Та я готова була продати свою машину, мама мені ще й додати збиралася, – понуро каже Христина, – ну зрозуміло ж було, що треба якось вирішувати це питання. Я ж думала, що ми сім’я. А тепер не знаю, що й думати. Стосунки погіршилися не тільки зі свекрухою, а й із чоловіком.
Христина вийшла заміж кілька років тому. Їм із чоловіком на момент реєстрації шлюбу було по 30 років. Не юні. Христина жила до цього з мамою, деякі накопичення були, машину собі молода жінка купила. Особливої потреби в окремій квартирі не було, але гроші вона відкладала. А потім зустріла Петра.
— Мій ровесник, – каже Христина, – одружений не був, дітей і шкідливих звичок немає. Зустрічалися, закохалися, одружилися. У нього однокімнатна спадкова від батька. Його мама жила окремо, навіть досить далеко, вона мені так зраділа, наче я – виграшний квиток у лотерею. Ну, думала я, пощастило!
Христина зараз розуміє, що благодушність мами чоловіка щодо неї була лише зовнішньою, показною. А, можливо, просто ні слова не говорила: синові 30 років, одружуватися пора, внуків хочеться. Пара розписалася. Жити стали там, де було, тобто у квартирі Петра. Через рік зʼявився син.
— Тут ми й почали з чоловіком розмовляти про те, що в однокімнатній із дитиною скоро буде затісно, – каже Христина, – Петрик був прихильником того, що кілька років ще цілком можна так жити і збирати гроші. Я хотіла купити квартиру швидше, у мене відкладено, у Петра були накопичення, мама погоджувалася грошей дати, врешті-решт.
— І що, іпотека? – запитував чоловік Христину, – От я від своєї квартири на 4-му десятку буду іпотеку платити? Тим паче, що ти поки що в декреті сидиш. Давай накопичимо, син поки що маленький, кімната окрема йому ще років 3, а то й більше буде не потрібна.
Христина відкладала розмову, не хотіла тиснути: чоловік і по дому допомагав, і з дитиною регулярно возився, навіщо стосунки загострювати. У принципі, претензій до чоловіка в жінки не було. Крім однієї: раз на тиждень їм усім належало їхати до мами чоловіка.
— Відвідати треба, вона сумує, – пояснював чоловік.
— Мені іноді хотілося просто вдома побути, – каже Христина, – набридли до чортиків ці візити по суботах. Адже у Петра були права, водити він умів, а машину я давала без проблем. Але без мене чоловік поїхати рідко погоджувався: мама чекає, мама образиться.
Коли дитині був рік Христина знову заговорила про розширення життєвого простору. І знову марно.
— Ну я й прикусила язика до закінчення декрету. Місце в садочку отримала, на роботу вийшла і умову чоловікові поставила: треба брати двокімнатну, – каже жінка.
— Іпотека знову? – невдоволено протягнув чоловік, – я не хочу відсотки платити. Давай збирати.
— На пенсію як вийдемо, тоді купимо? – не стрималася Христина, – У тебе вічно відмовки. Не хочеш іпотеку, давай продавати мою машину, твою квартиру, збирати всі активи до купи і розширюватися. Я хочу двокімнатну і крапка.
— Машину? – чоловік навіть злякався трохи, – А до мами на чому їздити? Та й коштує вона не так дорого, їй 5 років уже, сама подумай. Ні, без коліс ніяк не можна. У тебе накопичення є, у мене небагато, мама твоя обіцяла підкинути. Давай уже краще квартиру мою продамо. Завтра починаю моніторити ціни. Якщо вже не вистачить, тоді невелику іпотеку будемо брати, згоден.
— А в суботу чоловік із сином, як завжди, їздив до своєї мами, – прикро морщиться Христина, – у мене голова боліла сильно, я візит ввічливості пропустила. Тільки повернувся чоловік зовсім з іншим настроєм та іншими думками.
— Збираємо гроші далі, нічого продавати не буду.
У Христини одразу сил не було з’ясовувати, чому така зміна думки сталася, вона зусиллям волі змусила себе не думати про це, інакше голова готова була б вибухнути новим нападом болю. Поговорити вдалося з чоловіком тільки наступного дня:
— Твої накопичення – це крапля в морі, – пояснив чоловік, – більшу частину грошей ми виручимо за продаж моєї квартири. Дошлюбної квартири, між іншим. Це несправедливо, так мама сказала.
— Неприємно було, – каже Христина, – немов мене в чомусь нехорошому намагалися викрити. Та ще це “мама сказала”. Але гаразд, у тій же розмові чоловік висловив думку, що він готовий здати свою квартиру, а нову купити як усі: з іпотекою. Стали рахувати, думати, шукати варіанти.
Знайшли. Документи оформили майже, у банку отримали схвалення, платіж великий, але за умови, що обидва працюватимуть, посильний. Петро був згоден, нова квартира йому сподобалася, навіть до мами чоловіка жити вони мали тепер набагато ближче.
— Квартиру дивилися в п’ятницю, – усміхається Христина, – а в суботу поїхали до свекрухи. Усі разом.
— З глузду з’їхали? – випалила мама чоловіка, коли їй розповіли про умови, про платіж, про плани, – Так багато платити! І якось несправедливо виходить, твій внесок – тільки гроші, їх небагато. Більшу частину мій син вкладе за рахунок оренди. Раз нову квартиру ви купите ближче до мене, продавай свою машину, гроші вкладайте в купівлю житла. Платіж буде меншим, а внесок ваш злегка зрівняється.
Христина від такої пропозиції навіть охолола: виходить, що машина їм із чоловіком потрібна тільки для того, щоб до свекрухи їздити? А сина в садок ще пару років возити на громадському транспорті?
— І головне, я готова була її продати, але не за таких ввідних, – каже жінка, – і вже тим більше, не за вказівкою свекрухи. А тоді, дивлюся, Петро сидить і киває: “Правильно мама каже”. Таке зло взяло мене!
— Це моє дошлюбне майно! Петро своє продавати не хотів? І я своє продавати не буду. Мені на машині і на роботу їздити, і сина в садочок возити, – відповіла свекрусі й чоловікові Христина, – ви все про розлучення і розподіл думали? Молодці. У разі розлучення квартира іпотечна ділиться, а машина? Її в мене вже не буде. Ні, я не згодна на такий варіант.
І почалося. Чоловік уперше дорікнув Христині в тому, що вони кілька років живуть у його квартирі, вона у відповідь висловила чоловікові, що що по суботах вони відвідують його маму на її машині.
— У сварках же зазвичай все до купи збирається, – розводить руками Христина, – але мені реально прикро. Домовляємося з чоловіком про одне, а потім – бах – він з’їздив до мами.
І розворот на 180 градусів. Зависло питання з новою квартирою. Я не готова тепер до цього кроку. І чоловік мовчить, дується на мене. Аж до мами 2 тижні вже не їздив, йому ж тепер незручно мою машину просити, а сама я не пропоную.
