На лавці біля під’їзду сиділи діти, як зграйка горобців. Серпневий вечір ніжно гладив їхні вигорілі за літо голівки. Хоч вони й трохи втомилися, але цікавість тримала їх на місці: у сусідній квартирі гамірно відзначали новосілля.
З відчиненого навстіж вікна долинали веселі розмови, неголосна музика, а потім на подвір’я вийшов новий, круглолиций хлопчик на ім’я Федір. Він сів на протилежну лавку й почав смакувати шматок кавуна.
Діти принишкли, дивлячись на Федю, як зачаровані. Вони ковтали слину, проводжаючи поглядом кожен відкушений шматочок. Федька ж, немов нічого й не помічаючи, доїв кавун, кинув недоїдок у кущі й витер мокрого рота долонею.
— У нас новосілля, — пояснив він, ніби виправдовуючись. — І вчора були мої іменини, так збіглося… — Федя зітхнув. — Ох, мама наготувала… А ще мені велосипед подарували! Підлітковий. Я ж із маленького давно виріс, у шостий клас піду…
Діти мовчки слухали, а найстарша з них, Аня, наказала молодшій сестричці Олі не відходити від лавки й побігла додому.
Не встигли діти й занудьгувати, як Аня повернулася з невеликим кошиком, повним яблук. Вона почала роздавати їх усім по черзі.
— Їжте, яблучка миті. З нашого саду. Солодкі-пресолодкі. Це сорт «коричневе смугасте». Мої найулюбленіші, — говорила Аня.
Діти задоволено захрумтіли, сік бризкав на всі боки, а Федька відвів погляд і примружився. Аня підійшла до нього в останню чергу. Вона простягнула йому велике червоне яблуко й сказала:
— Пригощайся, Федю. І зі святом тебе!
— Та годі… не треба мені нічого… — почервонів хлопчик і замотав головою.
Але Аня поклала йому яблуко в долоню й лагідно посміхнулася. Інші діти теж підтримали її:
— З іменинами тебе! Спробуй, яке солодке яблуко. Аня завжди нас пригощає. Вона добра.
Федя відкусив шматок і кивнув:
— І справді солодке. Навіть солодше за кавун… Дякую.
Він доїв яблуко й пішов додому, а за хвилину повернувся з блискучим новим велосипедом. Діти обступили його, захоплено роздивляючись синю раму, сріблясте кермо та шкіряне сидіння.
— Ого, який красень! — захоплено вигукували вони.
— Ще б пак, він же новий, — пояснив Федя. — Але я його буду берегти. Падати не можна, щоб не подряпати. І мити треба, якщо на вулиці брудно.
Він сів на велосипед, обережно відштовхнувся і поїхав по двору. Діти дивилися на нього, як на справжнього щасливчика. Адже не у всіх були велосипеди, а вже тим більше нові.
Проїхавши коло, Федір повернувся до лавки й кивнув Ані:
— Слабо зі мною покататися? Сядеш на багажник? Не злякаєшся?
— Я? — здивувалася Аня. — Не злякаюся! Тільки спробую спочатку.
Вона сіла позаду, міцно вхопившись за сідло. Федір відштовхнувся і поїхав: спочатку повільно, а потім швидше, так що в Ані аж дух перехопило. Вона засміялася, а діти бігли за ними по двору й кричали:
— Тримайся, тримайся, а то поїдуть!
Нарешті, велосипед зупинився біля лавки, і Аня, задоволена, зістрибнула на землю.
— Ну, як тобі? — запитав Федір.
— Класно! Дуже здорово. А покатаєш тихенько мою Олю?
— Давай, тільки ти її будеш притримувати, гаразд? Маленька вона ще.
Олю посадили на багажник під радісні крики дітей, Аня йшла поруч і притримувала сестричку. І коли Федя зупинився біля під’їзду, діти вже вишикувалися в чергу.
— А мене, покатай, будь ласка! – навперебій просили вони.
— Так. Спокійно. У порядку живої черги. Ставай! – скомандував Федір. Він тримав за кермо свій велосипед, а Аня саджала малюків на багажник, даючи команду міцно триматися і відвести ноги подалі від колеса.
Вона йшла поруч за велосипедом, страхуючи малюків. А Федір їхав дуже повільно, щоб не впустити дитину.
— Що це у вас тут за атракціон? – запитала Аню мама, яка вийшла на подвір’я, – Оленько, пора додому.
— Мамо, нас новий хлопчик Федя катає на своєму велосипеді. Аня з нами, ну, можна ми ще трохи погуляємо? – просила дівчинка. Мати подивилася на дітей і кивнула.
Ще з півгодини возив Федя малюків, а потім сказав:
— Ну, все. Досить. Втомився я. На сьогодні вистачить.
Він подивився на Аню. Очі її висловлювали вдячність. Вони світилися теплом, і Федір відчув себе справжнім героєм.
Тепер вони стали дружні з Анею. І тому, що були найстаршими у дворі зі школярів, і тому, що дівчинка своєю добротою одразу зачарувала Федора і підкорила його серце. Від колишньої відчуженості, зневаги до малечі в нього не залишилося й сліду.
Тепер вони з Анею гуляли та були головними у дворі разом. І діти слухалися їх беззастережно. Батьки всіх дітлахів спокійно відпускали своїх дітей на подвір’я, якщо бачили, що Федір і Аня гуляють.
А коли діти стали підростати, Аня і Федя перейшли в старший клас, і малюки вже не були малюками. Але завжди чулося їхнє відчайдушне прохання під балконом Ані:
— Ань, ти вийдеш? Федька вже он біля сараю зі своїм мопедом возиться…
— Відчепіться від Ані, – заступалася Оля, – вони з Федею в кіно йдуть. Вони вже великі, самі бачите. Їм нецікаво з нами возитися…
Федір і Аня часто ходили в кіно, і навіть улітку вже не раз були на танцях у парку. Федір не міг уже й уявити себе без Ані, так він звик до неї, до її дружби, уважних очей і ніжної усмішки.
Але так сталося, що Аня з сім’єю переїхала в інше місто. Батькові Ані запропонували нову посаду на великому заводі, і сім’я швидко перебралася на нове місце проживання. Аня стала вчитися в інституті недалеко від нової квартири, а Федя дуже сумував за нею, не знаходячи собі місця.
У квартирі Ані залишилася її бабуся. Федя тепер допомагав Ніні Василівні збирати врожай на дачі.
— Що, хлопче, сумуєш за Ганнусею? – запитала його якось бабуся.
— Сумую… і люблю, – раптом несподівано навіть для себе відповів жінці Федір.
Бабуся посміхнулася. У неї завжди були довірчі стосунки з другом внучки, і Федя їй подобався.
— А вона знає, що кохаєш? – запитала бабуся.
— Напевно здогадується…- зніяковів хлопець.
— Як «напевно»? Ти що, їй сам не говорив про це? Мені першій зізнався?
— Прямо не говорив, але вона ж усе розуміє… Ось тільки мені скоро на навчання їхати. Не можу я зараз Ані освідчитися, – зітхнув Федір.
— Ех ви, молодь… – із сумом сказала бабуся, дивлячись перед собою, ніби щось згадала, – якщо кохаєш, не можна відкладати щастя на потім, на слушну чи зручнішу нагоду… Якось я теж ось так чекала, чекала, та й не дочекалася освідчення від дорогої мені людини. Доля розвела нас по різних містах, по різних місцях і людях… Потім уже й пізно було зустрічатися, після стількох років розлуки, нерозуміння й охолодження…
— І що ж мені робити? – запитав Федя з відчаєм.
— Що робити? – бабуся подивилася на нього, – треба везти Ані яблука. Он скільки назріло! Куди мені їх дівати? А вони з матір’ю швидко їх перероблять, і поїдять досхочу. Готуйся до поїздки. Так і скажеш, що я прислала…
Федя піднісся духом. Він домовився з батьком, і вони вже вранці виїхали на своїй машині у напрямку до міста де жила дівчинка.
У машині пахло тими червоними солодкими яблуками, які так любила Аня, і якими вона колись давно пригостила Федю під час знайомства.
Аня і вся її сім’я були дуже раді приїзду Федора і його батька.
— Федоре! Ну, як ви здогадалися привезти нам яблука? Ми тільки про них і згадуємо… Яка бабуся! От розумниця, – говорили навперебій Аня й Оля.
Квартира наповнилася ароматом саду.
Федір і Аня пішли гуляти в парк. Їм хотілося поговорити, побути удвох.
— Як ти? – Федір обійняв дівчину і поцілував її.
— Сумую дуже… – зізналася Аня, – я так рада, що ти приїхав…
— Ти маєш знати, що я не просто привіз яблука. Я маю тобі сказати… – Федір набрав подиху, – я не можу без тебе, Ань… Я кохаю. Ми маємо бути разом. Поїхали додому? До бабусі… І до мене.
Аня опустила очі:
— А мене відпустять? Іди в них проси за мене… – сказала вона, киваючи в бік будинку.
— Так «так» чи «ні»? Ти вийдеш за мене? – осмілів Федір.
— Я за тобою хоч на край світу… – тихо відповіла Аня.
Вони майже бігли до будинку. Коли їх побачили батьки, то зрозуміли, що молодь щаслива і схвильована.
Федір сиплим голосом попросив руки Ані. І батьки Ані, і батько Федора були вражені рішенням молодої пари.
Не встигли вони щось відповісти, як Аня сказала:
— Матусю, я все одно їду з ним. А в інституті переведуся на заочне… Жити ми будемо поки що з бабусею. Вона нас дуже любить.
Батькам нічого не залишалося робити, як погодитися на рішення їхньої доньки і Феді. За обідом мати Ані розплакалася, вітаючи молодих із таким рішенням, а Олечка відкрито плакала, шкодуючи про від’їзд Ані.
Весілля грали за місяць, бабуся була рада, що онука повернулася до неї, і що вона не залишиться сама.
Минуло кілька років. Молода сім’я була дружньою. Оля з батьками часто приїжджали відвідувати Аню. До того ж у молодих зʼявився синок – копія Феді, треба було допомогти.
— Я завжди казала, що ранні шлюби бувають найміцнішими і найщасливішими. Перше кохання треба цінувати, берегти й плекати, – запевняла бабуся всіх сусідок, з якими любила поговорити, – хіба наше покоління гуляло довго?
Як стукне вісімнадцять, так і одружувалися. У двадцять років уже всі майже знаходили собі пару. Так воно й краще. У сім’ї і є головне щастя. І в дітлахах. Он який малюк у молодих підростає! Дарма, що маленький, а характер чоловічий, і голос басовитий!
Нехай ваш день буде сповнений позитивом, любі читачі!
