— Діточки мої завітали! – Лідія Петрівна відчинила двері й одразу почала обіймати онуків. – Нарешті ви дісталися до нас. Новий рік, а то ще б півроку вас не побачили.
— Ніколи нам, мамо, по гостях роз’їжджати, – Микола зняв куртку, а потім допоміг роздягнутися і дружині. – Ми весь час працюємо і дітей виховуємо.
— Ось, говорила я вам, що не потрібно переїжджати в інше місто. Жили б тут, і ми з батьком забирали б онуків із садка та школи.
— Тоді б вам і утримувати нас довелося, – усміхнулася Лариса, косо глянувши на свекрів. – Знаєте ж, тут роботи практично немає, тому ми й переїхали.
— Гаразд, не будемо з’ясовувати стосунки, – Лідія Петрівна вирішила змінити тему. Вона не хотіла псувати всім настрій. – Роздягайтеся, мийте руки і проходьте у вітальню. Там уже стіл накрито.
Діти радісно вбігли у велику кімнату і стали розглядати величезну ялинку, яку для них встановили бабуся і дідусь. Микола з Ларисою теж пройшли в зал і, оглянувши його, дуже здивувалися.
— Ого, у вас новий диван? – Коля присів і оцінив м’якість меблів.
— Так, це ми з батьком буквально на тому тижні купили, – Лідія Петрівна злегка зам’ялася і якось дивно глянула на чоловіка.
— А oj так? Старий був зовсім поганий? – задумався Микола. – Ви його начебто недавно купували?
— Нещодавно? – усміхнулася Лідія Петрівна. – Та йому вже років п’ять! Зараз такі неякісні меблі роблять, що вони вже на другий рік псуються.
— Ну, гаразд, давайте зустрічати Новий рік, – Ігор Вадимович різко змінив тему і сів за стіл. Усі інші наслідували його приклад.
Але їхні плани порушив гучний дверний дзвінок. Він несподівано пролунав рівно об 11-й.
— Хто це прийшов у такий час? – Ігор Вадимович вийшов у коридор. За ним пішла і дружина.
Подивившись у вічко, чоловік почухав чоло. У цей же самий час із вітальні вийшов син із невісткою.
— Хто там? – Лідія Петрівна була здивована не менше за інших. Вона нікого не чекала і не розуміла, хто це міг бути.
— Не бачу. Начебто якась жінка. Відчинити? – Ігор Вадимович спантеличено глянув на дружину.
— Ну, відчиняй. Раптом у сусідів щось сталося?
Повернувши ручку, Ігор Вадимович навіть не встиг штовхнути двері. Людина з іншого боку сама потягнула їх на себе.
— З Новим роком! – голосно крикнула неприємна жінка. Вона нахабно переступила поріг і, знайшовши очима господарів квартири, фиркнула на них. – А ось і ви, негідники!
— Алло Миколаївно?! – Лідія Петрівна була здивована. Дама жила в першому під’їзді. Жінка вже давно славилася своїм сварливим характером. Мешканці всього будинку її недолюблювали і намагалися не вступати з нею в бесіди.
— Так, це я! Гарний у вас зір, нічого не сказати! – іронічно підмітила сусідка, а потім нахабно додала, – чи не хочете ви повернути мені гроші за моральну шкоду?
— За що? – не зрозумів Ігор Вадимович.
— Самі знаєте, за що! Не буду вдаватися в подробиці, але ви мені винні дві двісті!
Почувши ці вимоги, Лідія Петрівна здивовано подивилася на чоловіка. Вона не знала, що той позичав у сусідки гроші.
— Ти їй винен? – запитала жінка чоловіка.
— Я? Ти що?! Навіть під страхом смерті я не став би брати в неї в борг!
— Алло Миколаївно, що вам від нас потрібно? Ми ніяких грошей у вас не брали, – Лідія Петрівна втомлено зітхнула.
— Не брали, але все одно винні мені! – грубо крикнула жінка.
— Так, давайте, йдіть звідси, – Ігор Вадимович не витерпів такого нахабства і спробував прогнати грубіянку. Але Алла Миколаївна була настільки великою, що в худого чоловіка не вистачило сил, щоб зрушити її з місця.
— Я нікуди не піду без моїх грошей! – продовжила наполягати на своєму жінка.
— Тоді я зараз викличу поліцію, – у сварку між батьками і сусідкою вступив Коля. Він узяв телефон і демонстративно почав набирати номер.
— Давай-давай, викликай! – неприємним сиплим голосом відповіла Алла Миколаївна. – Заодно й розповісте поліцейським, як викинули непотрібний диван у недозволеному місці. Мало того що таке сміття заборонено залишати біля контейнерів, так ви ще цілий під’їзд наразили на небезпеку!
— Диван? Небезпека? – Лариса не розуміла, про що говорила сусідка. Але тепер їй стало цікаво, з чим було пов’язане її обурення. – Про що ви взагалі говорите? Або розповідайте всю історію, або вимітайтеся звідси!
— А то ви не знаєте, що сталося?! – Алла Миколаївна аж покрилася бордовими плямами від злості. – Кілька тижнів тому ви виставили пристойний диван на смітник, а він виявився з сюрпризом!
— З яким сюрпризом? – Микола теж зацікавився цією темою.
— Із клопами! Він був із клопами! І тепер усі ці тварюки розбрелися по всьому під’їзду! Уявляєте, який подаруночок до Нового року нам зробили ваші батьки?
— З клопами?! – коли Лариса почула це слово, вона вся засвербіла. – Мамо, у вас що, є клопи?
— Були… – Лідія Петрівна опустила очі і стала нервово смикати руками. – Ми дізналися про їхнє існування три тижні тому. Стали їх шукати всюди і виявили в дивані.
— І ви нас запросили до себе після цього?! – Лариса з жахом витріщила очі на свекрів. – А якщо вони цієї ночі покусали б дітей? А якщо ми їх перевеземо у свою квартиру? Про що ви думали?
— Та немає тепер у нас ніяких клопів! – махнув рукою Ігор Вадимович. – Диван ми відразу викинули. Запросили фахівців, і вони нам кілька разів квартиру обробили. Весь наш під’їзд цією справою зайнявся. Нікому не хотілося мати таку заразу в будинку.
— Так, нікому! – знову почувся голос Алли Миколаївни. – Але нас ви нагородили цими клопами. Тепер я змушена теж наймати фахівців. Тому й прошу дві двісті, щоб оплатити їхні послуги.
— Зачекайте, – не зрозуміла Лідія Петрівна, – ви живете через шість під’їздів звідси. Як знищені клопи змогли дістатися до вас, минаючи інші квартири?
— Як-як, а ось так! Неважливо як! Головне, що вони у нас тепер є. Давайте сюди гроші!
Раптово обурення Алли Миколаївни перервав гучний регіт Ігоря Вадимовича. Ні з того ні з сього чоловік став так завзято сміятися, що всі присутні на нього обернулися.
— Тату, ти чого? – Микола не зрозумів, чому його батько став заливатися сміхом. Лідія Петрівна теж запитально глянула на чоловіка.
— Я… я… здається… зрозумів, – уривчасто видав чоловік. – Я зрозумів, як до нашої сусідки переселилися клопи з дивана. Вона забрала ці меблі до себе додому, а тепер висуває претензії. Сусіди вирішили меблі оновити за наш рахунок? От і оновили…
Після такого викриття Алла Миколаївна почервоніла ще більше.
— Я буду скаржитися на вас! Напишу заяву в поліцію, – сміх Ігоря Вадимовича змусив жінку соромитися. Вона позадкувала назад і буквально вивалилася з квартири. – Нехай накладуть на вас високий штраф. Меблі не можна викидати на смітник!
— Меблі – не будівельне сміття! – крикнула Лідія Петрівна слідом за сусідкою, яка йшла. – Їх не потрібно вивозити окремо. А те, що ви підібрали старий диван, не наша справа! Наступного разу думатимете, перш ніж тягати речі зі смітника. Люди неспроста виставляють їх на цей майданчик.
— Я буду скаржитися! – Алла Миколаївна продовжила кричати навіть після того, як Микола грюкнув дверима.
— Ось це сміхота! – Ігор Вадимович, нарешті, перестав сміятися. – Ще вистачило нахабства прийти до нас і вимагати гроші. Не дарма її весь будинок недолюблює.
— Мамо, а чому ви нам одразу не розповіли про клопів у дивані? – запитав Коля.
— Ой, синку, – винувато примружилася Лідія Петрівна, – я так боялася, що ви не приїдете до нас через це, що вирішила промовчати про це.
— Але ж ви точно всіх комах витравили? – Лариса знову недовірливо глянула на свекрів.
— Точно-точно, – підтвердив Ігор Вадимович. – Кажу ж, двічі викликали фахівців. Невже ви думаєте, що ми стали б наражати онуків на таку небезпеку?
— Звичайно, ні, тату, – Микола знав, що його батьки ніколи б із ними так не вчинили. – Гаразд, давайте, до столу. Через цю Аллу Миколаївну навіть Новий рік пропустити можна!
Повернувшись до кімнати, господарі та гості знову сіли за стіл і наповнили келихи.
На щастя, більше непроханих гостей не було…
Вранці Миколу і Ларису розбудив шум з вулиці. Чоловік визирнув у двір і побачив, як біля першого під’їзду лаялися люди. Це сусіди накинулися на Аллу Миколаївну. Вони дізналися, що та занесла диван зі смітника, і тепер усі п’ять поверхів були змушені проводити санобробку.
— Як би сусіди не стали вимагати з неї гроші… – розсміявшись, сказав Коля.
За новорічні свята чоловік ще кілька разів стикався з цією жінкою. Але Алла Миколаївна більше не погрожувала його батькам поліцією. Тепер вона сама боялася, що обурені сусіди пред’являть їй матеріальні претензії. А Ігор Вадимович із дружиною надалі були акуратнішими в питаннях звалища сміття.
