Тетяна та Борис повернулися в рідне село після розлучень, так і не зберігши своїх сімей. Як зустрілися вони у батьків, у їхньому Кленовому, так одразу й зрозуміли, що тепер будуть разом: спалахнула іскра, пам’ять про дружбу в юності, у шкільні роки… І вирішили: житимуть тільки тут, на батьківщині.
Батьки були дуже раді. Дім у Бориса великий, просторий — господарюй, тільки не лінуйся. Тетяні й Борисові було по п’ятдесят. Діти дорослі, батьки ще на ногах, а діло в селі тільки одне: сільське господарство.
Вирішено було завести кіз. Але для цього довелося й будівництво затіяти — розширити теплий хлів, і орендувати пасовище. Але Борис був налаштований рішуче, чому Тетяна тільки тішилася.
Батьки підтримали «молодих» фермерів і матеріально, і працею, як могли. І ось уже за теплий сезон невелика ферма запрацювала.
Праці було багато, і невдовзі сусіди — подружня пара років сорока пʼяти, почала допомагати фермерам по господарству. Жінки займалися молоком, молодняком, а чоловіки випасали кіз, стежили за їхнім здоров’ям, чистотою і вели щоденник парування.
Дід Степан, батько Бориса, був сторожем, і відповідав за машинний двір, у якому в нього ще з минулих часів залишилися й невеликий трактор, і косарка, і всяке дрібніше обладнання — бензопили, деревообробний верстат та інші інструменти.
Мати голови ферми Марія Петрівна теж допомагала, хоча їм зі Степаном було вже за сімдесят. Жінка взяла на себе приготування їжі, адже компанія на обід приходила чимала: свої, та ще й наймані працівники.
Розносилися по селу тепер давно забуті звуки: мекання кіз, крики півнів, кудкудакання курей. І все це — «музика» ферми. Найстаріша жителька села Меланія Василівна якось прийшла до Тетяни і попросила й її взяти на утримання.
— Це як? Не розумію, бабо Меланіє… — запитала Таня, — ви ж іще на своїх ногах бадьоро ходите, при пам’яті…
— Розумієш, моя донька в місті живе. Давно кличе до себе, але я все відкладала. А тепер, коли в нашому селі люду побільшало, і такий бізнес утворився, точно нікуди не поїду. Прийміть і мене до своєї артілі. Можу і частину пенсії на харчування моє виділяти, але хочу бути разом з людьми. У вас так весело!
А які аромати з вашого ресторану по всій вулиці — не передати… Я ж для себе однієї майже й не готую. Так абияк перекушу, і добре. Майже розучилася. А у вас так по-домашньому і все любовно… Я не заважатиму, чесне слово. І довго маячити перед очима не буду.
— Звісно, заради Бога, аби тільки ми вам не набридли, Меланіє Василівно, ласкаво просимо до нашого куреня, — погодилася Таня.
І тепер на обіди приходила й Меланія Василівна. Вона була завжди гарно одягнена.
Старе вовняне плаття було ретельно випрасуване, а на плечах красувався прикріплений білосніжний в’язаний комірець.
Під ним блищала срібна брошка, в якій половина скелець була давно загублена, але вигляд у Меланії Василівни був такий, ніби вона була особа, наближена до імператора.
На ногах не звичні калоші чи капці з вовняними шкарпетками, а лакові чорні туфлі.
— Ба… — здивувалася кухарка Марія Петрівна, — це звідки ж до нас така панянка завітала?
Але Тетяна виразно, зі співчуттям подивившись на свекруху, звернулася до Меланії:
— А ось сюди, будь ласка, тут буде вам добре і всіх видно…
Баба Меланія ще за давніх часів працювала в школі вчителькою літератури, а на пенсії очолювала ще з десяток років бібліотеку, коли село ще було великим, зі школою, клубом і крамницею…
Меланія Василівна спочатку, в перші дні, так хвилювалася від радості спілкування, що навіть мало їла.
Вона раз у раз поправляла свій комірець, розглядала посуд, страви, кухню, і всіх присутніх.
— Їжте, їжте, Меланіє Василівно, а потім і поговоримо, коли посуд мити будемо. Допоможете трохи? — посміхалася Марія Петрівна.
Після обіду, коли всі працівники квапилися до справ, Марія Петрівна, посадивши за стіл Меланію, і надівши на неї фартух, доручала їй витирати посуд просто за столом, щоб та не втомлювалася.
Так вони й розмовляли, і діло йшло. Одного разу прийшла Меланія з пакетом.
— Ось, — розгорнула вона нові фіранки на вікна, — стільки років пролежали, дарую на загальне благо.
Фіранки освіжили їдальню. А наступного разу старенька пожертвувала і частину свого посуду, яким, за її словами, вона раніше користувалася тільки на свята.
— Чого йому в серванті стояти? Все життя там, скільки пам’ятаю. А у нас тут, вважай, щодня свято.
Батьки Тетяни допомагали фермі генеральними прибираннями, що теж було дуже доречно. Шанувальники чистоти раз у раз затівали прибирання то в їдальні, то в новій сироварні, а то йшли на город, щоб доглянути грядки.
Але найбільше вражала наполегливість баби Меланії.
Вона так загорілася допомогою «ресторану», що дістала зі своїх скринь усе: скатертини, серветки, а з комор домоткані різнокольорові доріжки, які вирішено було постелити на довгі лави.
— Таку красу та на підлогу. Не дозволю! — заявила Тетяна, — це ж до музею треба віддавати, але ми хоч тільки сидіти на них будемо.
Тим часом ферма починала приносити перший дохід. Продажі тішили, адже щовихідних Борис із батьком їздили торгувати на міський ринок, де в них уже з’явилися постійні клієнти.
А зусиллями Меланії Василівни та Марії Петрівни їхній ресторан усе перетворювався. Вирішено було зробити спеціальні меблі: великі столи та лави на народний манер.
Меланія принесла свої вишивки, мережива, рушники, глиняні глечики, казанки… І ресторан став майже музейною кімнатою. Місцеві жителі дістали з комор вугільні праски, самовари, старі чайники, глечики і навіть дерев’яні прядки з веретенами.
— А що, ось і правда, сільський ресторан. Думаю, міським жителям було б цікаво пообідати у нас, як гадаєте? — одного разу сказала Таня на спільному обіді.
Усі її ідею схвалили.
І Марія Петрівна з Меланією стали складати особливе колоритне меню, де були борщ, рибна юшка, тушкована в печі в казанку картопля з м’ясом, голубці, вареники, запечені в горщиках, квашена капустка, котлети на сковороді з перловою кашею, пироги з капустою та інші звичні страви для села Кленове…
Село знаходилося поблизу від траси, і навіть без реклами та вивіски, багато містян дізналися про таку місцеву гостинність, і стали приїжджати в ресторанчик, залишаючи добровільні пожертвування на розвиток ферми та села.
Так просили господарі. За частування та обід — і хто скільки зможе, той і допоможе.
Особливим попитом користувалися пиріжки за рецептами баби Меланії. Вона зналася на борошняних виробах, і могла довго розповідати гостям, як і що готували раніше в їхньому селі, яких традицій дотримувалися.
З радістю і сльозами на очах розповідала Меланія Василівна про свою сім’ю, про матір, яка пекла хліб і пиріжки щодня…
Чутка про відродження традицій у Кленовому розходилася по окрузі. Коли вже гостей стало все більше їздити в село, то вирішено було розширити ресторанчик.
Була прибудована друга половина з українською піччю, світлими вікнами і красивим ґанком. На вікнах красувалися різьблені наличники точнісінько як на хаті баби Меланії.
А в старій половині зробили музейну кімнату. Експонати збирали по навколишніх селах.
Меланія Василівна з вчителями сільської школи з центральної садиби створили експозицію не тільки з речами побуту, а й з фотографіями селян.
— Яку ми велику справу зробили… — говорила сусідам Меланія Василівна, — тепер я можу і спокійно померти…
— Ніі, не відпустимо! — посміхалися їй фермери Тетяна та Борис, — а хто такі гарні екскурсії нашим гостям проводитиме? Нам ніколи, а ви виявилися так затребувані!
Так і живуть дружним колективом, а точніше, однією родиною, командою і старенькі, і ще молоді жителі. Село не дуже швидко приростає, як би хотілося всім його мешканцям.
Але завдяки гостям завжди тут люди, душевна розмова, усмішки. А все починається з праці. З одного бажання жити на землі…
