З дитинства я спостерігала, як всі люблять своїх батьків діти. У дитячому садку виховательці вони із задоволенням розповідали про численні поїздки, про нові іграшки, про те, які їхні мами добрі, а батьки сильні. Я ж тихо слухала, без заздрощів, скоріше, із запитанням про те, чому в мене все не так.
Я задумалася, а що я розповім про своїх батьків? Ми їздимо щороку в те саме місце, і мене це влаштовує. Начебто у виборі іграшок не обмежують. Живемо в достатку. Значить, річ не в цьому? Правильно. Справа була в самій родині.
Мій батько — товстий, пияка, що запустив себе, вічно кричить і лінивий, принижує всіх. Все дитинство він для мене не існував, я взагалі дізналася про нього тільки з графи по батькові в десять років, хоча, за словами матері, він багато зробив.
Але хіба його вчинки виправдовують пияцтво та приниження? Моя мати живе у своєму світі, де вона слабка людина, а ми невдячні особини, які смокчуть її кров. Вона тягне всю сім’ю на собі після того, як мого гордовитого батька звільнили за гуляння на роботі, так що їй, може, і пробачити.
Батько пропадає днями та ночами, повертаючись у такому стані зі словами: «Є що поїсти?». І мама, принижено, куховарить йому щось. А він і задоволений, що йому потурають.
Але я не потураю йому, за що він дав мені в носа. А він може, хоч, за його словами, сім’я для нього святе. Воно й видно. Мати нічого не робить із ним, їй його шкода. Теж мені, ангел божий.
А я вже, який рік у нервовому стані через нескінченні приниження та докори. “Ми все тобі дали, чому ти не цінуєш?” – кричать вони на мене.
Справді, чому? Що й очікувалося. Коли закінчу технікум, з’їду від них кудись. І більше ми з ними не побачимось. Я ізолююсь від усіх і спробую вилікувати свої нерви.
