— Яно, ти маєш хоч трохи клепки в голові чи ні? — якось не витримала Ірина Степанівна. — Ти тягнеш малу дитину на будівництво! При цьому не дивишся за нею, сподіваючись на батька, діда чи бабу. А нам не до того! Мені треба нагодувати цілу бригаду мужиків, тебе, внучку. Твій чоловік гарує як проклятий, весь у пилюці! Навіщо ти приїхала

— Знаєш, я вже іноді думаю: та хай би воно все запалося з тим ремонтом! Сил моїх більше немає, — Ірина Степанівна втомлено опустилася на стілець і нервово скрутила в руках паперову серветку.

— Ми ж для них жили рвемо. Хочемо молодим квартиру в місті залишити, а самі за місто перебратися. Будуємось, економимо на всьому, чоловік із сином спини надривають.

А моя невісточка приїжджає на те будівництво, стає посеред цементу й цегли з дитиною на руках і заявляє: «Ми приїхали дихати свіжим повітрям!». І все.

Робота стає, нерви здають, а малеча лізе прямо в будівельне відро.

Яна — дружина її сина. У шлюбі молоді вже чотири роки, і весь цей час тулилися по орендованих квартирах.

Там у них і з’явилася дитинка — маленька Лізонька, якій зараз півтора рочка. Яна сидить у декреті.

Молода сім’я потроху відкладала кошти на власне житло, але півтора року тому Ірина Степанівна отримала у спадок старенький будинок під містом. І тоді визрів інший, набагато кращий план.

— Ми сіли й вирішили: вони віддають нам свої заощадження, ми доводимо ту хату до пуття, а їм залишаємо нашу простору міську двокімнатну, — пояснює жінка своїй давній подрузі.

— Мені за три роки вже на пенсію. Та й їздити на роботу з передмістя — не проблема: у чоловіка машина, а працювати йому стільки ж. Усім же зручно!

Ірина Степанівна з чоловіком вклали туди й усі свої збереження. Роботи запланували масштабні, а в наш час на всьому доводиться економити, особливо на майстрах.

Тому вирішили так: чоловік, син, та ще чоловік сестри із племінником багато чого зроблять своїми руками.

Траншеї під труби викопати, фундамент підлити, подвір’я трохи до ладу привести — це ж їм під силу.

Яна, коли почула, що в них із чоловіком нарешті буде своя окрема квартира, тішилася як дитина. Ще б пак! Звісно, Ірина Степанівна не планувала переписувати на невістку половину свого майна.

Все по справедливості: Янина частка складатиме рівно стільки, скільки молоді вклали з тих збережень (а це десь близько двохсот тисяч гривень), решта ж за документами належатиме синові.

Обманювати ніхто нікого не збирався, і невістка про це чудово знала.

— Але ж зараз літо в розпалі! Усі чоловіки спеціально відпустки підгадали, щоб зробити якомога більше, — сердиться Ірина Степанівна.

— А Яна приїжджає і просто плутається у всіх під ногами. І хай би ще тільки вона… Ти просто уяви цю картину: у нас подвір’я перерите, всюди дошки стирчать, гори будівельного сміття, цегла складена.

Мужики з інструментами, носять цемент, воду, лаються крізь зуби… А серед усього цього хаосу бігає маленька дитина!

— А що, їй вдома посидіти ніяк? — щиро дивується подруга, відпиваючи каву.

— Навіщо самій пертися туди, де бруд і пилюка, та ще й дитя тягнути?

Ірина Степанівна внучку обожнює. Коли вони в місті, намагається навідувати малечу якомога частіше. Лізонька ж росте не по днях, а по годинах, щодня щось нове видає.

Але ж зараз на тому будівництві їм усім ну геть не до дитячих забавок.

— Мам, а що я їй скажу? — тільки розводить руками син.

— Вона одразу починає скандалити. Каже: «Ти, мабуть, когось собі там знайшов. Не працювати ти їздиш, а розважатися, раз не хочеш брати нас із собою!»

— Ага, знайшов він там когось! Рідного дядька і брата двоюрідного! — гірко всміхається свекруха.

— Ну можна ревнувати, але ж не до такого абсурду.

І майже щодня жінка зціплює зуби, зустрічаючи невістку з дитиною: «Добрий день, ви собі працюйте, а ми тут на сонечку посидимо».

Біда ще й у тім, що Яна, схоже, щиро вірить: на будівництві їй буде легше. Дівчинка в них дуже рухлива, молода мама з нею втомлюється, а тут же — стільки няньок довкола!

Тільки от «нянькам» зовсім не до того. Тому над подвір’ям раз у раз лунає:

— Яно, забери Лізу, вона на цеглу полізла!

— Ой, а я думала, ви за нею подивитеся, я ж тільки-но присіла з телефоном…

— Яно, Ліза вже воду з будівельного відра п’є!

— Ну ви ж бабуся, чи хто? Скажіть їй «ну-ну», вона вже розуміє.

— Яно, ти маєш хоч трохи клепки в голові чи ні? — якось не витримала Ірина Степанівна.

— Ти тягнеш малу дитину на будівництво! При цьому не дивишся за нею, сподіваючись на батька, діда чи бабу. А нам не до того! Мені треба нагодувати цілу бригаду мужиків, тебе, внучку. Твій чоловік гарує як проклятий, весь у пилюці! Навіщо ти приїхала?

Ми ж хочемо встигнути якнайбільше до холодів. Може б, у листопаді вже й переїхали. А так що? Зараз відпустки в усіх закінчаться, і коли ту хату доробляти? Тільки по вихідних?

— Жінка має бути поруч із чоловіком, — вперто як мантру повторює невістка.

— Я й не думала, що бабуся з дідом так не хочуть бачити рідну внучку. Я й так удома сама з нею сиджу, світу білого не бачу. Чоловік вічно на роботі, дитина його забуде. Хай хоч у відпустці тато буде поруч із донькою.

— Вона що, з глузду з’їхала? Їй же цілу квартиру віддають, а вона свої пісні співає! Що це за дика ревність? Кого це з матерів у декреті всі мають розважати й від роботи звільняти? Нісенітниця якась, Іро, чесне слово, — хитає головою подруга.

— Нісенітниця, — сумно погоджується Ірина Степанівна.

— Але наша Яна ще коли тільки почала зустрічатися з моїм сином, одразу звільнилася зі своєї роботи й влаштувалася у його компанію. Не прямо в той самий офіс, але в ту ж будівлю, поверхом нижче.

У зарплаті втратила добряче, зате чоловік під ковпаком! Це їй, виявляється, рідна мама таку науку дала.

Я ще на весіллі випадково почула, як сваха їй нашіптувала: «Яночко, куди чоловік — туди й ти. Запам’ятай це назавжди. Сім’я має бути склеєна».

— Там що, це сімейний діагноз?

— Та там історія така… Свого часу в Яниної мами чоловіка відбила колега по роботі. А в старшої сестри сім’ю розбила сусідка свекрухи. От наша дівчина тепер і не спить — пильнує, щоб бува її благовірний серед мішків із цементом собі коханку не знайшов. Якесь хворобливе в неї це почуття… Чи просто дурощі молодості.

— Та які дурощі, — зітхає подруга.

— Це скоріше хитра надія на те, що ти ж там сама не муруєш, то й звільниш їй руки — за внучкою приглянеш.

Ірина Степанівна справді стін не мурує, але клопотів має по зав’язку: наварити їсти на всіх, подати, принести, потримати. Її чоловік теж уже ледь стримує нерви через те, що невістка постійно плутається під ногами.

Відпустки закінчаться, доведеться працювати тільки у вихідні, та й тоді — з Яною і дитиною на майданчику, за якою мусять стежити всі підряд.

— Якщо я почну з нею сваритися, мам, ми розлучимося, — якось тихо сказав син, опустивши очі.

Після цих слів чоловік Ірини Степанівни довго курив на ґанку, а потім сказав дружині: «Беремо в банку кредит. Віддаємо цій кралі її двісті тисяч особисто в руки.

А нашу квартиру оформлюємо виключно на сина. Щоб потім по судах не тягатися, і щоб вона нам тут права не качала».

— І знаєш, зробіть саме так, — твердо радить подруга.

— Гроші не такі вже й захмарні, а нервів збережете на мільйон. Бо, чесно кажучи, перспективи в сім’ї твого сина якісь дуже вже марні…

Від редакції:
Іноді життя ставить перед нами непрості випробування, де найбільше сил забирає не важка фізична праця, а нерозуміння з боку родичів. Ми лише трохи адаптували цю розповідь для публікації, але біль свекрухи та наївна впертість молодої дружини знайомі, мабуть, багатьом українським родинам.

А як вважаєте ви: чи варто зберігати видимість миру за будь-яку ціну, чи батько хлопця прийняв єдине правильне рішення?