— Антошику, підійди-но сюди, синку… — Раїса Миколаївна ледь підняла голову з подушки й тихо покликала онука. Хлопчик щойно повернувся зі школи й викладав із портфеля зошити. — Іди до мене, поки тата вдома немає…
Антон відклав навчання і присів на край дивана, де лежала бабуся. Раїса Миколаївна взяла дитячу долоню у свою і лагідно всміхнулася.
— Як там у школі? Не ображають тебе?
— Все добре, бабусю, не ображають.
— А оцінки добрі приніс?
— Так, дванадцятку з літератури. І з малювання теж, — похвалився Антось. — Ось, поглянь, я маму намалював. Схожа?
Він вийняв із папки аркуш акварельного паперу. Старенька знову здивувалася, як точно онук перейняв мамин хист до пензля. З аркуша на неї дивилася Рита. Здорова, рум’яна, усміхнена…
Саме така, якою вона була до тієї клятої недуги.
Раїса Миколаївна змахнула сльозу.
— Дуже гарно, сонечку.
— Я їй у лікарню віднесу. Як думаєш, сподобається?
— Звісно, синку… обов’язково сподобається, — старенька відвела очі.
Її донька вже довгі місяці боролася з тяжкою хворобою. Лікарі розводили руками, не давали жодних обіцянок. Казали, мовляв, робимо все можливе, але Риті легше не ставало.
Антон був ще дитиною, але все розумів. Після школи сам їздив до мами, дарував їй малюнки, радував успіхами, привозив грамоти з олімпіад. Хотів, щоб вона знала: він сильний, він чекає.
А от чоловік Рити, Захар, не втримав того тягаря — почав прикладатися до чарки. Добре хоч, роботу не кидав. Пенсія у Раїси Миколаївни була крихітна, картини доньки майже всі розпродали, лишилося тільки найрідніше, на «чорний день».
Грошей катастрофічно не вистачало, тому старенька терпіла Захара.
Він хоч продукти купував та саме необхідне для малого. Та й Риту не хотіли засмучувати розповідями про те, що коїться вдома.
— Бабусю, а коли мама вже повернеться?
— Скоро, синку… ти, головне, вір і чекай, — усміхнулася Раїса Миколаївна. — Ось, тримай, — вона дістала гроші з-під подушки. — Це від мене, тобі на день народження. Тільки батькові не кажи…
— Що це «не кажи»?! — голос Захара прогримів, наче грім серед ясного неба.
— Нічого. Йди собі, куди йшов.
— Гроші йому даєш?!
— Ні.
— Я чув! Ану давай сюди! Нема чого йому давати… він ще малий, дурний. А я, між іншим, вас усіх годую! Спину гну, щоб ви, дармоїди, з голоду не спухли!
— Захаре, не кричи… — Раїса Миколаївна вже звикла, що по п’ятницях зять «святкує» кінець тижня. Але ж сьогодні була середа. Чого він випив раніше терміну — не знала. І не почула, як він у хату зайшов.
— Не вчи мене, стара… їси за мій рахунок, живеш… та я тебе в будинок престарілих здам!
— Не треба, дядьку Захаре… будь ласка… — Антон зблід.
— Мовчи, коли дорослі розмовляють!
— Синку, ти й йди погуляй, — Раїса Миколаївна не хотіла, щоб дитина це слухала.
Антон був наляканий, але знав: вітчима краще не дратувати. Він мовчки простягнув Захарові гроші й вибіг на вулицю.
Треба було перечекати. Зазвичай Захар галасував близько години, а потім зачинявся на кухні й засинав прямо за столом. У такі хвилини Антон ненавидів п’ятницю.
А колись же це був його найулюбленіший день! Мама забирала його зі школи, і вони разом із бабусею йшли на набережну. Купували морозиво з сиропом і просто гуляли насолоджуючись компанією один одного.
Але мама занедужала. Слідом злягла й бабуся. Вся сім’я стала залежати від Захара, а той виявився слабким — заливав страх оковитою.
Антон сидів на лавці й згадував, як добре було колись. Коли ще був живий тато…
Посидівши трохи, він зустрів однокласника. Друг покликав до себе в гості, і мама товариша нагодувала Антона смачним гарячим супом.
— Піду вже додому, сподіваюся, Захар уже спить, — сказав Антон другу.
— Скажи йому: якщо буде ображати, то мій тато в поліції працює, його швидко заберуть!
— Дякую…
Антон повернувся. Бабуся лежала із заплющеними очима, а двері на кухню були замкнені. Він швидко зробив уроки й ліг спати.
А наступного дня сталося диво. Захар кудись пішов і повернувся з невеликою коробкою.
— З днем народження, — кинув він хлопцеві маленьке тістечко-медовик.
— Дякую…
— Бабі не давай. Вона своєю пенсією тільки на сухарі заробила, — прогарчав Захар і, гупнувши дверима, пішов.
Антон стояв як укопаний. Він знав, що бабуся все чула, і йому було неймовірно боляче за неї. Бабуся ж віддавала все до копійки, щоб помогти! Хіба ж це справедливо?
Він пішов на кухню, знайшов старі свічки, встромив у той медовик і приніс бабусі. Вона не спала.
— З днем народження, онучку…
— Ось, бабусю. Це тобі. Ти їж, а я поїду до мами. Відвезу їй портрет, — Антон простягнув тістечко, і старенька не втримала сліз.
— Загадуй бажання і задувай свічки, — тихо промовила Раїса Миколаївна.
Антон задумався лише на мить.
— Я загадаю, щоб мама швидше одужала.
— Обов’язково одужає. Навіть не сумнівайся.
Через два місяці Раїси Миколаївни не стало. Антон тяжко переживав втрату, але за якийсь час лікарі сказали, що все найгірше позаду. Бажання збулося: операція пройшла успішно, Рита пішла на поправку.
Після реабілітації вона повернулася додому і знову почала писати картини. Із Захаром вона розлучилася одразу, як дізналася про його пияцтво.
Антон пережив у житті чимало втрат. Вони прийшли рано — ще тоді, коли дитинство мало б бути безтурботним. Кожна з них забирала щось важливе, змушуючи дорослішати не за роками.
Він рано навчився бути сильним, стримувати сльози, брати відповідальність. Допомагав мамі в усьому, намагався бути для неї опорою, навіть тоді, коли самому хотілося просто сховатися від світу.
Та попри всю цю передчасну зрілість, Антон знову полюбив п’ятниці. Не за гучні радощі чи відпочинок, а за тиху можливість бути разом, за спокій, який вони приносили. За відчуття дому.
Тепер вони з мамою часто гуляли набережною. Сиділи на лавці, купували морозиво й згадували тата та бабусю — без болю, а з теплою вдячністю. Спогади більше не ранили, вони стали частиною їхньої історії, частиною любові, що не зникає.
З часом у їхній маленькій родині з’явилася ще одна особлива традиція.
В кожну останню п’ятницю місяця вони пекли великий, домашній, запашний медовик. Його аромат наповнював квартиру затишком, ніби збирав докупи всі добрі спогади. Медовиком пригощали сусідів і друзів Антона — так, наче ділилися теплом, яке змогли зберегти всупереч усьому.
Однієї ночі Антону наснився дивний, але дуже світлий сон. Раїса Миколаївна сиділа на дивані, тримаючи в руках шматочок медовика, і лагідно всміхалася — так, як умів усміхатися лише той, хто любить без умов і страху.
— Бабусю, а моє бажання збулося! — сказав їй Антон, відчуваючи дивний спокій.
— І моє збулося, рідний мій, — тихо відповіла вона. — Будьте щасливі. Бережи маму…
І в ту ж мить він прокинувся, залишивши в серці тепло, ніби його хтось ніжно обійняв.
Як же важливо, проходячи крізь втрати й випробування, не втратити себе. Залишатися людиною. Пам’ятати. Бути вдячним. І берегти тих, хто поруч, навіть тоді, коли життя перевіряє нас на міцність.
А чи траплялися у вашій долі моменти, коли проста дитяча віра чи підтримка допомагали здолати найтяжчі життєві іспити?
