— Слухай, тобі ж однаково де Новий рік зустрічати, у тебе ні кошеняти, ні дитини. Ну, Марино, – напарниця гундосила другий день поспіль.
— У тебе теж ні кошеняти, ні дитини, – Марина заперечувала, але рішення вже прийняла.
— Та в мене, може, доля вирішується, а ти…, – Софія махнула рукою і повісила пальто у свою шафку.
Рівно тиждень залишався до Нового року. Графік чергувань на грудень у маленькій міській лікарні № 2 давно був розписаний, і Соня все ще сподівалася і продовжувала шукати собі заміну на 31 число. На початку грудня вона не була проти чергування в новорічну ніч, щоб на три дні потім поїхати до сестри в в інше місто в січні, але сестра несподівано зібралася з сім’єю в Буковель за два тижні до нового року і поїхали відпочивати. Соня спочатку засмутилася, але рівно за десять днів до новорічної ночі вона познайомилася з Григорієм, і так у них усе закрутилося, що Соні терміново потрібен був цей чарівний вечір, будь-що-будь.
Марина через роботу додому до батьків не поїхала, два дні втрачати на дорогу туди й назад – не дозволена розкіш. А більше зустрічати Новий рік їй було ні з ким. Подруги збиралися виїхати за місто на всі січневі канікули. У лікарні була одна жінка, що запрошувала її до себе на свято, але Марина чемно відмовилася. У неї там сім’я, не хотілося почуватися не у своїй тарілці.
— Я ж тобі не сказала «ні», я думаю, – знімаючи форму, відповіла Марина.
— Думай швидше, мені треба розуміти, планувати, – образилася Соня. От якби в тебе було таке питання…
— Але в тебе ж не таке питання, ти цього Гришу всього тиждень знаєш і вже терміново потрібно стрибати йому на шию. Треба себе тримати в якихось рамках.
— Ех, Марино, буде тобі тридцять пʼять, я на тебе подивлюся, – зітхала змінниця.
Марина з Сонею не були подругами, перетиналися під час передачі зміни, але спілкувалися тісно. Принаймні, були в курсі, що відбувається в житті одна одної.
Марині було двадцять п’ять – невисока, худенька, з короткою стрижкою, Соні вже тридцять пʼять – повненька, середнього зросту і теж білява. Обидві були незаміжні й не мали дітей.
— З таким графіком роботи, якщо я і вийду заміж, то чоловік буде мене бачити тільки у вікно автобуса, проїжджаючи повз лікарню, – Соня знову почала ту саму пісню наступного дня.
— Та згодна я на заміну, згодна, – не витримала Марина.
— Так? Правда? – Соня не вірила в те, що щойно почула.
— Правда, – Марина навіть очі прикрила, надаючи своїй згоді ще більшої впевненості.
Соня не приховувала своєї радості й весело плескала в долоні, немов п’ятирічна дитина.
— Не забудь потім відпрацювати за мене, – схаменулася Марина.
—Так, звісно, Мариночко, я все пам’ятаю. Як я тобі вдячна! – Соня навіть обійняла Марину так міцно, як змогла.
Із тридцятого числа терапевтичне відділення стало порожніти. Усі, хто міг відпроситися і написати заяву, зробили це відразу ж. У палатах залишилися ті, хто не захотів або не міг піти.
Марина в останній день року перевела всіх жінок свого відділення в три палати біля посту, а решту віддала в повне розпорядження бабусі Ліді на миття.
До самого вечора на посту не з’являвся ніхто з чергових лікарів, Марина заглянула в журнал. У Новорічну ніч мав чергувати Петро Семенович, літній лікар, який вранці робив обхід.
— З наступаючим, Мариночко. Щастя тобі в новому році і нареченого хорошого. Не якого-небудь, а хорошого, – збираючи свої речі, привітала постову медсестру прибиральниця.
— Дякую! І вам усього найкращого в Новому році, здоров’я! – відповіла Марина і, діставши з-під столу невеликий пакет, простягнула літній жінці.
— Здоров’я – це так, це дуже потрібно. Та ти що, не треба нічого, – замахала руками жінка.
— Беріть, це ж від чистого серця, – усміхнулася Марина.
— Вас там звуть, а ви пакетиками обмінюєтеся, – суворий чоловічий голос змусив Марину здригнутися.
Марина спокійно вийшла з-за стійки і підійшла до лікаря.
«Євген Андрійович Хмельницький» швидко прочитала медсестра на його бейджику.
Про нового лікаря Марина чула, медсестри шепотілися тут і там, що красивий, молодий і, найголовніше, не одружений. Обручки на безіменному пальці цього високого брюнета з сірими очима, дійсно, не було. Так уже сталося, що сьогодні вперше збіглися їхні зміни.
— Щось сталося? – запитала Марина.
— Це я у вас маю запитати, ви ж на посту. У третій палаті вас кличуть.
Марина прискорила крок і, опинившись у третій палаті, видихнула.
Одна з пацієнток, показуючи на порожню пляшечку, сказала, що можна прибирати крапельницю, уже годину вона лежить. Лікар зітхнув глибоко.
— Оце так. Година. Замість тридцяти хвилин.
— Люкарю, ви на Мариночку не лайтеся, у мене від великої голки рука німіє, болить страшенно, ніхто на мене уваги не звертав, а вона запропонувала дитячу голку спробувати. За часом довше, але зате нічого не болить.
Євген Андрійович ще раз подивився на медсестру, яка швидко прибирала крапельницю і, звертаючись до жінки, сказав:
— Відпочивайте. Більше немає скарг ні в кого?
Жінки промовчали.
Марина повернулася на пост і, відкривши журнал у потрібному місці, подала лікарю. Очей вона не піднімала, не дивилася на нього. Їй хотілося провалитися на місці, немов зробила вона щось заборонене.
— Сестринська чому зачинена? – лікар смикнув ручку дверей.
Марина завмерла на місці й помітно почала червоніти. Після ситуації з крапельницею Євген Андрійович наче шукав те, що можна висловити, вказати на помилку або ще гірше недогляд.
«Чому, чому в найбільш невідповідний момент»…
Вона знову відвернулася, щоб не дивитися на нього, і підійшла до кабінету. Ключ у замковій щілині провернувся швидко й радісно. Марина й не припускала, що це чергування буде таким, і це був тільки початок.
Марина відчинила двері.
— Що це? Що за мішки кругом? – обурено розвів руками лікар.
Невеликі святкові пакетики з написом «З Новим Роком і Різдвом» стояли по всій сестринській, але так, щоб не заважати роботі.
— Це для хворих, – тихо собі під ніс сказала вона.
— Що? Я не чую.
Марина дуже близько, майже впритул, підійшла до лікаря і підняла очі:
— Я приготувала подарунки всім хворим і персоналу. Традиція в мене така.
— Зайдіть в сестринську.
Євген Андрійович увійшов до кабінету за медсестрою і зачинив за собою двері.
— Тут лікарня… Марино…, – він намагався прочитати По батькові на її бейджику.
— Сергіївна, – сказала Марина, помітно заспокоївшись.
— Догану хочете? Чи звільнення?
— Будь ласка!
— Ви ж не себе, а колектив підставляєте. Не можна на робочому місці самоуправством займатися. А у вас за п’ять хвилин дві ситуації.
Марина знизала плечима:
— Багато хто з цих жінок спеціально сюди на свята намагається потрапити, щоб не залишатися самій, у чотирьох стінах, не мучити себе думками, що вона не потрібна нікому.
— З чого ви вирішили? Ви взяли святкову зміну, бо вам нема з ким зустріти Новий рік?
— До чого тут я?
— А до чого вони? Ви їх усіх запитали? – усе ніяк не міг збагнути молодий лікар.
— Ви просто ще не можете уявити себе на їхньому місці, через відсутність…
Марина хотіла сказати «досвіду», але стрималася.
—Якщо хотіли привітати хворих, могли вручити їм подарунки в години відвідувань, а не захаращувати кімнату. Та й ця ваша крапельниця … дитяча.
Марина відвернулася від лікаря.
— Приберіть усе. Сподіваюся, у пакетах немає продуктів які швидко псуються, а то доведеться викинути.
Євген Андрійович вийшов із сестринської і пішов, засунувши руки в кишені халата. Марина вийшла слідом, намагаючись приховати сльози, що виступають.
— Що, Марино Сергіївно, попало вам через мене?
— Ні, що ви Галина Миколаївна, по роботі.
— Ось же. Молодий, а такий шкідливий! Красиві всі такі.
«А може так і треба, – глибоко вдихнула Марина, думаючи. – Якщо кожен на своєму робочому місці стане робити все, що захоче, нехай навіть із добрими намірами, може статися непоправне».
Марина згадала, що великий червоний мішок для подарунків потрібно було сходити, забрати у відділенні поверхом нижче. Та й Діда Мороза тепер потрібно шукати. Вона просила Петра Семеновича, він не відмовив, але не його ж зміна, а цей… Марина навіть засмутилася. Усе так добре починалося. А тепер.
Євген Андрійович повернувся майже відразу.
— Я забув вам передати, це з відділення нижче, з поста, – простягнув він їй пакет із чимось червоним.
Марина посміхнулася так, щоб не було помітно, і подякувала.
— Сподіваюся, все легально? А то я дивлюся у вас тут це нормальна річ, – простягаючи пакет, вимовив лікар, але пакет не відпустив, а швидко повернув до себе і зазирнув.
— Це мішок для подарунків, Євгене Андрійовичу, – благально подивилася на нього Марина. – Це востаннє, я обіцяю. Ну, будьте сьогодні людиною, а не лікарем, – посміхнулася вона йому.
Молодий лікар тільки відкрив рота, щоб висловити все, що він думає, як у коридорі почулися гучні чоловічі вигуки.
— Де там мій мішечок? І вас із Новим роком, дівчатка! – у коридорі одразу ж пролунав сміх за чоловічою спиною «Дівчатка!».
Пожвавилися всі.
— Мариночко, привіт. Я тут, як і обіцяв.
— Що, Євгене, будемо народ вітати? Такі у відділенні дівчата лежать, тільки встигай підморгувати. Марино, у мене тільки півгодини. Євгене Андрійовичу, на посту поки постій, а ми вітати будемо.
Молодий лікар стояв у подиві, а Марина відразу заметушилася. Тепер, у присутності Петра Семеновича їй було спокійно й радісно. Відчувався захист.
У сестринській пролунали вигуки, і ось уже за кілька хвилин двері відчинилися, і з кімнати вийшов Дід Мороз із величезним мішком, щільно набитим подарунками. За ним, трохи хвилюючись, вийшла Марина.
І по черзі кожна з трьох палат пожвавлювалася. Під гучні вигуки дідуся і привітання Марини закипало життя. Їх теж вітали, читали вірші, і раділи подаруночкам, як малі діти. У цих жінок розгладжувалися зморшки, з’являвся здоровий рум’янець на щоках, їм хотілося бути здоровими просто зараз, у цю хвилину.
Молодий лікар дивився на це збоку зніяковіло. Він був причетний до того, що зовсім недавно засуджував. А тепер, перейнявшись святковою атмосферою, йому самому захотілося свята.
Дід Мороз вийшов зі своєю онукою з третьої палати:
— Ой, хлопчик цей у нас, залишився без подарунка. Що ж це ми. Ну, що, Женю, що ти приготував для Діда Мороза?
— Вірш! – підіграв молодий лікар.
А жінки, у дверях своїх палат підхопили:
— Давай вірш!
Петро Семенович простягнув Євгену пакунок і, розкланявшись, пішов у сестринську. Марина не переставала йому дякувати. А він лише відмахувався.
Євген підійшов до Петра Семеновича і зробив вигляд, що йде тією ж дорогою.
— Як так? Це ж порушення. Так не можна.
— Не можна, Євгене Андрійовичу. Свавілля. Кошмар! Тепер ідіть, стежте, щоб цього більше не повторилося. А що можливо, хтось бачив? Я ні. А ви? – Петро Семенович розсміявся і ляснув молодого лікаря по плечу. – Доброта – вона, Женю, ось звідси йде, – він показав на груди, – самому цього не навчитися. Он, Алінка, яка тобі оченятами стріляє із чоловічого відділення, вона без душі, збирачка подарунків. Сама нічого нікому подарувати не може. Красива, так. Але порожня. А в нашій професії, якщо на автоматі до справи підходити, упустити можна найдорожче – життя людське. Знаєш, як лікар перший з’явився? Ближньому людина захотіла допомогу, добро зробити. Лікар завжди віддає. Усе, я побіг. Марину не ображай, вона свято хотіла влаштувати для своїх дівчат, нехай радіють.
Петро Семенович пішов, а Євген так і залишився стояти в коридорі. Наче клацнув перемикачем цей навчений досвідом чоловік у його голові, додав ще щось важливе, потрібне.
Євген сунув руку в кишеню халата, намацав оксамитову коробочку і, переконавшись, що вона ще там, заспокоївся.
Аліна метушливо поправляла халатик, потім волосся. Євген обіцяв зайти, але все не приходив. Вона перекладала папери, зошити з однієї стопки в іншу, намагаючись зайняти себе. Молодий лікар подавав надії, усі пророкували йому швидке кар’єрне зростання, і Аліна вирішила, що це буде чудова партія для неї. Гарний перспективний.
— Аліночко, вода закінчилася, де можна взяти? – запитав її хворий.
— Не знаю я, де взяти води, якщо у вас закінчилася. У мене не кран.
Женя підійшов до посту в цей самий момент.
— Ой, Євгене Андрійовичу, – Аліна надула і без того пухкі губи. – Ви минулого разу не забрали папку, вона у мене в сестринській.
Аліна проробляла цей трюк неодноразово, і Женя завжди на нього попадався. Усамітнитися в сестринській і лоскотати нерви стало вже звичним для цієї парочки.
Зараз молодий лікар дивився на неї інакше.
— Ходімо, я дам вам води, якщо в медсестри немає, – Євген покликав хворого із собою.
— Ви повернетеся, Євгене Андрійовичу? Я на вас чекаю, – кричала вслід Аліна.
— Я зайду до вас у наступну зміну або передайте через кого-небудь папери, – махнув лікар не обертаючись.
—Не встиг купити води, а кіоск тільки завтра вранці відкриється.
— Нічого страшного, потрібна буде вода, приходьте. Якщо медсестра не вирішить питання з водою, повідомте мені.
Хворий посміхнувся:
— З наступаючим!
— І вас, одужуйте.
Євген підійшов до вікна. Дерева, закутані снігом, мовчали в очікуванні. У коридорах стало шумно. Женя вийшов із кабінету. За кілька годин до опівночі він точно знав, що зустрічатиме його з Аліною. А зараз йому цього не хотілося. Перед очима стояла Марина. Близько-близько. Її блакитні очі…
Євген пройшов коридором, завернув за ріг і відчинив двері жіночого відділення. Марини на посту не було. Але її радісний голос було чути в одній із палат. Женя пройшов до поста, поклав оксамитову коробочку на столик і швидко пішов.
— Що це? – запитала Марина, коли повернулася на пост. – Хто-небудь бачив? – Дві жінки, які сиділи в загальній залі, знизали плечима.
Марина взяла в руки червону коробочку і відкрила. Сережки. Красиві, з витонченим круглим блакитним каменем у центрі й безліччю дрібних прозорих камінчиків навколо.
— Це вам, Мариночко. Я бачила, хто залишив, але не скажу.
— Ого які гарні, Галино Миколаївно. І, здається, не біжутерія.
— Здається, Мариночко, – кивнула літня жінка.
Марина поклала коробочку в кишеню і запитала:
— Ну що, будемо збиратися в холі чи пізніше?
Жінки з палат підтримали постову сестру і стали збиратися в зазначеному місці.
— А цього лікаря, може, теж покличемо? – запропонувала одна з хворих.
Марина насторожено запитала:
— Хочете? Я можу зателефонувати йому.
—Звісно, підтримали інші, нехай хоч один чоловік буде в нашій компанії, тим паче красунчик.
— Ой, доведете ви мене до звільнення, дівчатка.
Марина набрала внутрішній номер. На тому кінці відповіли не відразу.
— Євгене Андрійовичу, хворі вас вимагають. Просять підійти без десятої дванадцять. Кажуть, що без вас Новий рік не прийде.
Він розсміявся в слухавку, Марина теж.
У пластикових стаканчиках була розлита мінеральна вода, але всі “цокалися” ними немов кришталевими фужерами, наповненими ігристим. Привітали одне одного.
За десять хвилин усі вже сиділи по своїх палатах, немов і нічого не було. У лікарняному коридорі було тихо. Марина пройшла до себе на пост і сіла.
***
Соня зустріла Марину з кислим виразом обличчя.
— Привіт, щось ти не радісна. Як там твоя доля?
— Ти знущаєшся?
— Я, ні, сталося щось?
— Він попросив оплатити вечерю в ресторані на Новорічний вечір, бо в нього щось там трапилося з карткою, я й дала йому грошей…
— Соня, ні-ні-ні, ну, Соня.
— Так, Марино, я знаю хто я.
— Не останні я, сподіваюся, гроші.
— Ні, але прикро…
— А далі що?
— Що далі? А далі нічого. Він, нібито, пішов до банкомату і не повернувся. Я до опівночі бігала, шукала його, у цій сукні, із зачіскою. Потім до мене дійшло. Гаразд, проїхали, буду брати додаткові зміни. Ти як? Весело зустріли?
— Так. Усе чудово пройшло. Приходив Петро Семенович, ми з ним привітали жінок мого відділення.
— Чому приходив? А хто чергував?
— Хмельницький.
— Хмельницький? Ну, бачила, красень, правда ж? Шкода, що Алінка його окрутила. Він із нею зустрічав Новий рік?
— Чому з нею? З нами.
— З вами?
— Так.
— Дивно. Ой, а це що в тебе за сережки?
— Ой, а з цим взагалі, дивовижна історія. У мене на посту виявила. Жінки сказали, що мені залишили.
— Може мені? – радісно скрикнула Соня.
Марина зніяковіла.
— Може. Ти ж мала чергувати.
— Доброго дня, – молодий лікар підійшов до медсестер, які розмовляли. – Ні. Сережки Марині Сергіївні принесли, у мене питали, де її знайти.
— Прикро. Доброго дня, Євгене Андрійовичу.
— Марино Сергіївно, вас довезти додому, поїдете? Кажуть, транспорт погано ходить.
— Нормально ходить транспорт, я щойно їхала, – не стрималася Соня.
Марина з подивом подивилася на Євгена.
— Я не відмовлюся.
Соня дивилася слідом парі, що йшла, і думала, що даремно попросила Марину її підмінити в новорічне чергування.
— Ці сережки призначалися Аліні? – запитала Марина, коли вони вийшли з будівлі.
— Мені, здається, вони тобі більше личать. І, взагалі, подарунки повинні йти від серця, так ти, здається, говорила?
— Так.
Марина і Женя самі не помітили, як перейшли на «ти».
— Може, поснідаємо разом?
— Можна, – погодилася Марина, уже уявляючи чашку гарячої, запашної кави на столику в кафе. – Тут є недалеко приємне кафе.
— Навіщо кафе? Мої батьки живуть через три вулиці. Мама наготувала знову на цілу лікарню, потрібна допомога. А враховуючи, що ти не відмовиш мені в допомозі, поїхали.
— Добре. І чашка кави.
— О-о-о-о, а каву чудово варить мій батько, незрівнянно. Тобі подвійно пощастило.
