— Не зли мене, Грицю! Коли це я тебе не годувала? Скажи ще, що й нині голодний…
— Не бурчи, бабцю, став харчі на стіл, повертайся жвавіше…
— У мене мотора немає, кручуся як можу, тебе задобрюю, он уже обличчя блідне…
— Е-е-е, Наталю, стара стала, толку з тебе ніякого…
— Ага, а раніше був, значить, толк… коли талія, та стегна, та груди якісь… от і запримітив…
— Не пам’ятаю навіть вже, – простодушно відповідає Григорій, – ось, як є не пам’ятаю, що там у тебе було, які стегна…
Наталя Юхимівна злиться, нервує, ніби на хворий мозоль наступили.
Григорій Козак тільки посміхається, знову розлютив дружину свою… а що ще робити залишається? Шістдесят п’ять років разом в одній упряжці мчать по життю. Хоча ні, нині не мчать уже, а плетуться, шкандибають…
Копаються тихо по господарству, хоч і каже Григорій Опанасович, що є ще порох у порохівницях. Він і в гаражі різні пристосування зробив, щоб рідне авто марки «Волга» в належному стані утримувати. Але руки тепер уже трусяться, а він усе так і їздить у місцевий магазин на своїй Волзі.
Діти приїжджають рідко, далеченько живуть. Онуки раніше щоліта провідували, а нині й вони виросли, вже правнуки є. Ось тільки молодша внучка Оленка виривається з галасливого міста провідати діда з бабою.
У Григорія онука Оленка – улюблениця. Він її і на баяні грати навчив. Дівка! А грала так, що склянки дзвеніли у серванті. Але обрала Оленка скрипку і тепер у різних конкурсах бере участь.
Ось і нині весь тиждень у концертах, і на Новий рік не приїде.
— Не приїде Оленка наша, – каже Наталя Юхимівна з гіркотою. І Григорія наче підмінили, Оленка в них, як сполучна ланка, хоч раз згадай про неї, одразу затихають суперечки.
Бувало, в дитинстві, ще до школи, сяде онука поруч із бабою Наталею і просить казку розповісти.
— Жили-були… – починає бабуся співуче, а Оленка підказує: – дід та баба.
— Їли кашу з молоком, – продовжує бабуся Наталя.
— А далі? – запитує Оленка.
Наталя Юхимівна зітхає: – Вона його любила…
— А він? – запитує внучка.
— А він її злив… – каже бабуся. І чоловік її, почувши таку «казку» сіпнеться, кине не підшитий валянок убік і пробурчить: – Ось же ти язва, Наталю!
А вона посміхається. Помстилася, значить. Це він напередодні, коли діти приїжджали і пригадали, які у них у молодості батьки красиві були, прикинувся дурником і каже: – Не пам’ятаю.
— Пам’ять відшибло? – злилася Наталя Юхимівна. А він закине за комір ще одну чарку, баян візьме й затягне: «Час рікою пливе, як зустрів я тебе, моя пташко…»
І дивиться так, примружившись, ніби чекає чогось…
Ну, а так бабуся Наталка казки добрі розповідала, то про ліс і зайчат, то про відважних козаків, недарма ж у них прізвище таке… сама на ходу придумувала. Дід Грицько називав її за це «казкарка». А вона тільки посміюється, та онуку розважає.
А цього року внучка не приїде. Та й доросла вона давно. А раніше ялинку наряджали для онуків, до самої стелі ставили. Справжню. Іграшки з комори діставали – їх ціла коробка. Різні іграшки, переважно старовинні, яких нині не знайдеш. Не випускають такі.
І ось уже кінець грудня, а Григорій так і не поставив ялинку. А кому ставити? Вони з бабою старі давно, онуки не їдуть, навіщо тепер ялинка…
Скромне житло Козаків осиротіло. Домоткані килимки, розтягнувшись веселкою на підлозі, давно ніхто не топтав. «Пузатими» хмарами височіли подушки, прикриті розшитою накидкою. Столітник і герань на вікнах сиротливо дивилися на вулицю, ніби теж чекали на когось.
Та й сама Наталя Юхимівна раптом сильно здала цього року. Тиск і раніше не давав спокою, а нині ще й серце стало підводити. Фельдшер Ольга Олегівна все про лікарню їй, а вона вперлася, тримається за свої кути і навідріз відмовляється їхати. – Коли вже віддавати Богу душу, то тільки вдома, – каже господиня.
Григорій чує їхню розмову, крекче від невдоволення, зовсім не до вподоби йому такі слова… занепокоївся.
— Лежи, сам впораюся, – каже він. І ось уже піч топиться, борщ готує тремтячими руками, а сам усе думає, чи оклигає дружина.
— Відлежуйся, – каже він їй. А потім іде в найбільшу кімнату, де посередині стоїть круглий стіл, застелений скатертиною кремового кольору і з вишитим українським орнаментом по краях. Сідає до столу і дивиться в кут, де зазвичай стояла ялинка.
— Наталю, тобі може щось треба? – запитує він. (Він її частенько так називав: «Наталя»).
— Нічого мені не треба, ліки випила, от і лежу.
— Ну лежи, а я скоро. Відро ось тут, поруч із ліжком, якщо що. Не ходи на вулицю, а то пробере холодом.
— А ти куди?
— Скоро я, поспи, може, полегшає.
Село в них невелике, на просторі розкинулося. І до лісу – рукою подати. Майже поруч. Григорій, провалюючись у сніг, попрямував до лісу. На його автівці не проїдеш, немає тут дороги.
Минуло години дві. Повернувся Григорій. Йде селом і ялинку тягне – пухнасту таку. Сам уже мокрий, захекався, а деревце тримає, та ще й сокиру за поясом. Так і прийшов до свого рідного будиночку, який багато років тому з батьком будував. А слід від ялинки так і тягнеться, видно нести її вже сил не було, довелося волоком по снігу.
— Оце так справи! А я думаю, що за чорний лісоруб завівся… серед білого дня ліс розкрадає…
— Який ліс? Ти що? Звідки взявся? – запитує Григорій, роздивляючись інспектора лісоохорони.
— З-під землі виріс, – відповідає інспектор. – Давай, признавайся, скільки дерев зрубав?
— Одне і зрубав. А що, не можна?
— Діду, ти в якому столітті живеш? Законів не знаєш? Ялинкові базари навіщо?
— Та чи ти в своєму розумі, синку? Оце буду я тобі по ялинкових базарах мотатится! – Злиться дід. Живу поруч із лісом і дозвіл маю питати?
— Ти ще й сперечатися надумав?! Штраф тобі випишу, запам’ятаєш цей Новий рік.
— Стійте! Що тут відбувається? – голова села Семенченко Михайло Михайлович під’їхав на власних Жигулях і одразу зрозумів, що інспектор когось підловив.
— А ось, порушника спіймали, – сказав інспектор, – у нас же рейди сьогодні, ось і зловили злочинця ялинкового, – доповів інспектор Павло Зінченко.
Голова адміністрації селищної ради, через велику комплекцію, віддихався, оглянув значну ялинку, в яку вчепився Григорій. – Григорію Опанасовичу, ну що ж ти, шановна людина, а дерево крадькома зрубав… що за потреба така?
— А що хіба не маю права? Я в газеті читав, що одне дерево можна…
— Так це в розпліднику, а не там, де заманеться, – різко зауважив інспектор. – Повертай ялинку! – Наказав він.
— Не віддам! – Козак вчепився в лісову красуню й уперся поглядом в інспектора. – Не віддам! Самому потрібна! У мене бабця злягла…
— І що? Ти свою стару ялинкою лікувати будеш?
— А тобі яке діло?
Голова адміністрації намагався втихомирити тих, хто скандалив, і став між ними. – Ну, віддай ти цю ялинку, – попросив він діда, – незаконно ж зрубав… не належить там рубати…
— Не віддам! – Мені бабцю мою підняти треба… мені без моєї Наталі – кінець! – Верещав Григорій.
Голова адміністрації зрозумів, що з дідом змагатися марно, і повернувся до інспектора. – Павле Сергійовичу, ну справді, ніякий він не злочинець… ну, де йому ще ялинку брати… а до розплідника далеко. Та й право мають селяни одну ялинку в сім’ю принести. Давай спишемо там… ветеранам ніби, пенсіонерам… ну не здіймай ти галасу.
— Та годі, що я звір який? – сказав миролюбно інспектор. – Тільки й ви вже, дідусь, не пручайтесь, вина ваша все одно є…
— Ну є, ну хто знав, що чатуєте ви тут усіх підряд. Ти теж вибач мене, грубо я з вами тут… додому мені треба.
Інспектор пішов до автівки, що чекала на нього, а голова адміністрації Михайло Михайлович сів у свою і поїхав у центр села.
Їхав він і згадував слова старого: «Мені без моєї старої – кінець». Запали йому в душу слова Григорія Опанасовича. Ось він, Михайло, зі своєю Іриною чверть століття разом, а ніколи не замислювався, кінець йому без неї чи ні. І вона ніколи, напевно, не замислювалася. А от не дай Боже що… як одному? Ось Григорій, якому вже вісімдесят сім точно знає, що йому без дружини – кінець.
А Григорій тим часом, зазирнувши в спальню, і переконавшись, що дружина спить, навіть зрадів. «Нехай спить, сон сили додає», – подумав він і повернувся у велику кімнату, де пустувало місце в кутку біля вікна.
Він встановив лісове дерево, надійно закріпив його в металевій хрестовині, яку багато років тому зробили йому знайомі зварювальники. Потім приніс коробку з іграшками… і сів. Не прикрашав Григорій ялинку багато років, узагалі не пам’ятає, чи прикрашав колись, хіба що в дитинстві… Зазвичай діти цим займалися, онуки, правнуки з дружиною Наталею.
І начебто заняття просте, але чогось збився, заплутався: руки трясуться, нитки на іграшках плутаються, гірлянди і зовсім переплелися. Пихкає Григорій, злиться, бурчить собі під ніс…. Не помітив, як дружина увійшла.
Тримаючись за спинку стільця, Наталя Юхимівна з подивом роздивлялася дерево, що стояло під саму стелю.
— О-о-о, встала! Чого раптом? – запитав Григорій.
— Та ось почула, шарудиш тут, думаю, гляну, чим зайнявся мій дід…
— Ялинку ось прикрашаю, а вона не прикрашається…
— Так ти вже вбрав її майже… вийшло в тебе…
— Правда? – Григорій щиро здивувався, бо іграшки висіли невпопад, дощик грудками…
— Ну а що? Усе як треба, молодець, дідусю… тільки для кого це все?
— Для тебе!
— Для мене?
— Ага! Подумав, побачиш ялинку, встанеш, хороводи водитимемо, дивись, оклигаєш…
— Старий ти дурень, – тихо розсміялася Наталя Юхимівна, – гаразд, і на тому спасибі. – Вона сіла за стіл. – Голодним, мабуть, сидиш мені на зло? Чи знову нічого не пам’ятаєш?
Григорій відволікся, повернувся до неї. – Все, я пам’ятаю, Наталю, все пам’ятаю… і фігуру твою пам’ятаю… і борщ нині зварити встиг. Тебе можу нагодувати! – Похвалився Григорій.
— А може картопельки? Та з капусточкою квашеною?
— Почекай, я миттю…
— Грицю, ти це… неси картоплю сюди миту, я почищу…
— Я сам.
— Ні-ні, неси мені, я хоч трошки поворухнуся, Новий рік, як-не-як скоро.
Фельдшер Ольга Олегівна забігла ввечері перевірити, як там її підопічна. І тільки глянула, одразу зрозуміла: Наталії Юхимівні легше. От як воно все вийшло – незрозуміло. Але видно, що легше. Повеселішала навіть.
Діти потім дзвонили, онуки вітали. Обіцяли приїхати після свята.
А першого числа, надвечір, приїхала внучка Оленка. І люди похилого віку, не очікуючи її побачити, ахнули. Оленка, весела, з морозу, струсила сніг із шубки, обійняла старих і задивилася на ялинку. – Прямо як у дитинстві, – сказала вона.
— Ага, дід, постарався, прикрашав, – зізналася Наталя Юхимівна.
— А пам’ятаєш, як ти мені казку розповідала? – запитує Оленка і нагадує: – Жили-були дід та баба…
— І була у них курочка ряба,- підказує Григорій і лукаво усміхається.
— Ось, дивись, внученько, знову він мене злить, – шепоче Наталя Юхимівна. Без злоби, звісно, шепоче, бо не злиться вона на нього зовсім. Адже він цією ялинкою всю душу їй розтопив. Того дня, коли привіз її, аромат, на всю хату, підбадьорив Наталю, а потім уже саме дерево у всій красі побачила. І поруч із ялинкою – Григорія, коли він тремтячими руками іграшки розвішував.
Олена на один день приїхала. Сказала, що батьки скоро будуть. А поки що, прощаючись, біля хвіртки, обійняла своїх старих: діда однією рукою, бабусю – іншою рукою, а сама дивиться на вікно, а там – ялинка… І здалося, начебто махає гілками ця ялинка, спеціально Олені махає. А хіба так буває, щоб ялинка, прощаючись, гілками махала? Хоча в Новий рік багато чого буває.
— Знаєте, що я хочу, – шепоче їм внучка, – я хочу, щоб ви жили-були… завжди!
Цінуйте своїх стареньких, якщо вони у вас є – адже це безцінний скарб, особливо у такі теплі та сімейні свята.
