Тетяна не мала дітей. Лікар так і сказав:
– Ти ніколи не зможеш мати дітей!
Вона довго приховувала правду від чоловіка Миколи. Боялася. Але потім зізналася.
– Дітей у нас, Миколо, немає через мене. Лікар сказав.
Їй було тоді 35 років. Немолода жінка. У її ровесниць у селі по троє, четверо діточок уже було. Микола, чоловік її, був на десять років старший за неї.
– Ну й гаразд, – трохи подумавши, сказав Микола. – Як життя складеться, хай так і буде. Мені з тобою добре.
Вдома у них завжди було прибрано, затишно та смачно. Про Миколу Тетяна дбала як жодна жінка у селі. Більше їй дбати не було про кого.
Тримали вони невеликий город та десяток курей. Двом багато не треба. Вони мали гарне життя. Без нервування і надриву. Це Микола чудово розумів, коли дивився, як мешкають інші. Те, що в них не було дітей, було певною мірою добре.
Будь що буде. Вони вже зібралися доживати без дітей, але життя розпорядилося по-своєму. Якось Тетяна йшла із сусіднього села через невеликий ліс навколо неглибокого яру. Вже потроху темніло.
Як раптом вона почула чи то писк, чи то скрип звідкись із яру… Дивний, незвичайний звук. Вона злякалася. Постояла, послухала. Потім, перемагаючи себе, полізла вниз. Цікавість пересилила побоювання. Та й розуміла, що щось відчула…
Звук іноді повторювався і Тетяна тримала напрям на нього. Нарешті вона спустилася в самий низ, у вогкість і напівтемряву. Там протікав невеликий струмок.
Тетяна побачила галявину з прим’ятою травою, а на галявині, на розстеленій синій чоловічій куртці… лежала гола дитина! Це було зовсім ще немовля, новонароджене. Дівчинка.
Вона відкривала рот і видавала звуки, схожі на хрипке нявкання. Хаотично смикала ручками та ніжками. На її ніжній шкірі сиділо кілька десятків комарів.
Тетяна тут же схопила дитину та загорнула у поділ спідниці. Вона замовкла. Скоріше, скоріше додому, скоріше нагодувати, подумала вона.
– Скільки вона тут лежить? Але… зачекайте… а де ж мати?
Озирнулась – нікого.
– Ау! – гукнула вона. Ніхто не відгукнувся. Дитина знову занепокоїлася. Голодна! – подумала вона і полізла вгору.
Чіпляючись за стовбури, ковзаючи, вилізла вона з яру з дорогоцінною ношею. Незабаром вона прийшла додому. Було зовсім темно. Микола дивився телевізор, їх наваристий борщ із часниковими пампушками та салом.
– Миколо, я знайшла дитину в лісовому яру…, – сказала вона злякано.
Микола не поспішаючи проковтнув борщ, поклав ложку і став подивитися на дитину.
– Що ж, Бог послав нам дівчинку, – сказав він спокійно. – Якщо все складеться, то залишимо собі.
Усе склалося.
Наступного дня Тетяна прийшла до відділку повідомити про те, що сталося. Там її вислухали, для порядку пошукали матір дитини, опитали місцевих. Дивно – дитина ніби взялася з нізвідки.
Дівчинку залишили у Тетяни та Миколи, дозволили не нести до дитячого будинку. Невдовзі вони оформили документи на дитину. Життя в них миттєво змінилося.
Зник спокій, зник і порядок. Але прийомні батьки були щасливими, що на них так несподівано впало щастя батьківства. Тетяна розцвіла. Вона стала впевненішою. Тепер вона мала свою власну дитину. Вона могла розмовляти з жіночками на вулиці та обговорювати дитячі справи.
А головне, вона щиро полюбила дівчинку. Микола був спокійний і розважливий, як завжди, але йому подобалося бути батьком. Дівчинка була світла, ласкава, зовсім не схожа на них обох. Тонкі риси обличчя, тендітна. Вона відрізнялася і від міцних пузатих сільських малюків.
– Ти моя рідненька, – лагідно казала їй Тетяна.
Назвали доню Яною. Ім’я не сільське, рідкісне, але й доля дівчинки була не як у всіх. Відрізнялася мала й інтересами. Дуже рано попросила, щоб її навчили читати. Найбільше задоволення для неї було годинами сидіти з книжкою на підвіконні.
– Куди стільки сидіти, зараз хмиз візьму! Очі зіпсуєш – намагалася обдурити її прийомна мати. – Ану йди побігай із діточками!
Та слухняно відкладала книжку і йшла надвір. Але не бігати з замурзаними хлопцями, а до бібліотеки. У центрі села була маленька бібліотека, збита з дощок. Під нею любили спати великі брудно-рожеві свині.
З бібліотекаркою Яна була давно знайома. І сиділа годинами у читальній залі. Втім, мати скоро дізналася про це. У селі все швидко дізнаються.
Спершу обурилася, а потім махнула рукою. Хай краще книжки читає, вирішила вона. Невеликий гріх. А якщо зір зіпсує – купимо окуляри.
У всьому іншому дівчинка була слухняною.
Треба курей нагодувати – нагодує. Траву смикає, розсаду посадить, що треба – поллє. Робила вона це безрадісно. Коли вона була на городі, то виглядала як принцеса, яка випадково потрапила до села. Так здавалося Тетяні.
Тоненька, біленька, ніжненька. З прямою спинкою. І в кого вона така – думала прийомна мати, а потім схаменулась. Ах, так. І хто ж її батьки цікаво? Як можна було кинути дівчинку в яру, на поживу комарам? Чи комусь гірше?
Вона здригалася від думки, що могло б статися, якби вона не прийшла на звук. Згодом вона розповіла дівчинці, що її знайшли у лісі… Яна не ставила зайвих запитань. Вислухала – і наче забула про це.
До семи років дівчинка прочитала майже всі книги, які були у сільській бібліотеці. Довелося шукати сусідів. І вона швидко перечитала. Читала все поспіль – дитяче, доросле. веселе, нудне… Батьки тільки дивувалися.
Вона могла сидіти годинами, повністю пішовши в книжку. Як зачарована. Снігуронька ти наша, думала Тетяна. Яна любила писати оповідання та казки. Виписувала ними стопки картатих зошитів.
– Я письменниця, – казала вона.
Батьки з нею не сперечалися. Більше того, Микола, подивившись на це, став щотижня їздити до міста. Записався там до бібліотеки та привозив усе, що міг знайти. І в магазині купував при нагоді.
Колись він почув, що треба надавати дитині все, що хоче, чим цікавиться. Якщо цей інтерес нешкідливий. Він і надавав як умів. Добре, що вона не хоче дорогу машину – посміхався він, дивлячись на дівчинку.
Була у Яни особлива прикмета – родимка на шиї ззаду, під волоссям, у вигляді серця. Боженька поцілував – думав Микола зворушено. Так воно, мабуть, і було.
Минули роки.
Яна виросла. Батькам було очевидно, що у селі їй не варто жити. Ні доярки, ні скотарки з неї не вийде. Та й наречених потрібних немає.
– Треба до міста! – вирішили батьки. – Вчитися!
І вона поїхала. Вибрала швидко, не думаючи – Літературний інститут. Адже вона все життя мріяла писати книги для дітей. Вступила легко. Не дарма вона все дитинство читала та писала.
Батьки раділи її успіхам. На другому курсі вона вже почала підробляти – складала вірші та оповідання для дитячих збірок. Якось її книжку дитячих казок надрукували і вона добре продавалася. Батьки пишалися!
Вона точно вступила туди, куди їй було потрібно. За велінням душі та здібностями. Та й міське життя їй підійшло – вона ходило до музеїв, театрів, довго сиділа і працювала у величезній міській бібліотеці. Ніколи вона була така щаслива. Із викладачами їй теж пощастило.
Куратором курсу була Амалія Петрівна – тендітна світловолоса жінка років сорока. У неї були сумні блакитні очі та вишукані манери.
З перших днів вона почала виділяти Яну з усіх. Вони почали спілкуватись.
Якось Амалія Петрівна запросила Яну додому. Вона жила одна, у просторій старовинній квартирі, всі три кімнати якої були набиті битком книгами. До найвищої стелі.
– Чому ви… живете одна? – ледве наважилася спитати Яна у розмові. Питання далося їй нелегко. Воно було нескромним. Але надто вже сильно було цікаво.
– Просто не хочу нікого поряд. Люблю бути одна. А ти приходь, – усміхнулася Амалія Петрівна. – Мені з тобою добре.
Яна приходила до неї регулярно. Вони читали та обговорювали книги, сперечалися та пили чай і знову читали книги… навіть готували іноді. Всі довкруги говорили про їхню легку зовнішню подібність.
– Ви як сестри, – пожартував одного разу ректор.
На випускний Яна прийшла у гарній сукні та з високою зачіскою. Амалія Петрівна теж зробила високу зачіску, яка оголювала її витончену шию.
Коли обидві стояли і розмовляли, до них підійшов ректор із келихом ігристого. А, сестрички, – сказав він трохи розв’язно. – У вас навіть родимки на шиї однакові! Сердечком! Дива! – І пройшов далі.
Яна та Амалія Петрівна ошелешено глянули одна на одну. Амалія Петрівна подивилася на шию Яни і змінилася на обличчі.
– Нам треба поговорити наодинці, – сказала вона, помовчавши, – Давай вийдемо на повітря…
Обидві жінки вийшли в парк перед будівлею Університету і посідали на лавці.
– Розкажи мені все, що ти знаєш про своїх батьків, – попросила Амалія Петрівна.
Яна все розповіла. Її знайшли у лісі. Виросла у селі. Мати називала її Снігуронькою. Амалія Петрівна заплакала та розповіла їй історію, яка сталася років 20 тому.
Вона росла у дуже деспотичних батьків, які контролювали кожен її крок. Батько був деканом Літературного. Звісно, донька навчалася у Літературному.
Був у них на курсі єдиний юнак із далекого містечка – Борис. Прекрасний, тонкий і дуже талановитий. Вони покохали одне одного. Це було дуже сильне почуття. Вони приховували його від оточуючих, але потім Амалія дізналася, що чекає дитину.
Борис хотів одружитися з Амалією, але її батько розлютився, що за його скаргою Бориса миттєво вигнали з навчального закладу і він відразу ж потрапив до армії. Там він за рік загинув від нещасного випадку. Їй надійшов лист від його товариша по службі.
Батько ж, побоюючись ганьби, поїхав із дочкою до глухого села, зняв будинок і жив там з нею кілька місяців. А коли вона народила, він одразу після пологів забрав дитину. Повернувся за годину, похмурий і мовчазний. І чомусь без куртки.
Сказав лише, що визначив дитину куди слід. На її боязкі розпитування він мовчав. Вона була в такому шоці від того, що сталося, батьки мали такий вплив на її життя, що шукати дитину вона почала через кілька років після смерті батьків.
Вони пішли буквально за один місяць. Серцевий напад у мами, а потім у батька. Але її пошуки були марними. У жодний дитячий будинок цими днями не надходила дитина з цієї місцевості. Вона втратила надію.
І з того часу жила одна. Стосунки з чоловіками були неприємні їй. У серці, як і раніше, жив Борис.
– Амалія Петрівна – чи краще називати її мама – обіймала приголомшену Яну… Вони мовчали.
– Скажи, будь ласка, чи можна поговорити з твоїми батьками? – спитала Амалія Петрівна тремтячим голосом.
Наступного дня обидві на маленькій автівці Амалії вирушили до батьків Яни. Тетяна спочатку зустріла гостю трохи вороже, але побачивши дві однакові родимки (розкрилося все через родимку) розплакалася і розповіла, де і як знайшла дитину.
Все сходилося. Амалію батько привіз у село недалеко, до яру було близько півгодини ходьби. Куртку батька Амалія впізнала також. Тетяна та Микола зберегли цю річ про всяк випадок.
Так у Яни з’явилося дві матері. Але найдивовижніше сталося за два місяці. До Амалії повернувся Борис. Весь цей час він служив. Він так і не одружився – продовжував кохати Амалію.
Її батьки написали йому, що дитина народилася не живою, а вона вийшла заміж за іншого і нічого не хоче про неї чути. Він повірив. Тому не прагнув нікуди їхати. Думав так і прожити життя на самоті.
Але щось змусило його повернутися до міста, де він навчався. Він на ногах, що не гнуться, прийшов до інституту, в якому він знайшов кохання… звідти якраз виходили дві жінки, так схожі на сестер. Із абсолютно однаковими родимками на шиї.
Решту розповідати нема чого. Окрім одного – за два роки в Амалії народилася ще одна світловолоса дівчинка. Цього разу – без родимки.
Вона часто проводила час у селі, з бабусею Тетяною та дідом Миколою.
