Мати метушилася на кухні: вона смажила, парила, пекла і при цьому щось терла, витирала пил, все літало в її руках.
Юля тихенько увійшла, поставила портфель і сіла на стілець.
— О, Юлько, привіт, вчасно ти, давай, переодягайся, доню, треба допомагати.
— Щось живіт болить, мамо.
— Чого він у тебе болить?
— Не знаю, — Юля підняла плечі вгору, — сильно болить.
— У школі, може, щось з’їла, — мати метушилася, з легкістю стрибала на стілець, зі стільця, усе в неї в руках горіло, — переодягайся, що сидиш, тітка приїхала з міста, увечері в гості прийде.
— Мені що з того? — Юля сиділа насупившись.
— Як що, не чуєш? Тітка, кажу, з міста приїхала, прийдуть у гості.
— Мамо, мені вона не тітка.
— І що тепер, вона тебе теж вважає племінницею. Минулого разу навіть сказала, що ти, мовляв, підросла і гарною стаєш.
— Справді? Ура, мамочко, я так рада, а ще улюблена тітонька подарує мені обгортку від шоколадної цукерки, я така щаслива, мамочко!
— Юлько, ну що ти за людина, га? Ну що ось ти, га? Вони ж до нас із добром.
— Хто вони, мамо? До кого «до нас»? Ти його законна дружина, подарувала йому законних дітей, а все стрибаєш перед ними, принижуєшся. Я теж не під парканом знайдена, ти була заміжня за моїм батьком, я не байстрюк якийсь, мамо… А ця ваша… Вона ж нагуляла Лізку, всі про це знають.
— Ой, припини, розумна стала надміру, йди переодягайся і допомагай мені.
— Живіт, кажу, болить, мамо, з уроків відпустили.
— Іди, — відмахнулася мати.
Увечері прийшов із роботи вітчим.
— О, а що це в нас тут таке смачненьке?
— Павлику, не чіпай, ну чого ти. Ходи, борщу розігрію.
— Уууу, борщу, а це кому?
— Та сестра твоя приїхала, в гості прийдуть.
Вітчим хмикнув.
— Потрібна вона тут, аж надто.
— Ой, та годі, Пашо, сестра ж.
Живіт у Юльки розривало на тисячі шматочків, ломило спину, горіли щоки. Вона ледве стояла.
— Мамо, не можу, приляжу?
— Ну Юлю, торт прикрасити треба, тітка ж приїде.
— Та нехай ляже дівчина, невелика гостя, он бліда вся.
Юля навіть вухам своїм не повірила, глянула з вдячністю на вітчима. Розбудив дівчину гучний, верескливий голос.
— А хто це в нас тут такий гарнесенький, а хто тут у нас такий миленький.
Юля лежала, не рухаючись. Вона знала, що це, приїхала тітка вітчима і сюсюкає з братом і сестрою. Дітлахам було вже вісім і шість років, але вона завжди, коли приїжджала, сюсюкала, вишукувала знайомі риси, вдивляючись в обличчя дітей.
— Ой, глянь, глянь, Павлику, ну викапаний дід Іван, ти диви.
Родичі змінювалися щоразу, то баба Марія, то тітка Ліда… До Юлі вона ставилася… ніяк, як до меблів. Зараз Юлі тринадцять, вона вже доросла, все прекрасно розуміє і вже не ображається, коли її не помічають.
Тітка любила з’являтися ефектно, це вона вміла. Приходили зі своєю донькою, Ліза була на два роки старша за Юлю, морщила свій носик, вся така чистенька, аж до скрипу. Лізка вже фарбувалася, з манікюром, у вухах бовталися золоті сережки з червоним камінчиком. Вона дивилася зверхньо на Юлю, своїми блідими, трохи на викоті очима.
Тітка ж викладала подарунки. Була епоха дефіциту, тітка діставала немислимі речі.
— Петрику, це тобі, дивись, що тобі тітка привезла, ось дивись. Тетянко, а це тобі, ооось, тримай. Павлику, Пашо, а це тобі, дивись, — витрушуючи якийсь модний светр, струшуючи його, подавала тітка вітчиму обновку. — Ну поміряй, братику, поміряй, ой, дивись, Катю, ну дивись, який у тебе красень чоловік.
Матері вона привозила кухонні фартухи, рушники вафельні, мати брала подарунки, притискала до серця, дякувала.
Щоправда, мати сама вміла шити, кравчиня як-не-як, і хороша причому, і фартухів у неї тих купи, але вона брала подарунок і від душі дякувала.
Юлю змушували бути присутньою на цьому спектаклі. Обдарувавши всіх родичів подарунками, тітка задоволена починала шарудіти пакетами, акуратно складаючи їх, дорослі, відчуваючи незручність, відводили очі, Ліза гидко хихикала, Юля збиралася вже розвернутися, щоб піти, як тітка ніби схаменувшись, згадувала про ще одну людину цієї сім’ї.
— Ах, дівчинка, — вона робила вигляд, що не пам’ятає, як звати Юлю, — Лізо, ну що ж ти мені не нагадала про дівчину цю, як тебе… Юля… — Тітка лізла в кишеню, діставала прихований там батончик, звичайний батончик, і давала Юлі.
Мати хихикала, червоніла, вітчим відводив очі, Юля дякувала. Цього разу вона не хотіла йти на цей спектакль ганьби, але забігла в кімнату сяюча мати й підняла Юлю.
— Мамо, я не піду.
— Іди давай, люди приїхали, що тобі важко, ну. Та й на кухні мені допомогти треба буде, на стіл подавати, потім посуд мити, знаєш же, батько не любить, коли брудно, та й тітка знову…
Юля пішла, глибоко зітхнувши. Як би там не було, маму вона любила, брата із сестрою теж, навіть вітчима, може, не любила, але поважала. Це була її сім’я, іншої в неї не було.
Юля отримала батончик і мовчки пішла на кухню, слідом прийшла сяюча Лізка.
— Водички попити.
— Пий.
— По телевізору показували, ти дивишся взагалі телик? У вас же є, — гидливо випнувши бліду губу, говорила Ліза, — там одна тітка, батончик розкусила, а там щось тягнеться, уявляєш, білий такий батончик, я не знаю, я їх не їм, так от, там був щурячий хвіст.
— Твій, напевно?
— Що?
— Я кажу, книжки читаю, телевізор рідко дивлюся, вчені кажуть, хто багато дивиться телевізор, той тупішає, брешуть, напевно.
І відсунувши плечем гостю, Юля несе на стіл гаряче, в цей момент на кухню заходить мати Юлі, Лізка відразу робить добрий вираз на своїй мишачій мордочці й сюсюкає, ну точно, як її мати.
— Тітонько Катрусю, я прийшла вам допомогти, що нести.
— Ой, Лізонько, йди за стіл, що це ти будеш працювати в гостях, ми з Юлею самі, йди сідай.
Юля носить страви, прибирає брудні тарілки, коли підходить до Лізи, та відпускає різні уїдливі жарти, намагається принизити Юлю, її мати тихенько хихикає, вітчим із матір’ю мовчать. Юлі набридло слухати підколи гості й вона, ніби ненавмисно, проливає на Лізу узвар.
— Ах ти дівко незграбна, мамоооо, ця дурепа тупа спеціально вилила на мене, уууу.
— Я ненавмисно, вибачте, — Юля дивиться злякано на вітчима, той їй підморгує і показує бровами, щоб вона пішла на кухню.
Юлю вмовляти не треба, вона прошмигує на кухню.
— Незграбна, дурепа, потвора, ненавиджу, вона спеціально. Ти знаєш скільки це коштує? Твоїй матінці доведеться гарувати місяць безплатно, уууу.
На кухню зайшов вітчим.
— Я не спеціально, — насупившись каже Юля.
— Та годі тобі, йди відпочивай.
— Мамі допомогти треба.
— Я допоможу, іди, уроки не робила?
— Завтра вихідний.
— Гаразд, іди.
Щоб пройти до себе в кімнату, потрібно було вийти з кухні й пройти повз верескливу Лізку, сюсюкаючу тітку й матір, що намагається бути корисною. Лізка нарікала, мати з тіткою метушилися поруч.
— Ууу, незграбна, виродка, — помітивши Юлю, прошипіла Ліза, дівчина швидко прошмигнула у свою кімнату, лягла на ліжко й міцно заплющила очі.
Щось сталося, мати більше не змушувала її зустрічати тітку…
***
Юля дивиться їде за кермом власного авто, дивиться на небо, на хмари, що пропливають, вона тихо посміхається, занурившись у спогади. Юля їде у гості до брата, до його сім’ї, тепер вона тітка.
Петро одружився з жінкою з двома дітьми, мати пообурювалася, але Юля швидко поставила її на місце. Марина, Петрика дружина, подарувала йому ще двох, у першому шлюбі дітей у нього не було, начебто тому і розійшлися, колишня дружина вийшла заміж і народила дитину, у Петра теж, двоє.
Кажуть, так буває.
Юля тітка, вона, посміхаючись, уявляє, як обдаровуватиме племінників, брата та його дружину. У Юлі четверо племінників, у сестри поки дітей немає, вона живе з Юлею в одному місті. Юлин хвостик, так її всі й кличуть.
У Юлі хороша сім’я, люблячий чоловік, прекрасні діти. Вона згадала цю історію з дитинства, згадала ці батончики, вона ніколи в житті не відкусила ні шматочка, терпіти не може ці ні в чому не винні цукерки.
Згадала тітку, Лізку…
Лізка тричі вже була заміжня, все чоловіки якісь погані трапляються, мати так каже, а їй тітка. Юлі все одно, вони їй ніхто, слава богу, доросла і може за себе постояти, але за звичкою називає тіткою.
Увечері сидять із чоловіком у брата в гостях, племінники, усі четверо, приміряють обновки, роздивляються іграшки. Занадто добре Юля пам’ятає ті батончики, з дитинства.
Тому й намагається не образити доньок невістки, всі її, всі племінники. Діти обожнюють тітку, дуже люблять.
— Юлько, блін, ну навіщо гроші витрачала, — каже усміхнений брат, розглядаючи новий електроінструмент, який він дуже хотів.
— Дякую, — сором’язливо посміхається Марина, притискаючи до себе модну сумочку, — дорого ж, Юлю.
— Не дорожче за гроші, я люблю подарунки дарувати, я ж тітка.
Вона ловить вдячний погляд брата. Увечері сидітимуть, притулившись одне до одного, на ґанку братового будинку й дивитимуться на зорі, їхні другі половинки сплять, давши братові із сестрою поговорити.
— Юлько… Дякую тобі, сестро… За все.
— Та годі тобі.
— Нііі, ти не розумієш, дякую, що не відвернулася від нас… А пам’ятаєш… батончики…
— Пам’ятаю, Петю.
— Ех, сістер, дай я тебе обійму, найкраща моя у світі Юлько. Дітлахи тебе, знаєш, як люблять, Маринка метушиться як навіжена, я її осаджую, а вона ні, каже, таку Сестру, як Юля, вдень із ліхтарем не знайдеш. Любить тебе теж, готується.
— І я вас усіх люблю. Ви ж моя сім’я.
Посміхається місяць, дивлячись на те, як братик із сестричкою, що не бачилися цілий рік, говорять одне одному про свою любов.
— Доню, алло, алло, приходь швидше, тітка приїхала, побачити вас усіх хоче.
— Ні, мамо, я в Петра побуду, потім прийдемо.
— Як же доню, ми ж сім’я.
— Мамо, не починай, га?
Це вже вранці дзвонила мати, щоб запросити дітей, тітка ж приїжджає. Петро не став нічого вигадувати, просто сказав матері, що не хоче бачити нікого, крім сестри та зятя.
— Як же синку, Ліза приїде, вона теж сестра.
— Мамо, моя сестра он, зі своїми племінниками, з усіма чотирма, по траві валяється і регоче, а зять дрова коле, дитинство сільське згадує… А ввечері в нас гра в монополію і знаєш… ніяких батончиків.
— Алло, алло, Петрику, яких батончиків, алло?
— Ніяких, мамо. Усе, ніколи.
А ввечері, коли передбачалося, що має прийти в гості тітка, до хлопців прийшов батько.
— Тату, там же тітка начебто в гості? — запитує Петро.
— Та годі її… Донька із зятем приїхали, а вона зі своєю тіткою.
Юлин чоловік зловив її теплий погляд, яким вона обдарувала вітчима.
— Привіт… тату…
— Привіт, доню, здрастуй, зятю. Ану, де мої онучатка, дід прийшов.
— Діду, діду, — кричить весела четвірка і висне на Юлиного вітчима, Юля видихає і посміхається.
Це її сім’я. Незабаром приходить мати, спровадивши тітку, так майже вся сім’я збирається разом. Потім по відеозв’язку дзвонить Тетянка, слідом діти Юлі, вся сім’я в зборі.
«Це моя сім’я», — думає Юля, — і я їх люблю…
***
Ось такою зворушливою історією поділилася наша дорога читачка Юлія. Дякуємо.
Справжня родина — це не лише кровні узи, а й щира любов, повага та вміння підтримати. Іноді найбільша мудрість приходить до нас тоді, коли ми знаходимо сили відпустити минулі образи.
А як ви вважаєте, що важливіше у родині: кровні зв’язки чи справжня підтримка?
