Навіть через роки я все ще відчуваю гіркий присмак тих слів. “Віра, вона ж бідна…”. Це був універсальний пароль до вседозволеності, виправдання для будь-якої бездіяльності, якою б абсурдною вона не була.
Дитина зʼявилася у неї в 18, а батько дитини, такий самий юний, не дожив до 19. Дорожня пригода, безперечно. Але чи може трагедія тривати роками, як хронічна хвороба, яку треба постійно підживлювати співчуттям?
Її “депресія” розтягнулася на довгих шість років, протягом яких Віра не працювала, не вчилася і, здавалося, навіть не намагалася стати дорослою. Її батьки, мої свекри, були її єдиним світом. Вони забезпечували її, утримували дитину, потурали всім її примхам, ніби вона була не 25-річною жінкою, а маленькою скривдженою дівчинкою.
Якось Віра з донькою жили у нас місяць, поки у свекрів був ремонт. Це був місяць, який перевернув моє уявлення про цю “бідну Віру”. Вона просто існувала.
Її речі лежали, де впали, а брудний посуд “чекав” на когось іншого. Кульмінацією став момент, коли, після їхнього від’їзду, я знайшла під ліжком… брудні, смердючі труси. Чоловік, побачивши це, одразу хотів їх викинути, але я, не знаю, що мене тоді спонукало, сфотографувала їх і відправила Вірі. У відповідь прийшло повідомлення: “Це не мої, а доньчині”.
Мене охопила лють. Її 13-річна донька, як виявилося, теж не вміє елементарно випрати свої речі, бо мама не навчила, а бабуся, мабуть, завжди робила це за неї.
У цей момент я зрозуміла, що ця “жалісливість” – це не співчуття, а скоріше руйнівна інфантильність, яка передається у спадок.
Але справжня прірва між “нами” і “ними” розверзлася, коли почалося порівняння наших дітей. Мій син, учень другого класу, старанний, добрий, грає у футбол, але не хапає зірок з неба. Його оцінки – “середні”, що, на думку свекрухи-вчительки, є “ганьбою”.
Її ж онука, з такими ж оцінками, – “бідна дитинка”, яку “треба жаліти”. Свекруха, дивлячись мені прямо в очі, заявляла, що 7 з української літератури у її онука – це сором для всієї родини, а такі ж оцінки у Віриної дочки – це привід для додаткового шматочка торту.
Два роки тому свекри купили квартиру, оформили її на онуку, ніби “компенсація за спадщину батька”. На цю квартиру взяли мільйонний кредит. І поки вони платили, все було добре. Але коли свекра звільнили, почалися проблеми. Він запив, а свекруха вирішила, що тепер платити повинні ми.
“Це ж для рідної племінниці”, – говорила вона. Я ледь стримувала себе, щоб не вибухнути. У нас, бачте, “зайвих” грошей немає, бо ми іпотеку платимо. А Віра, за їхніми словами, не може допомогти, бо у неї “зарплата офіціантки”.
Найгірше було те, що вони почали нацьковувати онуку на мого чоловіка. Маленька дівчинка, як озвучка для їхніх брудних маніпуляцій, запитувала: “Дядьку, чому ти не допомагаєш? Бабуся хоче продати машину”. Це було низько і огидно.
Мій чоловік, для своїх батьків, завжди був “другим сортом”. Віра – “бідна”, “одна”, “у неї було таке важке життя”. А мій чоловік, який сам будує своє життя, який забезпечує свою сім’ю, – “невдаха”. Я іноді дивуюся, як він все це терпить. Він не може просто розірвати з ними стосунки, бо “вони ж батьки”.
А я дуже хотіла б, щоб він зміг. Просто нічого не чути про цю “святу Віру” та її вічно скривджену дочку, це, напевно, було б щастя.
А ви коли-небудь відчували, що ваші досягнення знецінюють заради чиїхось чужих проблем?
