. Після Зіньчиних пестощів та частувань повертатися до рідної хати, до мовчазної дружини йому крутило душу. Але ж і там, у коханки, не залишишся.

Він же не приймак якийсь, щоб у чужі стіни йти! У нього своя хата добротна, літня кухня, сарай зі скотиною. Та ще й дружина вінчана і троє дітей, яких із хати не виженеш — люди ж у селі засміють.

Скажуть: при живому батькові сиріт пустив по світу. А Зіньку заміж брати — теж не варіант: до неї половина кутка поночі стежки топтала. Ходити до такої — то ніби й діло житейське, мужики тільки підморгували, а от у хату господинею привести — то вже сором.

Отак він і жив: ночі коротав у чужому теплі, а злість приносив додому. Зривався на Марії, яка, здавалося, прив’язала його цими дітьми по руках і ногах. А якби не вона — жив би вільним птахом!

Одружився ж по дурості молодій. Дівчина жила по сусідству, змалечку разом росли. Його покійна мати тоді всі вуха продзижчала: «Придивися до Марічки, синку. Роботяща, тиха, кращої не знайдеш».

Послухав. Коли повернувся зі служби — почав проводжати. Мати не збрехала: дівчина й справді була лагідна. Швидко якось усе закрутилося: свати, рушники, весілля.

Діти пішли одне за одним, хату підлатали. Мати пораділа трохи синовому щастю та й відійшла у засвіти. Надірвана була. По лікарнях же тоді не ходили — все вдома відлежувалися та зілля пили.

А як інакше? У ті важкі роки жінки самі і орали, і сіяли, і ліс валили. Чоловіків із села повернулася жменька, та й ті скалічені. Отак і тягнули на собі все, надриваючи жили.

Матері Миколи й п’ятдесяти не було, а виглядала, як немічна бабуся: пов’яже чорну хустку і в порожній кут крадькома хреститься. Без ікон, бо не можна було, але душа молитви просила.

Коли матері не стало, Микола ніби з ланцюга зірвався. Почала його гризти якась чорна туга. А чим її глушити? Тільки оковитою — єдиними ліками, що душу випікають. А як вип’є — шукає винних.

Почав він на дружину руку здіймати, часом і малій Оленці перепадало: мовляв, хай змалечку знає, хто в домі господар. Хлопців не чіпав, тільки паском виховував, як колись його власний батько.

Увійшло в нього в страшну звичку: прийде від Зіньки, а вони не сплять, сидять, як мишенята. Очима кліпають, усі в матір — полохливі. Микола тільки заводився: «А може, ти, стерво, їх і не від мене нагуляла?!» Сам собі накручував підозри, бо ж знущатися приємніше, коли ніби є за що.

Але останнім часом Ганна Петрівна, теща, почала вступатися. Прибіжить із сусідньої вулиці і собою доньку закриває.

Цього разу Микола не стерпів. Після того, як теща впала біля порога, він вигнав їх усіх надвір. На лютий мороз. У чому стояли.

— Тільки спробуйте повернутися — хату спалю разом із вами! — гаркнув він у темряву, грюкнув дверима й заклав важкий залізний гачок.

Напівроздягнені жінки та діти борсалися у снігу. Марія, ледве тримаючись на ногах, схопила на руки маленького Іванка — той ще не вмів тікати від батькового гніву.

Побігли снігом просто в шкарпетках, озираючись, чи не женеться за ними той нелюд. А він просто допив із кишені залишки Зіньчиного частування, заїв холодним борщем з печі і звалився біля столу.

Натоплена хата дихала жаром, він підклав під голову стару куфайку й важко захропів.

А жінки з дітьми ледве добігли до хати Ганни Петрівни. Дітвору одразу закинули на гарячу піч, а самі без сил опустилися на стару скриню.

— Він же тебе зживе зі світу… — мати тремтячими пальцями торкнулася заплаканого обличчя доньки. — Забирай дітей і переходь до мене. Якось виживемо, не пропадемо.

— Тоді він і тебе не пожаліє, — Марія сиділа з прямою спиною, дивилася в одну точку, а дихала так, ніби їй бракувало повітря. — Сама знаєш, мамо: якщо вже почав, то не зупиниться. Скільки разів ми вже тікали?

— І що ж нам робити, доню? — Ганна Петрівна обережно погладила її худі, змерзлі пальці. — Чекати, поки він нас усіх зітре на порох?

— Не знаю, мамо… — одинока сльоза скотилася по блідій щоці. — Нема кому за нас заступитися. Нема куди подітися.

Ганна Петрівна вмила доньку теплою водою, вклала на ліжко й накрила важким кожухом. Хай відігріється, бідна.
А сама сіла біля вікна, і непрохані спогади накрили її з головою.

Згадалося, як багато років тому вона, тоді ще молода Ганна, годувала грудьми крихітну Марічку, коли її власний п’яний чоловік скинув її з лави. «Знов дівку принесла?! Дармоїдок плодити надумала!» — кричав він тоді, бо чекав сина, а на світ з’явилася четверта донька.

Вона тоді ховалася від його важких чобіт під столом, притискаючи немовля до серця…

Усе життя — важка праця, приниження, злидні. Тільки-но трохи видихнула, аж тут у доньки така сама біда. Коли віддавала Марію за Миколу, думала: буде дитина заміжня, як за кам’яною стіною.

А вийшло ще гірше. Чоловік Ганни хоч на фронті згинув, а тут і надії на спокій немає.

«Це ж що робиться на світі? Я жодного дня просвітку не бачила, а тепер моя кровинка в пеклі живе. Діти ж сиротами залишаться…»

Ганна Петрівна рішуче накинула на плечі хустку. Вийшла з хати, тулячись до парканів, аби ніхто з цікавих сусідів не помітив, і рушила до Миколиного двору.

Їй треба було знати, чи заснув він, чи не розтрощив там усе.

Обережно зазирнула у вікно. Крізь фіранку було видно тільки ноги в теплих шкарпетках. Не ворушаться. Спить.

Глибоко брьохаючи снігом, вона підійшла до сіней. Двері були зачинені зсередини, але в них із донькою був свій секрет — маленький штирок із мотузочком, прихований у щілині. Смикнеш — і гачок безшумно піднімається.

Микола спав просто на підлозі. Від спеки в хаті він аж розімлів: на лобі блищав піт, з відкритого рота стікала слина.

Жінка навшпиньки підійшла до печі. У топці ще жевріло червоне вугілля. Вона взяла кочергу, легенько ворухнула жар, піднімаючи сивий попіл.

«Ні багато ні мало — якраз, аби вчадіти, якщо на підлозі лежиш», — майнула страшна, але ясна думка.

Вона потягнулася до димаря і щільно закрила засувку.

«На все воля Божа. Як вирішить — так і буде».

Тихо вийшла, так само зачинила за собою двері. На ґанку трохи постояла, вгамовуючи шалене серцебиття, і рушила додому. Село спало глухим сном.

А з неба раптом повалив такий густий лапатий сніг, що поки вона дійшла до своєї хвіртки, всі її сліди замело дочиста.

— Мамо, це ти? — Марія сіпнулася на ліжку, коли та зайшла. Під очима доньки вже налилися темні синці, плечі нервово здригалися.

— Я, доню, я. Спи, не бійся, — Ганна Петрівна скинула засніжені валянки і стягнула з голови хустку. Поки була там, у хаті зятя, впріла так, що сорочка прилипла до спини. А як ішла назад — мороз ніби кістки наскрізь прошив, аж зуби цокотіли.

— Зачини двері добре, мамо… раптом прийде. — Марія ще глибше зарилася в кожух.

— Не прийде. Спить він, я у вікно дивилася. Ранок вечора мудріший…

На ранок снігу намело аж по самі вікна. Уперше за довгі місяці Марія з дітьми виспалися, не здригаючись від кожного шурхоту.

— Треба додому йти, — тихо сказала донька, поглядаючи у вікно. — Скотину ж годувати треба, піч розтопити, вихолола хата, мабуть…

— Та почекай, млинців напечу, дітей нагодуємо, — Ганна Петрівна з гуркотом дістала велику сковороду. — Проспиться твій Микола, може, ще й сам прийде.

Але чоловік не йшов. Нарешті Марія зібралася з духом і рушила до свого двору.

Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як над засніженою вулицею пролунав страшний, жіночий крик.

Ще за мить до двору Ганни Петрівни влетіла захекана сусідка:

— Ганно! Ой, лишенько! Учадів твій зять! Закрив засув п’яний і заснув навіки! Ой, біда-то яка, що ж Марійка без чоловіка робитиме?!

— Ой, Господи милосердний! — сплеснула руками Ганна Петрівна. — Горе ж яке… Дітей сиротами лишив, ірод!

Похорон і поминки минули як у сизому тумані. Рідня і сусіди їли, пили, хитали головами й жаліли молоду вдову. Марії ніколи було й сльозу пустити: вона бігала між столами, міняла миски, мила посуд.

Приїхали старші сестри, теж за стіл не сідали, поки пів села не нагодували.

Лише пізно ввечері, випровадивши останніх гостей, жінки сіли перепочити.

— Тікати тобі треба звідси, Марічко, — Ганна Петрівна задумливо розгладжувала клейонку на столі. — Ніна он каже, що в місті можна двірником влаштуватися. Там спочатку кімнатку дадуть, а потім, дивись, і квартиру.

— Без мужика в селі не витягнеш, — підтакнула старша сестра. — Та й дітям у місті краще, вивчаться, в люди вийдуть.

Вирішили твердо: треба перебиратися. Подалі від сільських пліток, які неодмінно поповзуть за самотньою жінкою.

Того ж вечора мати з донькою зачинили Миколину хату і пішли ночувати до Ганни Петрівни. Боязко було залишатися там, де ще вчора лежав небіжчик.

Уже в ліжку Марія тихо, не дивлячись на матір, запитала:

— Мамо… а ти ж тоді вночі ходила до нього… Невже не бачила, що засув на пічці закритий?

— Та куди ж я заходила, доню? Побоялася, — рівним голосом відповіла стара. — У вікно глянула, та й додому вернулася. Хіба ж знаєш, що в п’яного на думці.

— І то правда… — так само тихо погодилася Марія.

Вона не стала нічого допитувати. Бо ще того ранку, як закричала на все село, встигла помітити кочергу, недбало закинуту за піч, щоб в очі не кидалася.

Згадала і крейдяний слід від материної куфайки, і відбиток її підшитих зигзагом валянків біля порога. Той слід Марія швиденько затерла ганчіркою, поки скликала сусідів.

Попереду був переїзд до міста і нове, невідоме життя. Важке, лякаюче.

Але вперше за багато років Марія цілий тиждень спала спокійно. І діти перестали сахатися від кожного різкого звуку. На їхніх личках знову з’явилися усмішки.

— Якщо є на небі Бог, Марічко, він сам розбереться, де добро, а де зло. Як вирішить, так і буде, — зітхнула мати.

Марія дивилася на натруджені, покручені роботою материні руки, що важко лежали на колінах. Раптом вона нахилилася і палко притиснулася до них губами.

Ганна Петрівна аж сіпнулася від такої незвичної ласки — не заведено в них було отак почуття показувати. Спробувала забрати руки, але донька тримала міцно.

Крізь сльози, не піднімаючи голови, вона прошепотіла:

— Якщо Бог тебе засудить, то нехай і мене заодно. Разом ті муки прийматимемо.

— Ми з тобою своє пекло вже на землі відбули, доню. Чого нам іще боятися? Забудь усе. І просто живи.

А десь високо-високо ангел, який веде лік людським гріхам і добрим справам, розгублено крутив у руках своє перо…